Печальный смысл улыбки той:
Что с ней? Насмешка ль над судьбой,
Непобедимое ль сомненье?
Иль к жизни хладное презренье?
Иль с небом гордая вражда?
Как знать? Для света навсегда
Утрачено ее значенье![29; 387]
Романтична поема по своїй формі побудована так, щоб розкрити внутрішні переживання центрального героя, протипоставленого всьому світові, - звідси багатство монологів героя, патетично-декламаційний склад, єдиний в усій поемі, однаковий в мові автора і його улюбленого героя.
Геніальність Лермонтова виявилася в тому, що він все ж таки продовжував стверджувати образ борця за волю, передбачуючи в ньому вираження лише тенденції нового етапу розвитку визвольного руху, що намічався. Але, щоб зобразити цей характер, йому прийшлось після реалістичних творів «Княгині Ліговської» і «Пісні про … купця Калашникова» знову звернутися до романтичної поеми. Так з’являється «Мцирі» (1839), герой, який стає «улюбленим ідеалом» Лермонтова, «його самим виразним або єдиним ідеалом».
Поема «Мцирі», що завершає у Лермонтова лінію романтичної героїки, створена, як і «Демон», на матеріалах Кавказу. Однак сюжет «Демона» побудований на легенді і фантастиці, тоді як «Мцирі» заснований на цілком правдивих подіях і навіть, фактах. При цьому сюжетна ситуація і образи «Мцирі» не лише реальні і конкретні, але й символічні. Так, образ стомленого в неволі Мцирі, залишаючись реальним виявляється символом сучасної Лермонтову людини, що переживає в любовній обстановці ту ж драму, що і герой поеми в ув’язнені.
Мцирі – буремний герой, що прагне піти зі свого ув’язнення на батьківщину, у світ буття, волі, боротьби і кохання. Згадки героя про батьківщину і його духовний зв’язок з нею виявляються джерелом природних людських почуттів і уявлень, які становлять основу особистості героя. Батьківщина для Мцирі – сфера дружелюбства, приязні, духовної легкості, сердечності, населення «милими близькими і рідними», «мирний дім», де над колискою дитини співають пісні його сестри. І разом з тим, в поемі розповідається про «могутній дух» батьків Мцирі, про битви, які вони вели, і про «дику волю» - поетична основа їх існування. Мцирі сповнений кохання до близьких йому людей, жагою до життя, розумінням того, що світ сам по собі прекрасний. Але Мцирі порівнює монастир, в якому він жив, із полоном, із рабством і особливо часто із тюрмою, згадує про «глухі стіни» і «вікна із гратами». Він зізнається, що тюрма залишила на ньому «свою печать», називає себе квіткою, що вихована за гратами.
Насправді, в особистості Мцирі дуже переконливо сполучаються риси слабкої і сильної людини. З цього і можемо зробити висновок, що індивідуалізація його образу значно більше виражена, ніж індивідуалізація пов’язаних із ним байронівського Гяура чи таких пушкінських героїв, як Алеко і Кавказький полонений. Це помітно, в тому, що Лермонтов замінив її минулу назву «Бері» (монах) на більш специфічне «Мцирі».
В основі літературного твору показаний не лише образ героя, але й образ світу, в якому цей герой знаходиться.
«Мцирі» - поема з одним героєм, де герой близький Демону своєю буремністю, гордістю, непокірністю і силою свого духу. Але фантастика легенди обмежила індивідуалізацію образу Демона. Особистість Мцирі індивідуалізована більше. Мцирі незнайомі такі демонські якості, як егоїстичний індивідуалізм, універсальне заперечення, жага помсти. Самотність Мцирі змушена і нічого спільного із індивідуалізмом не має, а мстити йому конкретно нікому, так як він розуміє, що ніхто із оточуючих в його трагедії не винуватий. У Демона всі зв’язки зі світом розірвані, в його душі збереглись лише спогади про них і смутне прагнення до гармонії. Мцирі далекий від заперечення дійсності як такої і морально із нею пов'язаний. На відміну від Демона, який відвернувся від красоти «божого світу», Мцирі доступна поезія життя і природи. Він сповнений волі віднайти свою втрачену вітчизну. Близькість Мцирі до патріархального духу своїх батьків, дитяча цільність його особистості ставлять його в один ряд із відомими в романтичній літературі образами «природної людини», що виявилася попередником і праобразом простої людини.
Вивчення «Мцирі» дає право вважати, що художня індивідуалізація фактів природи і сприйняття їх особистістю доходила в поемі до рівня, до якого доходила романтична поезія 30-х років.
Строфа 9:
Гроза утихла. Бледный свет
Тянулся длинной полосой
Меж темным небом и землей,
И различал я, как узор,
На ней зубцы далеких гор…[29; 399]
Строфа 23:
И было все на небесах
Светло и тихо. Сквозь пары
Вдали чернели две горы,
Наш монастырь из-за одной
Сверкал зубчатою стеной.
Внизу Арагва и Кура,
Обвив каймой из серебра
Подошвы свежих островов,
По корням шепчущих кустов
Бежали дружно и легко… [29; 409]
Трагічні результати боротьби, яку веде Мцирі, що передбачають його загибель не залишають поему героїчного смислу. Мцирі ні на хвилину не відступає від своєї провідної ідеї, бореться, доки може боротися, і перед смертю продовжує думати про свою вільну вітчизну. Пафос буття і волі пронизує художній зміст твору і освічує його трагічний ліризм.
