Частиною 4 ст. 260 не охоплюється участь у нападі осіб, які не є членами непередбаченого законом воєнізованого або збройного формування, оскільки закон передбачає відповідальність за участь у нападі в складі такої організації. Із урахуванням конкретних обставин справи, участь окремих осіб разом із членами незаконного воєнізованого чи збройного формування у нападі має кваліфікуватися за статтями КК, які передбачають відповідальність за злочини, що становлять собою напад, та за співучасть у злочині, передбаченому ч. 4 ст. 260.
У Кримінальному кодексі України 2001 року приписи щодо суб'єкта злочину об'єднані в окремому IV-му розділі, який має назву «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)». У цьому розділі використано відомі науці кримінального права два види суб'єкта злочину: загальний і спеціальний, а також дано визначення кожного з цих видів і зазначено ознаки (критерії), які характерні для кожного виду суб'єкта злочину.
За визначенням, яке дано в ч. 1 ст. 18 КК, суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин увіці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Спеціальним суб'єктом злочину, говориться в ч. 2 ст. 18, єфізична осудна особа, що вчинила увіці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.
Отже, в ст. 18 КК визначені загальні ознаки (критерії) настання кримінальної відповідальності, які характеризують суб'єкт злочину, а саме:
1) фізична особа,
2) особа, яка досягла до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку,
3) осудна особа.
Ці загальні ознаки характерні ідля спеціального суб'єкта злочину, який ще володіє додатковими ознаками, виписаними в окремих нормах Особливої частини кодексу, (зокрема такими, як громадянство, посадове становище, виконання професійних чи спеціальних функцій. Наприклад, суб'єктом злочину одержання хабара (ст. 368) може бути лише посадова особа, суб'єктом військових злочинів — лише військовослужбовець, суб'єктом державної зради (ст. 111)— лише громадянин України, суб'єктом порушення вимог законодавства про охорону безпеки праці (ст. 271) — лише особа, на яку були покладені обов'язки щодо відповідальності за додержання правил про охорону праці на виробництві тощо.
Окремо хочу зазначити, що встановлення кримінальної відповідальності за вчинений злочин лише фізичних осіб означає, що суб'єктом злочину не може бути юридична особа (установи, підприємства, організації). За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння. Це, зокрема, може бути керівник (голова, начальник, уповноважений тощо), його заступник або керівник відповідного підрозділу чи галузі, який використав певні повноваження юридичної особи і безпосередньо вчинив злочин. Наприклад, за випуск на товарний ринок або іншу реалізацію споживачам неякісної продукції, що створює при наявності відповідних ознак склад злочину, передбачений ст. 227, підлягає кримінальній відповідальності лише особа, на яку покладено обов'язки щодо випуску продукції належної якості або контролю за її випуском або реалізацією.
Суб'єктом злочину вважається фізична особа, що вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним.
Суб'єкт злочину за статтею 260 КК — загальний. За окремі злочини, вчинювані в ході нападів у складі воєнізованого чи збройного формувань у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22, відповідальність настає з 14-річного віку.
Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 260, є:
1) загибель людей;
2) настання інших тяжких наслідків (ч. 5 ст. 260).
Під загибеллю людей слід розуміти смерть двох або більше осіб. Під іншими тяжкими наслідками розуміються наслідки у вигляді смерті одного потерпілого, заподіяння хоча б одній особі тяжкого тілесного ушкодження тощо.
У частині 6 ст. 260 передбачено спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці особи, яка створила відповідне воєнізоване чи збройне формування або брала участь у їх діяльності. Умовами такого звільнення є: 1) добровільний вихід зі складу вказаних злочинних організацій; 2) повідомлення про існування такого формування органів державної влади чи органів місцевого самоврядування (у даному випадку закон не передбачає як умову звільнення особи від кримінальної відповідальності активне сприяння розкриттю організації).
У частині 6 ст. 260 не передбачено звільнення осіб, які керували воєнізованими або збройними формуваннями, займалися їх фінансуванням або постачанням зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки, а також брали участь у складі таких формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян.
