У памфлеті «Расін та Шекспір» (1823) Стендаль називає цей новий напрям романтизмом (термін реалізм з’явився лише у середині ХІХ століття). Стендалю та французьким романтикам, що об’єдналися навколо свого головного теорети! ка — Віктора Гюго, протистояли представники класицистич! ної школи, що наслідували творчу манеру Расіна і вважали правила мистецтва незмінними. Стендаль доводив, що часи після Великої французької революції та падіння Наполеона вимагають нових творів, які відобразили б сучасність. Орієнтиром для прогресивних митців можуть бути хроніки і трагедії Шекспіра, якого Стендаль вважав романтиком. «По суті всі великі письменники були в свій час романтиками», — такого парадоксального висновку дійшов Стендаль. Прозаїк, на його думку, повинен бути істориком і політиком, а голов! ним художнім законом має стати правда життя. У слав! нозвісному творі «Червоне та чорне» автор висловився про роман як «дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху. Воно відбиває то небесну блакить, то багно і калюжі. Іде людина з дзеркалом, а ви звинувачуєте її в аморальності! В дзеркалі відбивається бруд, а ви нарікаєте на дзеркало! Обвинувачуйте вже скоріше битий шлях з його брудними калюжами або, ще краще, дорожнього наглядача, який допускає, щоб вода засто! ювалась і утворювалось болото».
Однак трактувати цю цитату Стендаля як визначення ви! ключно відображальної ролі мистецтва було б неправильним. Адже дзеркало — не фотографія. Віддзеркалення завжди містить у собі щось таємне, незрозуміле, неадекватне дійсності. Адже, як пізніше доведе Льюїс Керролл у творі «Аліса в країні чудес», країна Задзеркалля, хоча і має спільні риси з реальною дійсністю, але будується за власними закона! ми — законами країни фантазії, творчої уяви. Не фотографія, а альтернативна дійсність — так скажемо ми. А Стендаль до! дасть, що такими законами для мистецтва Расіна та Шекспіра стануть типізація, узагальнення характерів та ситуацій за ав! торським задумом. Єдина його вимога — творча уява не повин! на вступати у суперечність із «залізними законами реального світу». Мабуть, з цим ми сьогодні вже можемо не погодитись... Але повернемося у 1830 рік, коли побачив світ роман «Черво! не та чорне» — перший твір, в якому паростки нового стилю з’явилися як принципова позиція автора.
Іван Франко зазначав, що зусиллями Стендаля та його послідовників — Бальзака, Флобера, братів Гонкурів та Еміля Золя — «рамки роману розширились у небувалий досі спосіб; при цьому вони поглибили цей роман, удосконалили метод творчості і вивели на шлях суспільно!психологічних дослідів».
Анрі Бейль народився за шість років до Великої французь! кої революції на півдні Франції у Греноблі. Батько його був адвокатом. Після смерті матері хлопчика виховувала її роди! на. Його дід, лікар, співчував революціонерам, прищепив онукові симпатію до енциклопедистів. У школі Бейль захопив! ся математикою, що пізніше значно вплинуло на його творчість, адже митець намагався «пристосувати прийоми математики до людського серця, покласти цю ідею в основу творчого методу».
Після успішного завершення школи Анрі 1799 року їде до Парижа з наміром стати письменником. Але родичі влаштову! ють юнака на військову службу, і в 1800 році з армією Наполе! она він вирушає у похід до Італії, та за рік подає у відставку, вирішивши присвятити своє життя літературі. Вінпочинає з комедій, вивчає філософію та етику, природознавство та меди! цину, адже переконаний: «Мистецтво завжди залежить від на! уки, воно користується методами, відкритими наукою». Ство! рює власну формулу щастя: «Шляхетна думка діє в ім’я влас! ного щастя, але її найбільше щастя полягає в тому, щоб прино! сити щастя іншим». «Полювання за щастям» як головний дви!
Василь Верещагін. Кінець Бородинської битви
гун людських вчинків Анрі Бейль розглядає у контексті соціального середовища.
Але у 22!річного юнака ще немає певної професії, що давала б йому постійний заробіток. Спроба зайнятися комерцією ви! явилася невдалою, і він змушений повернутися на військову службу, де кілька років брав участь у наполеонівських війнах, пізнаючи життя не за книжками. Пізніше у романі «Парм! ський монастир» він описав славетну битву при Ватерлоо так яскраво, що викликав захоплення навіть таких майстрів батальних сцен в літературі, як Бальзак і Лев Толстой. Анрі Бейль став свідком Бородинської битви, пожежі Москви, відступу французів Старо!Смоленським шляхом, загибелі наполеонівської армії в холодних російських степах, страшної переправи через Березіну. Зречення Наполеона, Реставрація Бурбонів поклали кінець його військовій службі. Сім років митець жив у Італії, де опублікував свої перші праці з музики, живопису, дорожні нариси. Він зблизився з італійськими ро! мантиками, тісно пов’язаними з національно!визвольним ру! хом. За зв’язки з карбонаріями, борцями за незалежність Італії, Стендаля після придушення визвольного руху вислали за межі країни, і він повернувся до Парижа. Тут друкує книги про Італію, літературний маніфест «Расін та Шекспір». «Від усього, що йому передувало, — пише Стендаль, — ХІХ сто! річчя буде відрізнятися влучним та проникливим зображен! ням людського серця».