Важливою і багатообіцяючою для Лермонтова була його робота над поемами із сучасного життя або, точніше, віршованими повістями, які він створив приблизно в один і той же час зі своїм романтичним епосом. Тісний зв'язок цих творів із рухом російської літератури того часу до реалізму не підлягає сумнівів.
Поема «Сашка» із циклу юнкерських поем Лермонтова, що написані вільним стилем. Але манера цих поем не мала для «Сашки» вирішеного значення. Віршована повість Лермонтова близька до пушкінської і байронівської жартівливих поем, до «Сашки» Полежаєва і особливо до «Євгенія Онєгіна». «Сашка» об’єктивно представляє собою спробу показати одну із початкових стадій в процесі спаду лермонтовської людини під впливом оточуючих його «незмінної дійсності». Особливістю цієї поеми являється зображення героя на широкому фоні сучасної Росії. Головний герой поеми пов'язаний із романтичними персонажами Лермонтова і його лірикою. В поемі розповідається, що він «Был рожден под гибельной звездой, // С желаньями безбрежными»[29; 113], що в ньому живуть сумніви, що він мрійник, що він уміє зневажати світський натовп. Сашка не лише романтик, але й милий хлопчина із поведінкою «золотої молоді». В результаті
В глазах его открытых, но печальных,
Нашли бы вы без наблюдений дальних
Презренье, гордость; хоть он не был горд,
Как глупый турок иль богатый лорд,
Но все-таки себя в числе двуногих
Он почитал умнее очень многих.[29; 283]
Авторський ліризм «Сашки», що зіштовхнулися із образами антипоетичної дійсності, що перетворювався в іронію і направлений проти цієї дійсності і навіть проти самого себе. Але іронія була потрібна в поемі, щоб мотивувати недостатнє значення авторського відношення до зображення. Іронія часто з’являється в літературі супутником романтизму, не заважала в творі авторським відступам, але застерігала їх від надмірного захоплення.
Поема «Сашка», не дивлячись на її блискучі вірші і ряд чудових описів і ліричних пасажів як ціле не вдалась Лермонтову. Напевно, тому вона залишилась незавершеною.
В «Боярині Орші» мотив кохання був посилений мотивом волі. Арсеній («Боярин Орша») заявляє про те, що, стомлений смутком по волі, він задумав «свій рідний край навік залишити» і піти до розбійників, для яких «людський закон … не святий». Мцирі ж, навпаки, «Томим неясною тоской // По стороне своей родной». В нову поему переносяться окремі словосполучення, цілі рядки і навіть великі уривки із «Сповіді», які допомагають послідовно, мотивовано розкрити героя, його думки і вчинки. Характер виправлення старих віршів і їх вставлення в новий контекст зрозумілий, хоча б на прикладі монологу Арсенія:
… Люди говорят,
Что я тобой ребенком взят,
И был я отдан с ранних пор
Под строгий иноков надзор,
И вырос в тесных я стенах
Душой дитя – судьбой монах!
Никто не смел мне здесь сказать
Священных слов: отец и мать!
Но нынче сам я не хочу
Предать их имя палачу
И все, что славно было б в нем,
Облить и кровью и стыдом:
Умру, как жил, твоим рабом!..[47; 93]
У «Мцирі» ці рядки звучать так:
Старик! Я слышал много раз,
Что ты меня от смерти спас –
Зачем?.. Угрюм и одинок,
Грозой оторванный листок,
Я вырос в сумрачных стенах
Душой дитя, судьбой монах.
Я никому не мог сказать
Священных слов: отец и мать.
Тогда, пустых не тратя слез,
В душе я клятву произнес:
Хотя на миг когда-нибудь
Мою пылающую грудь
Прижать с тоской к груди другой,
Хоть незнакомой, но родной.
Увы, теперь мечтанья те
Погибли в полной красоте,
И я, как жил, в земле чужой,
Умру рабом и сиротой.[47; 93]
Відмінність цього епізоду в «Мцирі» від близького йому із «Боярина Орші» полягає в більш глибокому і послідовному мотиві душевних рухів героя.
«Мцирі» - характерний прояв романтичної літератури. Наявність одного єдиного героя, в якому втілений абстрагований від конкретної соціально-історичної діяльності «улюблений ідеал» - людина, що рветься до волі, шляхом розкриття його внутрішніх хвилювань, напруженості, гіперболічність хвилювань, різко вольова інтонація – все це показує риси цілком романтичної поеми.
Особливість характеру Мцирі – органічне поєднання в ньому суворої цілеспрямованості, могутньої сили, твердої волі з виключною м’якістю, задушевністю, ліризмом, так яскраво виступає в його відношенні до природи, в його думках про рідну сторону. Глибока людяність в романтично-ідеальному розумінні цього поняття – основа багатостороннього характеру Мцирі.
Розділ ІІ
Романтична традиція в незавершеному романі «Вадим»
2.1. На підступах до історичного роману
Роман про пугачовське повстання Лермонтов писав у 1832 році, можливо, почав його ще в 1831 році. «Вадим» самим Лермонтовим не датований, і період, до якого слід віднести роботу, встановлюється на основі двох обставин.