Аналітичний характер портрета Печоріна очевидний: риси його зовнішнього вигляду розкриваються точніше, коментують у їх внутрішньому значенні: : он "казался сильного сложения, неспособного к чувствительности и раздражению", "жесты его были отрывисты, хотя часто они выказывали лень и беззаботное равнодушие, которое теперь в моде и в духе века"[27; 389].
Психологічно поглиблене зображення дозволяє побачити в Печоріні той же сильний, вольовий, демонічний характер, що призводить до жорстокого егоїзму. Але тепер він даний в різноманітних моментах та відтінках свого розвитку. Складність характеру підкреслена композицією роману, виклад подій якого порушує їх хронологічна послідовність.
3.2. Сутність конфлікту між Печоріним і Красинським
У перехресних відносинах Печоріна та світського суспільства, Печоріна і Красинського, Печоріна і Віри, Печоріна і Негуровой виступає обличчя кожного з них.
На відміну від ранніх творів Лермонтова і в розвиток наміченого вже в "Маскараді", центральний герой "Княгині Ліговської" послідовно пояснений своїм соціальним становищем: кілька раз наголошено на його приналежності до заможної частини поміщицького класу, до світського суспільства. Вже в початковій портретній характеристиці додано, "що у батьків було три тисячі душ в Саратовській, Воронежській, і Калузькій губернії". Надалі поведінка Печоріна прямо пояснюється тим, що він був володарем трьох тисяч душ і племінником двадцяти московських тіточок. Гра Печоріна з Негуровой близька до сатиричної поведінки інших її світських прихильників, "когда какой-нибудь ветреный или беспечный франт не почитает уже за грех уверять шутя в глубокой старости, чтобы после, так, для смеха, скомпрометировать девушку в глазах подруг ее, думая этим придать себе более весу".
Соціальна характеристика Печоріна стає особливо виразна завдяки зображенню його конфлікту з дрібним чиновником Красинським.
Печорін висловлює барську байдужість до долі убогої, погано одягненої людини, збитої на вулиці його санями. По приїзді додому "об раздавленном чиновнике не было и помину". Він знущається над ним в ресторації Фенікса, під загальний сміх офіцерів, розповідаючи про те, "как он сегодня у Вознесенского моста задавил какого-то франта и умчался от погони". Печорін ображає Красинського сплатою за розбитий посуд. У відповідь на все це Красинський з обуренням кидає йому: "А по какому праву? Потому что у вас есть рысак, белый султан? золотые эполеты?"
Увага до соціальної сторони, характеризуючи реалістичність зображення Печоріна, виявляє критичне до нього відношення.
Але зіставлення з Красинським не тільки посилило критичне зображення Печоріна, але й підкреслило його вищість.
Печорін залишається незвичайною особистістю, приречений на трагічні переживання завдяки своїй винятковості. Роман "Княгиня Ліговська" залишився незакінченим. Подолати демонізм Печоріна протиставленням йому образу Красинського не вдалося. Герой з демократичного кола не в силах був протиставити демонізму більш високі цінності. Боротьба за людську гідність привела лише до жадоби зближення з панським середовищем. Роман не мав розв'язки, його не можна було закінчити.
Тим не менш незакінчений і недопрацьований роман Лермонтова "Княгиня Ліговська" - в основному реалістичний твір і є важливою віхою в розвитку творчості письменника. В ньому намічені соціальні витоки демонічного характеру Печоріна, дана внутрішня логіка його розвитку.
Реалізм Лермонтова знайшов своє найбільш характерне вираження в останньому, третьому і єдиному закінченому ним прозовому романі, "Герой нашого часу" (1840), з тим же демонічним героєм в центрі, Печоріним, нарис якого був даний у "Княгиня Ліговській". При всій складності роману, написаного на реалістичній основі, не пронизаного елементами романтичної поетики, він представляє собою закінчену структуру, однак, при початковій стадії розвитку реалізму, ще близькою до романтизму.
Як це було вже в "Княгині Ліговській", Лермонтов і в "Герої нашого часу", реалістично малював характери, що вказують на обставини, що визначили вигляд і долю. Декілька разів відзначається приналежність Печоріна до багатого дворянства у світському середовищі, що він змушений був залишити, як видно з-за участі в дуелі, але з яким він знову стикається на водах ( "Княжна Мері"). Сутність його дана саме як породження суспільства, до якого він належить. Характери "простих людей" ( "Бела", "Максим Максимович", "Тамань") так само поставлені в тісний зв'язок з цими ж умовами. Роману Лермонтова повністю притаманний історизм, що характерний для реалістичної творчості.