Одну з перших спроб «матема! тичного аналізу» почуттів митець зробив у трактаті «Про кохання» (1822). Відтоді Стендаль дивиться на сучасну дійсність крізь внутріш! ній світ людини, в першу чергу, через переживання людиною лю! бовних почуттів. Саме це стано! витиме специфіку його романів. Стендаль створив соціально!психо! логічний роман, де розкрив ана! томію пристрасті на тлі широких історичних подій.Перший роман Стендаля — «Арманс» (1827). Його героїня —
Йохан Олаф Содемарк. Портрет Стендаля | загадкова росіянка, в яку за! |
кохується паризький аристократ Октав. Найціннішим у цьому ще експериментальному романі є те, що письменник простежує еволюцію кохання залежно від соціального становища та поведінки героїв. Цей твір прониза! ний духом романтизму.
У 1830 році письменник завершує свій головний твір — «Червоне та чорне» — про трагічну долю талановитого плебея у Франції доби Реставрації. Проте роман залишився майже не! поміченим тогочасними читачами та критикою.
Оскільки письменницькі гонорари не могли прогодувати автора, Стендаль згоджується на маленьку посаду консула у далекій провінції Італії, містечку Чивіта!Векк’я, де пише автобіографічні твори, розпочинає роман «Червоне та біле», що залишився незавершеним.
Помер Стендаль 23 березня 1842 року в Парижі, впавши на вулиці під час прогулянки. Виконуючи заповіт письменника, на могильній плиті напис зробили італійською: «Appiгo Бейль.
Міланець. Жив. Писав. Кохав».
У другій половині 30!х років Стендаль жив у Франції, бага! то працював, обробляв старовинні італійські рукописи. На цій основі було створено цикл «Італійські хроніки».
Із одного з таких старовинних рукописів постав сюжет ос! таннього шедевра Стендаля — «Пармський монастир» (1839). Змінено час дії — не середньовіччя, а доба наполеонівських війн та місце дії — вигадана італійська держава Парма.
Кінець ХVІІІ — початок ХІХ століть в історії Італії та в історії її культури отримав назву Рісорджементо — Друге Відродження. В атмосфері свободи формуються й характери головних героїв. Фабріціо, вихований на ідеях визволення, бачить в Наполеоні не успішного кар’єриста, як Жульєн Со! рель, а героя революції, визволителя Італії. Тому він мчить у 1815 році під Ватерлоо на допомогу Наполеонові. Але не втіливши мрію про громадянський подвиг у життя, Фабріціо поринає в авантюри кохання. Сильний і незалежний характер має його тітка, аристократка Джина, яка вступає в конфлікт із володарем Парми. Лицемірство та підступність пармського двору Стендаль передає, вдаючись до сарказму та іронії.
Роман викликав захоплення у Бальзака, яке він висловив у «Етюді про Бейля» (1840) та в особистих листах. Бальзак назвав роман «великою та прекрасною книгою», «найкращою з усіх, що з’явилися за останні п’ятдесят років», «шедевром», правдивим, як «саме життя». Під час листування між Бальзаком та Стенда! лем виникла дискусія з приводу стилю. Позбавлений прикрас, лаконічний стиль Стендаля контрастував з бальзаківським пиш! ним, багатобарвним живописом, з його увагою до зовнішнього життя, майстерним зображенням побутових деталей. Стендаля ж цікавило передусім внутрішнє життя особистості, еволюція психології героя, відтворення людських пристрастей. Тому навколишній світ у його романах завжди на другому плані, він немовби не дуже й цікавить письменника. Тож зауваження Баль! зака стосовно стилю Стендаль не міг прийняти, тому що це зруй! нувало б самобутність його художньої системи. Стендаль відповідав, що він пише некрасномовно, — «з перебільшеної лю!
бові до логіки».
Думку, що Стендаль недостатньо дбає про форму, висловле! ну вперше Бальзаком, далі повторювали Флобер, Золя, чис! ленні критики. Стендаль визнавав, що його романи написані «мов цивільний кодекс», проте вважав, що головне завдання полягає у тому, щоб «бути ясним». Деяким сучасним крити! кам здається, що романи Стендаля написані як наукове дослідження психоаналітика.
Ось, наприклад, молода дев’ятнадцятирічна вродлива дівчи! на Матильда де ла Моль, багата аристократка. У ній немає характерних для юної дівчини рис. Матильда — філософ, психоаналітик, Вольтер у спідниці. Ось вона на балу, горда не своєю красою, що вражає молодих людей, а власними знання! ми. В одному з визначних романів ХІХ століття теж знайдемо аналіз думок та переживань такої ж молодої дівчини на балу. Це — «Війна і мир» Льва Толстого. Але його героїня — Наташа