Зарубежная литература 10 класс Ковбасенко стандарт (стр. 7 из 8)

Для реалістів (як свого часу для романтиків) принципово важливою була як правдоподібність і точність деталей, так і вірогідність «обличчя епохи» у цілому. Ось тут і знадобив# ся реалістам художній досвід роман# тиків. Адже характер, вчинки та й, зрештою, доля персонажів у реаліс# тичній літературі мали бути чітко вмотивовані, детерміновані, обумов# лені реальною історичною ситуа# цією, умовами життя, походженням героя тощо. Саме тому митців#реа# лістів і цікавили наукові відкриття в природничих науках, зокрема — вплив умов життя на певні види рослин,

про що вже йшлося вище. Одна справа, коли рослина розвиваєть# ся на сонці, зовсім інша — коли вона росте в затінку. Так само й люди: одна справа, коли дитина виростає в благополучних умо# вах, абсолютно інша — дитинство сироти Олівера Твіста, який буквально виживає, постійно ходячи понад краєм кримінальної прірви.

Окрім того, письменників#реалістів цікавило відтворення внутрішнього світу персонажа. Зобразити зовнішність героя, його портрет — одяг, обличчя, статуру (що й робили романтики, згадаймо пишні портрети Ровени й Ребекки в історичному рома# ні В. Скотта «Айвенго») — було значно легше, однак зовнішність людини часто буває оманливою. Французький письменник#реа# ліст Стендаль висловив парадоксальну думку: «Невимірно легше мальовничо зобразити одяг якогось персонажа, аніж розповісти про те, що він відчуває, і примусити його розмовляти». Здава# лося б, хіба письменник, беручи до рук чистий аркуш, не є повно# правним хазяїном як усього художнього твору, так і долі конкретного героя? Хіба він не може вкласти до вуст своїх персо# нажів усе, що хоче сказати сам? Виявляється, що не може. Йому треба саме «примусити» їх говорити, бо в реалістичному творі конкретна особа може розмовляти тільки так, а не інакше. Воль# тера, наприклад, не обходило те, що й дикун Простак, і цивілізо# вані французи розмовляють однаково. А вже Ф. Достоєвський індивідуалізує мовлення героїв роману «Злочин і кара» дуже чітко. За їхніми висловлюваннями відразу зрозуміло, хто перед нами — освічений дворянин чи напівграмотний міщанин.

З одного боку, у душу, у внутрішній світ людини начебто й не заглянеш, а з іншого — без знання найпотаємніших глибин і куточ# ків цієї душі не вмотивуєш її вчинки, характер, долю. Що ж мали робити реалісти? Потрібно було шукати нові художні засоби, пе# ревтілюватися у свого персонажа, що вони з успіхом і робили. Дар їхнього проникнення в психологію героїв іноді межує з ясновидін# ням. Недаремно ж кажуть про особливий психологізм літератури реалізму. Іван Франко відзначав, що це прагнення реалістів (зго# дом його продовжили й модерністи) нагадує намагання висвітлити таїну душі персонажів зсередини ніби чарівною лампою.

Письменники#реалісти приділяли велику увагу зображенню душі персонажа, його характеру, мотивації вчинків, бо інакше втра# тили б внутрішню логіку розвитку образів. Ось тут їм і стали в на# годі відкриття й знахідки романтизму у сфері зображення душі персонажа, зокрема її суперечливостей, які так приваблювали ро# мантиків з їхнім прагненням відтворення «поетики контрастів».

Отже, можна зробити загальний висновок, що реалізм зародив# ся в надрах романтизму і на певному етапі вони досить «мирно співіснували», обмінюючись відкриттями та здобутками. При цьо# му багато письменників (О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь, Т. Шевченко та ін.), які згодом стали тяжіти до реалізму, починали свій творчий шлях саме як романтики, отримавши в ньому добрий «мистецький вишкіл».

Романтизм і реалізм:

відмінні риси

Проте між романтизмом і реалізмом існу# вали й принципові розбіжності. І це зако# номірно, адже без заперечення старого

немає ствердження нового, інакше неможливими були б оновлення й розвиток літературного процесу.

Якщо романтизм абсолютизував творчу уяву письменника, то реалізм робив акцент на спостереженні за життям і дослідженні його явищ. Художня творчість певною мірою починала співвід# носитися з науковою діяльністю. На перший план, як і за доби Про# світництва, виходять не естетична чи гедоністична (отримання насолоди від літературного твору, як від твору будь#якого іншого виду мистецтва), а когнітивна (пізнавальна) і дидактична (вихов# на) функції мистецтва. Так, О. де Бальзак у повісті «Гобсек» випе# редив власне науковий аналіз капіталізму, нового на той час су# спільного ладу.