3. Покарання за злочин
воєнізований збройне формування злочин
У відповідності до статті 260 КК України:
«1. Створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності — карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
2. Створення не передбачених законом збройних формувань або участь у їх діяльності — карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.
3. Керівництво зазначеними в частинах першій або другій цієї статті формуваннями, їх фінансування, постачання їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки — караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.
4. Участь у складі передбачених частинами першою або другою цієї статті формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.
5. Діяння, передбачене частиною четвертою цієї статті, що призвело до загибелі людей чи інших тяжких наслідків, — карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.»
Позбавлення волі на певний строк — це вид основного покарання, яке полягає в примусовій ізоляції засудженого на визначений вироком суду строк в спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах. Позбавлення волі на певний строк — одне з найсуворіших покарань, воно поєднане з істотним обмеженням прав громадян — свободи пересування, вибору роботи і роду діяльності, спілкування з сім'єю та іншими особами, здійснення деяких цивільно-правових угод тощо. Це покарання призначається за злочини підвищеної суспільної небезпечності з урахуванням особи винного, інших обставин справи, коли покарання, не пов'язані з позбавленням волі, недостатньо ефективні. Засуджені займаються суспільно корисною працею, з ними проводиться виховна робота, забезпечується їх загальноосвітнє та професійне навчання.
Позбавлення волі на певний строк призначається переважно за умисні злочини (розкрадання, умисне вбивство, одержання хабара тощо), але не виключається застосування цього виду покарання за ряд необережних злочинів (наприклад, вбивство через необережність, кваліфіковані види порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами).
Позбавлення волі на певний строк може бути призначене лише тоді, коли воно передбачене санкцією статті, що встановлює відповідальність за вчинений злочин.
Якщо санкція норми закону, за якою кваліфікуються дії винного, поряд з позбавленням волі передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку суд має обговорити питання про можливість застосування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У таких випадках позбавлення волі може призначатися лише тоді, коли суд, виходячи з конкретних обставин справи і даних про особу винного, дійде висновку про неможливість застосування іншого виду покарання. При цьому застосування позбавлення волі повинно бути мотивовано у вироку.
Позбавлення волі на певний строк може призначатися самостійно або в поєднанні з додатковими покараннями (конфіскацією майна, позбавленням військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу тощо).
Мінімальна межа позбавлення волі на певний строк дорослих осіб - один рік, а верхня — п'ятнадцять років.
Призначаючи покарання у виді позбавлення волі, суд не може перевищити верхню межу санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Виняток з цього правила становлять лише випадки призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків відповідно до статей 70, 71, але й при цьому строк позбавлення волі обмежений. Він не може перевищувати 15 років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути вище 15 років, але не повинен перевищувати 25 років (ч. 2 ст. 71).
Керуючись ст. 69, суд може призначити позбавлення волі нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, але не менше одного року. Якщо ж суд вважатиме таке покарання недоцільним, він може призначити покарання, не пов'язане з позбавленням волі. У санкціях деяких статей нижня межа позбавлення волі не вказана. В таких випадках суд відповідно до ч. 2 ст. 63 призначає не менше одного року позбавлення волі.
Кримінальне законодавство України не знає інституту невизначе-них вироків до позбавлення волі. Це покарання завжди призначається на певний строк.
За передбачених законом умов можливе звільнення від відбування покарання, в тому числі і у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, з випробуванням.
Висновок
Отже, враховуючи все вище викладене, можна зробити наступний висновок.
Проблема боротьби з не передбаченими законом воєнізованими або збройними формуваннями є вкрай важливою і складною для суспільства. Існування таких формувань створює загрозу безпеки особи, суспільства і держави, несе потенційну небезпеку для кожного громадянина. Зазначені формування в змозі перешкоджати здійсненню соціально-економічної політики держави. Таке становище потребує термінового здійснення заходів, в тому числі і кримінально-правового характеру. У першу чергу, це повинно стосуватися законодавчої бази, що визначає боротьбу із зазначеними об’єднаннями.