Зарубежная литература 10 класс Ковбасенко академ, профиль (стр. 6 из 9)
Водночас між романтизмом і реалізмом іс$
Романтизм і реалізм: нували й суттєві відмінності. Це цілком за$ розбіжності кономірна ситуація, адже без запереченнястарого неможливе утвердження нового, зокрема — оновлення та розвиток літературного процесу. Про які ж конкретно розбіжності між романтизмом і реалізмом ідеться?
Насамперед, якщо романтизм абсолютизував творчу уяву пи$ сьменника, то реалізм робив акцент на дослідженні та поясненні явищ реального життя. Як і в добу Просвітництва, зростає питома вага не естетичної чи гедоністичної[6], а пізнавальної (когнітивної) та виховної (дидактичної) функцій мистецтва. Письменники$реа$ лісти прагнули до «художнього аналізу сучасного суспільства, роз$ криття тих невидимих основ його, які від нього ж самого прихова$ ні звичкою та неусвідомленістю» (В. Бєлінський).
| СУД НАД РЕАЛІЗМОМ  Мистецька ситуація співіснування і своєрідного естетичного «двовладдя» романтизму й реалізму, їхня полеміка втілилися на сторінках художніх тво рів. Так, у романі французького письменникареа ліста Г. Флобера «Пані Боварі» (1856) головна геро їня, молода жінка, яка жила у світі «романтичних» фантазій і мрій (т. зв. «боваризм») під впливом «ро мантичного» читання та виховання, знівечила не ли ше своє життя, а й долі своїх чоловіка й доньки. Цей реалістичний твір так сколихнув французьке су спільство, що Флобер через нього опинився на ла ві підсудних. Причому перед судом він постав не за дратівливу тему подружньої зради, а сàме за реа лізм у втіленні цієї теми. Тож цей суд над Флобером можна розцінювати як суд над реалізмом. |
 Психологізм літературного твору — це зображення письменником внутрішнього світу героїв: повне, проник ливе та скрупульозне змалю вання їхніх почуттів, емоцій, думок і переживань, акценту вання уваги на тонкому аналізі психології людини. Психологізм різною мірою притаманний творам різних епох, але в добу реалізму він мав свої особливості. Так, Стендаль, зображуючи кон флікт непокірного героя із суспільним ладом, сміливо заглиблюється в «життя при страстей» свого персонажа. Саме Стендаль зробив пси хологічний аналіз своєрідною «нормою» літературної твор чості письменниківреалістів. Натомість Бальзак умотиво вує психологію своїх героїв переважно впливом суспіль них законів і моралі. Ближче до доби раннього модернізму психологізм літе ратурних творів дещо зміню ється: психологія героя вмо тивовується переважно не соціальними обставинами, а ірраціональнофізіологічни ми чинниками (романи братів Гонкур, Е. Золя). |
Зокрема, у реалістичних творах вирішуються гострі соціальні пробле$ ми, скажімо, критикується політика уряду Великої Британії щодо утри$ мання бідних сиріт у жахливих умо$ вах робітних домів (Ч. Діккенс, «Пригоди Олівера Твіста») або не$ можливість талановитому плебею зробити кар’єру і реалізувати себе в суворо регламентованому клановому французькому суспільстві доби Рес$ таврації (Стендаль. «Червоне і чор$ не»). Так, головний герой згаданого твору Жульєн Сорель сміливо кидає своїм суддям звинувачення в тому, що вони судять його зовсім не за по$ стріли в пані де Реналь, а за те, що він, плебей$вискочень, наважився «ви$ дряпатися нагору», пробитися до ви$ щого світу.
Отже, художня література стала соціальною, а особливу увагу пи$ сьменники$реалісти приділяли зобра$ женню людини в суспільстві: середо$ вище «ліпить характер людини», як скульптор своє творіння з глини чи гіпсу. Однак є тут і зворотний зв’язок, оскільки й людина, у свою чергу, тво$ рить це суспільство, вона здатна бра$ ти свідому участь у його змінах.
Письменники$реалісти (як і ро$ мантики) прагнули відтворити внут$
рішній світ персонажа. Адже без дослідження прихованих «пру$ жин», які примушують людину діяти саме так, а не інакше, її вчинки неможливо ані вмотивувати, ані пояснити, а реалісти як$ раз і прагнули до цього. З одного боку, у людську душу начебто й не заглянеш, а з іншого — без знання її найпотаємніших глибин і куточків неможливо вмотивувати вчинки, характер і долю персо$ нажа. Тож реалісти і намагалися зобразити внутрішній світ своїх героїв, «висвітлити їхні душі, зусібіч їх дослідити, проникнути в усі їхні схованки, роздивитися їх під мікроскопом» (Кнут Гам сун), освітити їхні душі зсередини ніби «чарівною лампою» (І. Франко), для чого вони мусили самі ніби «перевтілюватися» у своїх персонажів.
Саме в цьому прагненні літератури реалізму до «життєподіб$ ності» знаходяться витоки її знаменитого психологізму, який сут$ тєво відрізняється від романтичного. Дар проникнення письменни$ ків$реалістів у психіку персонажів іноді межує з ясновидінням. Тут були використані відкриття та знахідки романтизму щодо відтво$ рення найтонших порухів душі героя, зокрема — її суперечностей, які так приваблювали романтиків з їхньою снагою до «поетики контрастів». Однак реалісти зробили в цьому напрямі новий суттє$ вий крок, хоча їм іноді й закидали, що їхній психологізм був над$ то «розумовим», раціоналістичним («раціоцентричним»).
