У «Фаталісті» конкретний нічний пейзаж в роздумах героя про відповідність зірок и людських доль переключається у «всесвітній». Виникає своєрідний пейзажно-філософський ліричний відступ, що пояснює філософський зміст образу Печоріна і повісті «Фаталіст» як епілог роману.
Пейзажі «Героя нашого часу» багато в чому близькі по описам природи в ліриці Лермонтова. Улюблений лермонтовський пейзаж – гори і хмари («Демон», «Мцыри», «Утес», «Тучи»). В його віршах майже постійно присутні небо – недоступна область мрій і стремління ліричного героя, він одержимий зірками – їхнім вологим мерехтливим блиском, їхнім високим недосяжним рядом і згодою («Небо и звезды», «Звезда», «Демон»). «Лермонтов внес в русский поэтический пейзаж вертикальное измерение – устремленность ввысь. … «Высота» как основной пространственный и ценностный ориентир предопределила и приверженность поэта природе Кавказа. … Ни у кого из русских поэтов не было такого чувства отторгнутости от природы и такой жажды растворения в ней. … Никто лучше Лермонтова не изображал величавую гармонию вселенской жизни, эти «хоры стройные светил», перед которым человек обречен быть завистливым соглядатаем»[38; 218 - 219]. Лермонтов першим став, говорячи про людину, брати порівняння із світу природи – не лише робити природу подібною до людини , як це було прийнято в поезії, але й «оприроднювати» людину. Природа в таких порівняннях – більш самостійна: «… душа, страдая и наслаждаясь, дает во всем себе строгий отчет и убеждается в том, что так должно; она знает, что без гроз постоянный зной солнца ее иссушит…»[29; 266]. Природа у Лермонтова виступає як високий ідеал, до якого стримиться герой, як область блаженства, в якій гармонічно вирішуються всі протиріччя буття і душа стає причетна до вічності (порівнюється в «Когда волнуется желтеющая нива…», «Выхожу один я на дорогу… »). Опиняючись тією точкою відліку, по якій людина визначає свою «особистість» у світогляді, «природа выступает как духовный абсолют, заостряющий и вместе с тем снимающий трагедию людского несовершенства»[38; 219].
4.5. Жінки в житті Печоріна
Основа творчості письменника - натхнення, надіслане згори. І це натхнення має жіноче начало. Невипадково муза - жінка. До жіночих ніг складають шпаги, в ім'я жінки здійснюють подвиги, заради неї ж ідуть на злочини. Вона - краса, яка врятує світ. У російській літературі жінки оспівані особливо вражаюче. Кожен письменник, зображуючи свою героїню, прагне передати через неї своє уявлення про прекрасне. Ставлення письменника до свого героя найчастіше розкривається саме через ставлення цього героя до жінки: йому дана краса, але як зуміє герой обійтися з тим, що дано йому? Письменники, зображуючи в творах кращих своїх героїнь, виражали через них свою життєву філософію. Жінка - джерело радості, сили та натхнення. А про своє покоління Лермонтов писав: " И ненавидим мы, и любим мы случайно, ничем не жертвуя ни злобе, ни любви, и царствует в душе какой-то холод тайный, когда огонь кипит в крови " [33; 125]. Ці слова, як не можна краще розкривають характер головного героя Печоріна і його ставлення до жінок.
На життєвому шляху Печоріна зустрілись чотири дівчини: дівчина-контрабандистка («Тамань»), Мері Ліговська («Княжна Мері»), Віра («Княжна Мері»), Бела («Бела»). Для всіх цих дівчат зустріч з головним героєм була роковою.
Образ дівчини-контрабандистки романтичний. Для цієї дівчини характерні різкі зміни в настрої, вона весела, пісні, які співала на березі моря, нагадують народні. Дівчина стримиться до свободи, смілива, рішуча, щоб добитися свого, вона готова на будь-що. Печорін, зустрівши цю дівчину, називає русалкою. Але герой не закохується в неї, він лише як «мисливець за пригодами», хоче розкрити контрабандистів, тому він погоджується на прогулянку по морю із дівчиною, хоч сам не вмів плавати. З цієї зустрічі нічого не вийшло, лише те, що його обікрав сліпий хлопчик, а контрабандисти з русалкою втекли. Я вважаю, що образ дівчини в цілому схожий на образ людини, яка знає ціну вільного життя, що живе поряд з ризиком і небезпекою.
Бела – цілісна гармонічна постать. В коханні до Печоріна вона побачила сенс життя. У неї багато хороших людських рис, такі як: гідність, чуйність, відвертість, почуття власного достатку, готовність на самопожертвування заради коханої людини. Її кохання не було інстинктом бажання, порив її серця глибоко по-людськи розумний. Вона хоче, щоб за нею визнали право вільного вибору «Я не раба его», - с гордостью отвечает Бела. «Да, - писал Белинский о ней, - это была одна из тех глубоких женских натур, которые полюбят мужчину тотчас, как увидят его, но признаются ему в любви не тотчас, отдадутся нескоро, а отдавшись, уже не могут больше принадлежать ни другому, ни самим себе…»[4; 287]. Про боротьбу суперечливих почуттів, про зміну настроїв Бели, читач здогадується, стежачи за її вчинками та вслуховуючись в її скупі репліки. Коли Печорін охолов «до цієї бідної дівчинки», вона помітно почала «сохнути», личко її витягнулось, великі очі померкли.