Романтиків цікавив «незвичайний герой у незвичайних обста# винах»: нескорений бунтівник, одинак, вигнанець, «зайва людина», відторгнута суспільством, яка часто має загадкове минуле або й вза# галі «людина без минулого» (згадаймо «байронічного героя»). Вар# то зауважити, що на перехідному етапі від романтизму до реалізму ця риса була притаманна й персонажам реалістичних творів. Так, Євгеній Онєгін і Григорій Печорін, певною мірою, теж одинаки, відторгнуті суспільством. Недаремно

Тетяна Ларіна робить відкриття#

Упродовж ХІХ століття викриття, яке шокувало закохану дів# ^{митці… зводили естетику до} чину: чи не пародія Онєгін? чи не

мінімуму й прагнули будува

ти художні твори майже ціл «байронічний герой» — «у плащі Га# ком на відтворенні реаль рольдовім москвин»? А Максим Мак# ності. У цьому сенсі все кла симович постійно вживає стосовно сичне мистецтво століття Печоріна епітет «дивний». Однак ^{було реалістичним.} справжній романтичний герой завж#

Х. ОртегаіГассет ди до певної міри «дивний».

Натомість реалісти часто зображували життєвий шлях персо# нажів надзвичайно детально: від дитинства до зрілості (у «Приго# дах Олівера Твіста» Ч. Діккенса — становлення головного героя; у «Кар’єрі Ругонів» Е. Золя — долі Ругон#Маккарів, особливо де# тально описана доля Сільвера). Якщо романтики тікали від реаль# ності, задихалися в «сірій буденності», то реалісти віддавали пере# вагу зображенню людей конкретних, зовсім не «героїчних» профе# сій: селян, робітників, праль, дрібних службовців, лихварів, та ще й

Г. Курбе. Каменярі

Г. Курбе. Селяни із Флажі, які повертаються з ярмарку

під час їхньої повсякденної праці. І ця риса притаманна не лише літера# турі, а й іншим видам мистецтва. Так, художник#реаліст Г. Курбе букваль# но шокував тогочасний паризький бомонд. Подумати тільки, на що він змарнував полотно і фарби — на зо# браження звичайних селян і каменя# рів! Як це неестетично й неромантич# но! А письменник Ч. Діккенс описав злиденних мешканців англійських робітних домів, їхній побут і жахливі умови життя.

Реалісти не боялися також зобра# жувати потворних у своїй тупості й ницості людей різних суспільних станів. Були такі персонажі й у романтиків, досить згадати Крихітку Цахеса з однойменної повісті#казки Е. Т. А. Гофмана. Проте реалісти не зловживали перебільшеннями гро# тесково#фантастичними фарбами, знаходячи справжнісінький гротеск у реальному житті. Їхні герої на# стільки переконливі, що в них можна впізнати риси реальних людей, яких

читач бачив особисто. Це, наприклад, підлий і злостивий, нещадний до слабших і запопадливий перед силь# нішими за нього бідл (найдрібніший службовець) Бамбл («Пригоди Олі# вера Твіста» Ч. Діккенса) або п’янич# ка Мармеладов, який обкрадає свою сім’ю задля того, аби пропити гроші в найближчому шинку («Злочин і ка# ра» Ф. Достоєвського). Оце й було справжнісіньким «естетичним пере# воротом» реалістів — для них прак# тично не існувало «нехудожніх», низьких, заборонених тем і героїв.

Окрім того, у творах романтиків (як і класицистів, згадаймо хоча б пана Журдена) широко представле# ні герої як носії однієї домінуючої пристрасті. Потрібно зауважити, що реалісти також використовували цей класицистичний і романтичний прийом. Так, у повісті М. Гоголя «Шинель» Акакій Акакійович Баш# мачкін якраз і є носієм однієї при# страсті — бажання пошити нову ши# нель. І що з того, що декому це може Ван Гог. здаватися дріб’язком — пошиття од# Вуглекопи

нієї речі як мета, як прагнення всьо#

го життя? Адже Башмачкіну — цій «маленькій людині», маленька і навіть дріб’язкова мета може видатися великою й доленосною.

Натомість у реалістичних творах герой зображувався по#іншому. Дотримання принципу життєподібності вимагало від митця# реаліста глибокого психологізму в змалюванні особистості, роз# критті її багатогранності й неоднозначності. Крім того, часто герой не міг бути носієм однієї#єдиної незмінної пристрасті хоча б тому, що його характер був поданий у розвитку, постійному русі, змінах, у тому числі й у трансформації цих самих пристрастей («діалекти# ка душі» героїв Л. Толстого).

Особливу увагу реалісти приділяли зображенню людини в суспільстві — література стала соціальною. Середовище «ліпить характер людини», ніби скульптор своє творіння з глини чи гіпсу. Однак тут існує і зворотний зв’язок — «створена» суспільством людина, у свою чергу, сама творить це суспільство, оскільки здатна брати свідому участь у його зміні.

Перш ніж писати, письмен нику потрібно проаналізувати всі характери, проникнутися всіма звичаями, обійти всю землю, відчути всі пристрасті, адже всі пристрасті, країни, звичаї, характери, явища при родні й моральні — усе це має пройти через його аналіз.