На практиці може бути так, що юридична особа, маючи єдиного учасника, його випадково втратить (смерть). Як бути в такому випадку, чи припиняється юридична особа, яка не має жодного учасника? Це запитання є малодослідженим у правовій науці і викликає чимало дискусій.
Визнання компанії однієї особи здійснюється одним із трьох способів: прямим, побічним, фактичним. У першому випадку законодавець дозволяє одній особі заснувати компанію - самостійного суб'єкта права. На даний час у США закони дозволяють створювати компанії однієї особи в кожному штаті. У Франції закон дозволяє одній фізичній чи юридичній особі створювати товариство з обмеженою відповідальністю, як “одноосібне підприємство з обмеженою відповідальністю”.
У деяких країнах набула поширення побічна форма визнання компанії однієї особи. Створення компанії однією особою заборонено, але якщо в результаті якихось подій у компанії залишається одна особа, то вона автоматично не припиняє свою діяльність. Досить часто такою подією є об'єднання всіх акцій чи часток в одних руках. [10, c.12]
Окрім того, якщо в компанії, де 99 % голосів належить одній особі, а ще 1 % десятьом, то чи слід сумніватися, що це компанія однієї особи. Можна оспорювати чи погоджуватися з такою позицією, але ще в римському праві були думки про те, що союз може складатися з однієї особи. Така думка існувала і в середні віки, коли була потреба обґрунтувати правосуб'єктність церкви, в якій деякий час міг бути лише один єпископ.
Підсумовуючи все сказане про юридичні особи з одним учасником, можна зробити такі висновки:
- введення ЦК України можливості створення юридичної особи одним учасником відповідає вимогам часу, враховує світовий досвід. “Компанія однієї особи” давно відома праву та науці інших держав; українська цивільна наука робить лише перші кроки в дослідженні цього поняття, і наразі це питання активно досліджується українськими вченими, особливо в періодичних виданнях.
- компанія однієї особи володіє всіма ознаками юридичної особи, її існування підтверджує функцію юридичної особи щодо обмеження підприємницького ризику розміром вкладеного майна.
- поняття юридичної особи не пов'язано з кількісним субстратом, що входить до її складу; першочергове значення має наявність необхідних ознак для її створення та реєстрації.
Викладені факти є дискусійними і передбачають необхідність подальшого дослідження особливостей правового статусу юридичної особи з одним учасником, проте дозволяють із упевненістю стверджувати, що такий специфічний суб'єкт права є юридичною особою з певними особливостями правового статусу.[1, c.3-6]
VІ.Поділ юридичних осіб залежно від мети діяльності
Внаслідок класифікації юридичних осіб за метою їх діяльності вони поділяються на підприємницькі і непідприємницькі. В основному поділ на підприємницькі і непідприємницькі юридичні особи пов’язують з товариствами. А що таке товариство взагалі?
Визначення товариства стало новим для України, адже до цього існувала лише така організаційно-правова форма юридичної особи, як господарське товариство. Відповідно до закону України "Про господарські товариства" господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. На відміну від цього визначення, за новим законодавством установа ніяк не може бути господарським товариством. За ЦК товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Поняття господарського товариства поглинається поняттям підприємницького товариства.
Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи).
Непідприємницькими товариствами є споживчі кооперативи, об'єднання громадян, тощо. Дуже цікавою мені здалася така норма, як п.14 листа Вищого господарського суду “Зауваження до Господарського кодексу”. [14]
Зокрема, там вказано, що коло непідприємницьких юридичних осіб, визначене Господарським кодексом, не є повним. Цей лист, крім вище згаданих видів юридичних осіб, до списку непідприємницьких юридичних осіб також включає військові частини, благочинні організації та непідприємницькі організації в сфері культури.
Логічним є те, що непідприємницька юридична особа є юридична особа, яка не має на меті, одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Я хотів би трохи детальніше зупинитися на правовому статусі непідприємницької та підприємницької юридичної особи, а також на питанні про їх відповідальність, адже це є однією з ознак, яка їх розрізняє.
Специфіка цивільно-правового статусу непідприємницьких юридичних осіб вирішальною мірою зумовлена тим, що вони створюються з метою досягнення цілей, більшість з яких, як правило, перебуває поза межами цивільно-правового регулювання.