Бела привернула увагу Печоріна цілісністю своєї безпосередньої натури. Незважаючи на її становище полонянки, Бела показана як цілісний сильний і незалежний характер. Тому особливо велике значення має її відношення до Печоріна. Її любов до нього підкреслює значущість натури самого Печоріна. У співвідношенні з Белою Печорін розкривається одночасно і в своїй любові до неї, і в жорстокості, що призвів її до трагічної загибелі.
Мері Ліговська – добре вихована міська симпатична дівчина, розумна, здібна на глибокі почуття і дуже сентиментальна. Але автор описує Мері не як «просту дівчину» з її природними, людськими мріями і почуттями, але і як аристократку, дівчину із вищого світського середовища. Княжна самозакохана, горда, навколо неї знаходяться красиві шанувальники, але вона «смотрит на них с пренебрежением», як помітив це лікар Вернер.
Печорін спочатку привлік її увагу лише як людина здібна розвіяти нудьгу, а загадкова розповідь героя про себе, про те, як він опинився не зрозумілим середовищу, призводить до того, що Мері стає його шкода. Його сильний характер привернув юну Мері, яка відчула, на скільки Печорін привабливий, навіть зі своїми вадами. Забувши про аристократичну гордість, Мері потягло до сильної особистості. Зачарована силою духу Печоріна, вона покохала його, але не зрозуміла його буремної, суперечливої душі. Вона не знала, що життя цього чоловіка «проходило в борьбе с самим собой и миром». Як же зрозуміти світській барині, що Печорін незадоволений саме світським життям! Він відштовхує її, виховану цим середовищем, яке йому чуже, вороже. А Мері наївно думає, що Печорін не зізнається лише тому, що боїться отримати відмову від її матері. «Говорите правду, - уговаривает бедненькая своего мучителя. - Видите, я много думала, стараясь объяснить, оправдать ваше поведение; возможно, вы боитесь препятствий от моих родных ... это ничего, когда они узнают ..., я их уговорю». Бідна Мері! Який страшний удар отримала вона у відповідь на своє признання від щирого серця! «Я вас не кохаю», - холодно відповів Печорін.
Лермонтов майстерно розкриває душевне страждання княжни. Сумні очі, схилена голова, схрещені на колінах руки – все говорило про душевні страждання дівчини. Той же прийом автор робить в описі трагічної сцени прощання Печоріна і Мері. Признання від щирого серця прискорило розрив Мері із Печоріним, тому що більше всього на світі, він боявся втратити свою незалежність. На останній зустрічі вигляд Мері визвав у нього почуття жалю. «Це ставало нестерпно: ще б одна хвилина і я б впав до її ніг», - признається Печорін. Почуття до Григорія Печоріна приносять княжні лише страждання і приниження [5; 55].
Автор у романі показує лише один образ жінки, в яку по-справжньому закоханий Печорін – це Віра, далека родичка княгині, з якою він давно познайомився. Віра кохала його, але вона була заміжня, і це кохання не могло принести нічого, крім страждань. Віра знає про це, але заради свого кохання йде на великі жертви. Образ Віри для Печоріна ідеальний, тому що лише вона повністю його розуміла і, не дивлячись ні на що, все рівно його кохала. Коли про все дізнається чоловік Віри, вони від’їжджають, залишаючи П’ятигірськ. Віра залишає Печоріну записку, яку прочитавши, він розуміє, що вона для нього «дороже всего на свете, дороже жизни, достоинства, счастья».
Жіночі образи в романі дуже різні. Лише героїня повісті «Тамань» змінила своє життя на краще, тому що була знайома з Печоріним недовго, хоча і їх коротке знайомство могло закінчитися для одного з героїв трагічно. Всі ці жінки гідні поваги, всіх їх дуже шкода, тому що вони не змогли найти своє щастя поруч з Печоріним. Ні одна з них в цьому не винна, тому що значну роль в їхніх відносинах з героєм зіграла думка суспільства.
Висновки
Підсумовуючи, варто зазначити, що М.Ю. Лермонтов – великий поет, дивовижний лірик, романтик. Його не випадково називали російським Байроном. Йому близьке все суб’єктивне, одинокий світ бентежної душі, кохання і гнів, бурхлива і незряча діалектика страстей. Все це поет виражав у своїх віршах, поемах, романтичних драмах. А роман – це епічний жанр, об’єктивний, потребуючий висоти погляду письменника, історичної точки зору, в якому спостерігається дистанція між автором і героями.