Цей специфічний психологізм реалістичної літератури полягає в якісно новому рівні зображення внутрішнього світу людини та майстерності психологічного аналізу, у глибокому розкритті складності та непередбачуваності людських реакцій на дійсність, мотивів і причин людської поведінки. «Літературний психологізм починається (...) з розбіжностей, з непрогнозованості поведінки героя (...) Пряма одностороння обумовленість змінилася багатосто$ ронньою. Рівнодійну поведінки утворює тепер безліч суперечли$ вих різноякісних впливів» (Л. Гінзбург). Ця нова риса психологіч$ ного аналізу стає прикметною рисою реалізму в різних літературах Європи. Саме аналіз безлічі суперечливих різноякісних впливів становить силу психологічного роману цього часу.
Отже, безперечним досягненням реалістичної літератури дру$ гої половини XIX ст. став новий рівень психологізму, без якого неможливо уявити подальший розвиток світової літератури.
Як відомо, романтиків цікавив передовсім «незвичайний характер у незвичайних об$ ставинах». Чи не найяскравіше це втілилосяв образі уже знайомого вам «байронічного героя» — нескореного самотнього бунтівника$вигнанця, розчарованого індивідуаліста, який з гордим презирством ставиться і мститься суспільству, що відштовхнуло його, але водночас і сам глибоко страждає. Зазначи$ мо, що на етапі переходу від романтизму до реалізму ця риса почас$ ти була «успадкована» персонажами реалістичних творів. Наприк$ лад, Онєгін і Печорін, головні герої соціально$психологічного роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін» (1831) і морально$ психологічного роману М. Лермонтова «Герой нашого часу» (1840), напрочуд схожі на відторгнутих суспільством одинаків на кшталт ліричних героїв Дж. Байрона.
Персонажі романтичних творів часто мали загадкове минуле або й узагалі були, так би мовити, «людьми без минулого». Те саме можна сказати також про персонажів деяких реалістичних творів, особливо початку доби реалізму. Наприклад, ані про минуле голов$ ного героя повісті О. де Бальзака «Гобсек» (перша редакція — 1830), ані про походження його величезного капіталу читачеві не відомо нічого чи майже нічого. Однак згодом реалісти почали зображувати долі своїх персонажів чимдалі достеменніше та дета$ лізованіше. Їх цікавило те, як і чому людина стає такою, якою вона є. Скажімо, «Червоне і чорне» Стендаля — це детальне зображення долі Жульєна Сореля, а «Пригоди Олівера Твіста» Ч. Діккенса фактично є скрупульозним описом кількарічних жахливих випро$ бувань і становлення особистості головного героя.
У деяких реалістичних творах наявний також образ героя — но$ сія однієї домінуючої пристрасті, розроблений ще класицистами, а слідом за ними — романтиками. Згадаймо хоча б, як палко та не$ самовито пан Журден, головний герой класицистичної комедії Мольєра «Міщанин$шляхтич», прагнув стати шляхтичем. А при$ страстю всього життя юного Мцирі, центрального персонажа одно$ йменної романтичної поеми М. Лермонтова, було палке всепогли$ наюче прагнення до свободи: «Одна лиш дума у мені / Жила і наяву, і в сні. / І серце біднеє пекла. / Вона для мене всім була…» «Однією думою», одним прагненням — пошити нову теплу шинель (нехай це прагнення й було до смішного дріб’язковим — на те він і «маленька людина») — жив також Башмачкін — головний герой реалістичної повісті М. Гоголя «Шинель». Водночас необхідно під$ креслити, що зазвичай героїв реалістичних творів усе$таки зобра$ жено зовсім інакше — вони є особистостями не «односпрямовани$ ми», а розмаїтими й навіть суперечливими, як реальні люди в реальному житті. Адже, як ми вже говорили, дотримання принци$ пу життєподібності вимагало від митця$реаліста глибокого психо$ логізму в змалюванні особистості, розкритті її багатогранності й неоднозначності. Крім того, герой реалістичного твору просто не міг бути носієм однієї незмінної пристрасті хоча б тому, що його ха$ рактер часто подається в розвитку, у постійному русі, у тому числі і в змінах цих пристрастей (яскравий приклад — «діалектика душі» героїв Л. Толстого).
Якщо романтики не сприймали реальності й задихалися в «сірій буденності», то реалісти залюбки зображували людей «буденних» професій: селян, робітників, праль, дрібних службовців, лихварів. А Діккенс розробляв узагалі, сказати б, «антихудожню» тематику — описував животіння злиденних мешканців англійських робітних домів. Ця риса притаманна не лише літературі, а й іншим видам реа$ лістичного мистецтва. Так, художник Г. Курбе буквально шокував тогочасний паризький бомонд. Подумати тільки, на що він «змар$ нував полотно і фарби» — на зображення селян або каменярів! Це ж неестетично й абсолютно «неромантично»! Оце й було справжнім «естетичним переворотом» реалістів — для них практично не