Адвокат як захисник законних прав та інтересів громадян застерігає органи досудового слідства та суд від порушення конституційних прав свого підзахисного. А, головне, опираючись на свій процесуальний статус, адвокат зміцнює законність, стимулює охорону обвинувачення до прийняття процесуальних рішень у точній відповідності до вимог закону [10].
3. Особливості діяльності адвокатури в Україні.
Діяльність адвокатури в Україні регулюється Законом України «Про адвокатуру» (далі - Закон) від 19.12.1992 р. згідно з яким, адвокатура – це добровільне професійне громадське об’єднання, покликане сприяти захисту прав і свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу (ст. 1 Закону) [2].
Закон ставить наступні вимоги до адвоката: адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість (ст. 2 Закону). Адвокат може мати помічника або кількох помічників із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту.
Особа, яка має намір займатися адвокатською діяльністю, подає до атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії заяву, нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката та документ про місце роботи і посаду на момент подання заяви [4]. Повноваження адвоката на участь у справі повинно бути підтверджено відповідним свідоцтвом, а також ордером про наявність угоди чи доручення на участь у справі [9].
Відповідно до чинного законодавства адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності [2].
Закон закріплює організаційні форми діяльності адвокатури. Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально чи відкрити своє адвокатське бюро, або об'єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до Закону України «Про адвокатуру» i своїхстатутів [10].
Діяльність адвокатських об'єднань грунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності, що обумовлено специфічним статусом адвокатури як громадської організації [2].
Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами, мають рахунки у банках на території України (а у встановленому чинним законодавством порядку — i в іноземних банках), печатку i штамп iз своїмнайменуванням (ст. 4 Закону). Відносини адвокатури з державними структурами здійснюються на засадах самостійності та незалежності.
До професійних прав адвоката Закон відносить наступні:
· представництво та захист прав та законних інтересів громадян i юридичних ociб за їx дорученнями в ycix органах, підприємствах, установах, організаціях;
· збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах i справах про адміністративні правопорушення;
· запитування і отримання документів або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою;
· ознайомлення на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;
· отримання письмових висновків фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитування громадян;
· застосування науково-технічних засобів відповідно до чинного законодавства;
· доповідання клопотань і скарг на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержування від них письмових мотивованих відповідей на ці клопотання і скарги;
· право бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;
· право виконувати інші дії, передбачені законодавством [2].
При здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний неухильно дотримуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі, передбачені законом засоби захисту прав i законних інтересів громадян та юридичних ociб, та інші, що не суперечать закону.
Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка стосується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено:
1) заборону щодо будь-якого втручання в адвокатську діяльність;
2) вимагати від адвоката, його помічника та інших працівників адвокатських об’єднань, відомостей, що становлять адвокатську таємницю;
3) прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з оперативно-розшуковою діяльністю без рішення суду;
4) внесення подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також постановлення окремої ухвали суду щодо правової позиції адвоката у справі;
5) рівність прав адвоката у процесі з іншими учасниками цього процесу;
6) встановленими законом соціальними правами адвоката, та належною оплатою праці адвоката та його помічника (ст. 11, 12 Закону). Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами АРК, областей, міста Києва;
7) забороною притягнення адвоката до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосування у зв’язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно із законом.
адвокатура право юридичний
4. Роль адвокатури в механізмі захисту прав людини
Питання захисту прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є важливою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дозволяють зробити висновок про формування у сучасний період ще одного виду прав людини — права на міжнародний захист [11].
Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов’язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини (1948 р.),Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.), Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973 р.), Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижуючих гідність, видів поводження і покарання (1984 р.) і Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р.). У своїй сукупності всі ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.
Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації) [13].
Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [1]. У ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому законом порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [3]. Ч. 2 ст. 9 Конституції України, встановлює процедуру укладення міжнародних договорів, згідно з якою, укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України [1].
Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, проте простежуються і відмінні риси. Це можна пояснити тим, що Загальна декларація прав людини була прийнята в 1948 році і з тих пір в житті України і всього світу відбулися певні зміни, а Конституція України була прийнята 1996 року і до неї постійно вносяться зміни, та тим, що Загальна декларація прав людини відображає загальні права людини, призначені для багатьох країн, тому вона не може враховувати індивідуальні проблеми і риси національного права [13].
Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується, насамперед, юридичними механізмами відповідної держави. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного захисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала усі національні засоби правового захисту (до речі, слід зазначити, що громадяни не кожної держави можуть скористатися таким правом, а лише тієї, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів) (ч. 4 ст. 55 КУ). Тому саме держава зобов'язана забезпечити кожну людину, права якої порушено, ефективними засобами захисту [6].
5. Юридична природа світових стандартів адвокатури
Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури — це захист прав людини. Саме ця істина проходить крізь усі міжнародно-правові документи, що визначають найзагальніші принципи — «світові стандарти» формування і функціонування адвокатури й легалізації діяльності адвокатів [14].