Подвійна демократична легитимніть президента та парламента, кожен з яких вибирається всенародно, може стати джерелом конфлікту між законодавчою та виконавчою владою, настоює Лінц. В президентському режиму відсутні демократичні принципи вирішення спорів між гілками влади щодо того, яка ж з них фактично є «вираженням волі народу», «справжнім носієм демократичної легітимності».
Винагородження політичний аутсайдерів. Чітко встановлений строк президентських повноважень призводить до того, що політичний процес автоматично розпадається на жорстко розділені періоди, що практично не лишає можливості для проведення «політики тактичного коректування». Законодавчі механізми цієї системи можуть у випадку дострокового припинення президентських повноважень «винести» наверх людину, яка при звичайній виборчій процедурі не стала б главою держави, тобто влада переходить в руки політичних аутсайдерів.
Відсутність арбітражу. З одного боку, президент в президентській системі – глава держави і представляє інтереси всього народу; з другого року, він виражає цілком визначений політичний курс. Перша роль президента – символічна, друга – роль дійсної глави виконавчої влади і лідера певної партії. Лінц пише, що багато виборців і представників ключових груп еліти вважають, що виступ у другій ролі рівнозначний зраді по відношенню до першої, так як президент як глава держави повинен піднятися вище партійних інтересів, щоб являти собою символ нації і втілювати в своєму обличчі стабільність правління.
Схиляння до встановлення режиму особистої влади. Лінц категорично заявляє, що протиріччя між прагненням до забезпечення сильної та стабільної виконавчої влади і підозрюванням по відношенню до тієї ж президентської влади в рамках системи президентського правління впливає на загальну політику і стиль керівництва, на конкретні політичні рішення і вислови президента і його опонентів, і в цьому є зерно конфлікту.
Нестабільність. Зазвичай вважається, що часта зміна кабінетів і урядові кризи – це риси парламентської системи. Проте, Лінц вважає президентську систему менш стабільною по відношенню до парламентської. Дослідники питань стабільності правління випускають з виду нестабільність президентських кабінетів; мало хто помічає те, що парламентські системи – саме в силу своєї нестабільності, якої насправді немає – рідко впадають в глибокі кризи» (5, с. 64).
Неефективніть. Лінц переконаний, що ризик неефективного правління вищий в президентській формі правіління. «Відчайдушно бажаючи втілити свою програму націоналізації, чи провести земельну реформу до закінчення строку своїх повноважень, президент здатний до нерозумної трати грошових коштів чи ризикованих дій, що викликають поляризацію сил в країні, - і все це для того, щоб досягнути поставленої цілі» (5, с. 66).
Виділення цілої серії недоліків президентської форми правлння не означає, що президентська демократія не може бути стабільною: є яскравий приклад – США. Кількісний аналіз країн президенської та парламентської демократій, проведений А. Степаном і С. Скеч, доводить, що ступінь виживання демократії в умовах парламентської форми вищий, ніж в президентській (4). В основному критика противників президентської системи іде по лінії теоретичних, а не практичних аргументів. Переконливу критику аргументів Лінца і його сторонників дає Д. Горовиць (6, с. 74-75).
«Захищають» президентську форму М. С. Шугарт, Дж. Кері, С. Мєйнуорінг. На її захист вони висувають наступні тези:
Підзвідність електорату, яка характеризує ступінь та засоби, за допомогою яких виборні політичні керівники несуть відповідальність перед громадянами. Чим більш прямим є зв’язок між зробленим електоратом вибором і його очікуваннями відносно діяльності керівників, тим вищим є ступінь підзвітності (4).
Ідентифікаційність. За Шугартом та Кері, прямі вибори президента мають і інший позитивний аспект – здатність виборців передбачати можливий склад потенційного керівництва ще до підрахунку результатів виборів.
Взаємні стримування. Президентська система характеризується системою «стримувань і противаг», яка «не лише посилює контроль парламенту над виконавчою владою, але і навпаки» (4).
Арбітраж. Коли президент має підтримку парламентської більшості, йому немає причини виступати в якості більшості.
Незалежність конгресу (парламенту) в законодавчих питаннях. В силу того, що в президентській системі депутати можуть займатися законодавчими питаннями не турбуючись про те, що їх діяльність може призвести до падіння правління, правляча партія чи коаліція розглядає законопроекти з точки зору їх достоїнств, а не в зв’язку з ризиком вотума недовіри; тому законодавці тут незалежні в своїх судженнях (4).
Президенталізм може перешкоджати проведенню гри за принципом переможець отримує все». Попри тезу Лінца, Мейнуорінг і Шугарт переконливо доводять, що система стримувань і противаг блокує тенденцію, при якій «переможець отримує все». Якщо партія чи коаліція партій програє на президентських виборах, то вона цідком може контролювати голосування по ключових питаннях і міняти обстановку в парламенті (4).
Протиріччя доказів сторонників парламентської і президенської систем в сучасній науці, підмічає А. Н. Медушевський, «наводить на думку про їх схожість при якісно різних оцінках» (3, с. 208).
Напівпрезиденська форма правління усуває багато недоліків президентської системи.
По-перше, проблема тимчасової жорсткості в меншому степені виражена в напівпрезидентській формі у порівнянні з президентською тоді, коли президенту протистоїть опозиційно настроєний парламент;
По-друге, проблема мажоритарності пом’якшується завдяки способу формування кабінету. Оскільки кабінет потребує довіри з боку парламенту, то він не може бути лише представником інтересів президента, як при президентській формі;
По- третє, напівпрезидентська система згладжує проблему подвійної демократичної легітимності, оскільки може попереджати призупинення законодавчого процесу в умовах протистояння між президентом та парламентом;
По-четверте, функція арбітражу тут реалізується більш успішно. В умовах опори президента на парламентську більшість прем’єр-міністр може брати на себе роль арбітра, аж до залишення поста в якості «жертви» кризи.
Таким чином, напівпрезидентська система, зберігаючи деякі з переваг президентської форми, демонструє здатність згладжувати наявні в неї недоліки.
4. Роль інституту президента в президентській, парламентській та змішаній республіках
Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну координаційну роль. Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето при прийнятті законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.
Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі. Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блоку партій), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер - недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.
Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи президентської і парламентської республіканських форм правління, є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко поділяє її з прем'єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні - наділений цим правом (7).
Суть парламентсько-президентської системи – взаємозалежнiстьвиконавчої i законодавчої влади. Прем'єр i його уряд не можуть бутипродуктивними i встояти бiля владного керма без пiдтримки (хоча бпасивної) парламентського бiльшостi. Сутнiсть жепрезидентсько-парламентської форми правлiння - незалежнiсть гiлоквлади одна вiд одної. При нiй Президент i парламент мають самостiйнiмандати вiд народу, що обирав їх на фiксований термiн. Якщо вонивходять у протирiччя, що трапляється нерiдко, то з нього вкрай складно буває вийтизаконним шляхом.