РОЗДІЛ IV
«Герой нашого часу» як російський філософсько-психологічний твір
4.1. Печорін і суспільство
Роман "Герой нашого часу" є торжеством лермонтовського реалізму. Він насичений глибоким суспільним і психологічним змістом. Художнім відкриттям неминущого значення став образ головного героя роману - Григорія Олександровича Печоріна, якого показано на широкому тлі життя російського суспільства. Лермонтов показує у своєму героєві трагічні суперечності між глибиною його натури та безплідністю дій. Ідейно-творча зрілість письменника позначилася й у художньому новаторстві роману, у досконалості його композиції, у тонкому, психологічно вмотивованому розкритті характерів і душевному житті персонажів, у незрівнянній за своєю точністю й чистотою мові, якою захоплювалися М. В. Гоголь, Л. М. Толстой і А. П. Чехов.
За тематикою романи умовно поділяються на історичні, фантастичні, пригодницькі тощо.
Психологічний роман особливо поширився в XIX ст., коли найважливішого значення набула проблема особистості. Людина і доля, мета і сенс людського життя, аналіз, "діалектика душі" людини - усе це опинилося у центрі уваги авторів психологічних романів. В умовах російського життя усвідомлення особистістю своєї людської гідності, свого права на самопізнання і самовираження набувало значення не лише суто літературного, а й політичного.
Лермонтов рано з’ясував, що епоха потребує героїчних рішень, героя. Він його зображав в історичній далечині, в етнографічному віддалені. Але, поступаючи так, Лермонтов не залишав думок про сучасність. Йому потрібно було зрозуміти, як герой може вступити в навколишнє життя, зробитися сучасником. Він став вирішувати проблему «героя» і «натовпу». Драматично не давалось вирішення питання про близькість і єдність між представленим Лермонтову героєм і народом. Образ становився трагічним, одинокий герой робився жертвою і віддалявся від історії. Лермонтов не залишав пошуків. Продовжуючи їх, він знайшов не героя, а героя нашого часу. В своєму героїзмі він не розплачується життям, але втрачає не героїзм, а історичний об’єкт для його доповнення. Він втрачає свою тверду волю марно і не так добре відрізняє добро від зла. Героїзм згасає в побуті, не знаходячи більш широкої арени, не бачачи шляхів до великого добра.
«Герой нашого часу» - нова зустріч із сучасником, доля якого давно хвилювала Лермонтова; нова, більш реалістична по характеру і більш переконлива. Життя сучасника представлена із різних сторін. Об’ємна форма роману дозволила розширити рамки зображення, додати велику кількість облич, вільно керувати місцем і часом.
Роман «Герой нашого часу» - один з найкращих творів психологічного реалізму ХІХ століття, перший в російській літературі прозаїчний соціально-психологічний і філософський роман. Роман складається з п'яти частин - повістей, кожна із яких має свою назву, свій сюжет і жанрово відрізняється одна від одної. Але головний герой об'єднує всі ці повісті в одне ціле, в єдиний роман. Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з усією безпощадністю самоаналізу; Печорін безстрашно говорить і про свої ідеалістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості.
Проте цього мало для створення об'ємного образу; Лермонтов уводить у розповідь інших оповідачів, не «печорінського» типу - Максима Максимича, мандрівного офіцера, Віру, княжну Мері, Грушницького, доктора Вернера. Усі описи зовнішності героя теж спрямовані на відображення душі (через обличчя, очі, фігуру та деталі одягу). Лермонтов ставиться до свого героя не іронічно; проте, сам тип печорінської особистості, що виник у певний час і у певних обставинах, - іронічний. Так задається дистанція між автором і героєм; Печорін зовсім не alter ago Лермонтова.
Центральна проблема роману – проблема особистості. Лермонтова цікавить людина в його відношенні до суспільства, до світу і до самого себе, його внутрішнє життя, свідомість і самосвідомість: «Історія людської душі … навряд не цікавіша і не корисніша історії цілого народу» [5; 225]. Людина і доля, людина і її призначення, ціль і суть людського життя, можливості особистості і їх реалізація, свобода волі і необхідність – всі ці питання отримують в романі багатогранне образне втілення. Але в характері Печоріна присутні риси романтичного героя, де перед нами, не виключно, стоїть ні з ким не схожа своєю грандіозністю особистість, а «герой часу», наділений типічними психологічними рисами людини своєї епохи і свого соціального кола. Автор свідомо відділяє себе від героя і поривається до максимальної об’єктивності розповіді. В романтичному творі автор словами героя виражає свої почуття і думки, тому що бачив у ньому своє друге «я». В «Герої нашого часу» автор порівнює себе з лікарем, який ставить діагноз хворому століттю. Як лікар, що спостерігає за хворим, він цікавиться психологією і поведінкою свого сучасника, роздивляючись його із різних точок кругозору.