Непідприємницькі юридичні особи майже всіх організаційно-правових форм визначаються відсутністю юридично значущих чинників, які б зумовлювали беззаперечну необхідність запровадження субсидіарної відповідальності їх учасників або засновників за зобов'язаннями вказаних організацій. Єдиним винятком з цього правила залишаються не передбачені ЦК України 2003 р. фінансовані власником установи, за якими майно закріплене на праві оперативного управління. Виходячи з належності права власності на вказане майно засновникам цих установ та враховуючи суто майновий характер цивільно-правової відповідальності, на їх засновників (передусім як власників відповідного майна) покладається необмежена додаткова відповідальність за зобов'язаннями створених ними організацій - невласників.
Відсутність у чинному ЦК згадки про можливість створення такого роду організацій спричинює істотні видові відмінності у правовому становищі приватних і публічних непідприємницьких юридичних осіб як суб'єктів цивільної відповідальності. Адже непідприємницьких юридичних осіб публічного права характеризує покладання на їх засновників (державу або відповідні територіальні громади) субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями вказаних юридичних осіб. Крім того, необхідність запровадження додаткової відповідальності засновників пояснюється у даному випадку також і необхідністю дотримання публічного інтересу, який полягає у гарантуванні умов для безперешкодного здійснення владних та інших особливо суспільно значущих функцій, покладених на юридичні особи публічного права. Тут режим додаткової відповідальності покликаний унеможливити звернення стягнення на майно, що забезпечує виконання завдань публічного характеру, віднесених до компетенції організації-боржника.
На відміну від підприємницьких організацій, закон, як правило, не обумовлює існування непідприємницьких юридичних осіб створенням і підтриманням ними у визначеному розмірі майнових фондів (статутного капіталу), призначених певною мірою гарантувати інтереси кредиторів. На переважну більшість цих юридичних осіб не поширюється і дія законодавства про неплатоспроможність (процедури банкрутства наразі можуть бути застосовані лише до споживчих товариств і фондів). Очевидно законодавець зважає при цьому на характер основної діяльності непідприємницьких юридичних осіб, обмеження їх правоздатності в частині здійснення підприємницької діяльності та розподілу можливих прибутків між їх учасниками, засновниками.
Зовні такий підхід не позбавлений логіки з погляду узгодженості різних елементів правового статусу непідприємницьких організацій. Мовляв, якщо закон не обумовлює існування непідприємницької юридичної особи формуванням нею певного обсягу майнових активів, то й імовірні труднощі з виконанням майнових зобов'язань такої юридичної особи начебто не мають ставати на заваді провадженню її основній діяльності, що виходить за межі приватноправового регулювання. Втім, прийняття такого роду трактування означає практичне усунення юридичних перепон для можливих зловживань з боку недобросовісних боржників.
Крім того, без жодних майнових гарантій виконання вимог кредиторів та за відсутності можливості остаточно вирішити у процедурах банкрутства питання якщо не про погашення, то принаймні про юридичну долю боргу, виникає ситуація перманентної правової невизначеності щодо перспектив реального задоволення майнових вимог кредиторів непідприємницьких юридичних осіб. Тож з метою захисту їх прав та інтересів доцільно визначити певний мінімальний обсяг ліквідних майнових активів, обов'язковий для підтримання протягом усього періоду існування кожної непідприємницької організації тієї чи іншої організаційно-правової форми. Вартість цих активів має бути адекватною тому “середньо – зваженому” ризику порушення чужих прав, що притаманний діяльності непідприємницької організації відповідної організаційно-правової форми.
На відміну від непідприємницьких організацій, які мають слугувати досягненню переважно гуманітарних, немайнових цілей, учасників підприємницьких товариств до участі в них спонукають майнові інтереси. Будучи втіленими у суб'єктивних майнових правах, ці інтереси відіграють визначальну роль й у побудові системи «внутрішніх» відносин, що складаються у рамках організаційної єдності підприємницького товариства. Тому для підприємницьких товариств, як правило, характерна жорсткий розподіл між обсягом майнових внесків учасників і належними їм майновими правами, з однієї сторони, та реальними можливостями учасників брати участь у формуванні внутрішньої волі цієї юридичної особи, впливати на її діяльність і рішення, що приймаються її органами — з іншої.