Після перших інтимних побачень Жульєн розчаровується в коханні. Оце й усе? І тільки полишивши грати роль досвідче! ного чоловіка і «виконувати обов’язок», він відчув справжню насолоду від кохання. Його взаємини з коханою стали відвер! тими і щирими. «Завдяки пані де Реналь йому відкрилося тепер багато нового в книгах. Він насмілювався розпитувати її про безліч дрібниць... Це виховання любов’ю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Жульєн безпосередньо побачив суспільство саме таким, яким воно тоді було».
Але після тяжкої хвороби сина пані де Реналь сприймає своє кохання як великий гріх, який спокутують її діти. «Тепер їх щастя іноді нагадувало злочин» і водночас «стало вищим, а полум’я, що сушило їх, запалало ще сильніше».
Ви вже знаєте, що утвердження реалізму як напряму пов’язане саме з літературою ХІХ століття, зокрема з розвит! ком форм роману. Професор Д. С. Наливайко, наприклад, серед типологічних рис реалізму ХІХ століття — аналітичного підходу до дійсності, «наукових» методик художнього дослідження, зосередження уваги митця на соціальній сфері, «романізації» жанрів (тобто впливу роману на інші жанри) — називає і психологізацію індивідуму. У зв’язку з цим виникає необхідність психологізації й усієї атмосфери твору.
Психологізм реалістичних творів — це відтворення духов! ного, внутрішнього життя людини у русі, тобто у взаємодії багатьох мотивів.
А що таке соціальний психологізм? Це зумовлення поведінки людини переважно її соціальною роллю, місцем у суспільстві. Але така визначеність лише копіюватиме суспільне життя. У реалізмі ж розкриття психології людини залишає простір для індивідуальних виявів, які, власне, і створюють людську непо! вторність. Тобто, висуваючи дотримання принципу адекватності персонажа самому собі, реалізм сам же його і порушує.
Що таке «адекватність самому собі», тобто власному психо! логічному типу?
По!перше, це — ознака психічного здоров’я. Людина завжди реагує на життєві події згідно із власним типом психічної осо! бистості, тобто не зраджує себе. По!друге, у теорії художніх на! прямів, наприклад реалізму, психологічна адекватність персона! жа означає вмотивованість його вчинків й еволюцію діяльності згідно з певними закономірностями. Персонаж сприймається аде! кватно, якщо він діє згідно з власною логікою. Це правило рома! ну соціально!психологічного. Воно зовсім не є обов’язковим для будь!якого іншого роману, скажімо, модерністського, де вима! гається саме психічна неадекватність персонажа самому собі. Проте і в соціально!психологічному романі психологічно визначена адекватність не є абсолютною. Якби митці не шука! ли нових художніх форм, порушуючи при цьому існуючі канони, мистецтво не розвивалося б. Та безсумнівно, що у психологічному романі психологізації підлягає усе — вчинки і висловлювання персонажів, пейзажі, авторські коментарі поведінки героїв, їх зовнішності тощо.
Стендаль — не лише глибокий аналітик, що простежує діалектику людських почуттів, а й майстер психологічної деталі, що відтворює стан душі персонажа в той чи інший момент. Деталь замінює довгі психологічні пояснення і діє не на розум, а на емоційне сприйняття, яке може не збігатися у героя та у читача. Пані де Реналь пише зворушливого листа до Жульєна з проханням написати анонімного листа її чолові! кові... Лист був сповнений орфографічних помилок. «Звичай! но пані де Реналь старанно дотримувалась усіх правил право! пису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність своєї коханки». Якщо у читача орфо! графічна невправність героїні твору викличе посмішку, то для Жульєна вона — свідоцтво безоглядності та сили почуття коханої і водночас зворушливий доказ її слабкості та наївності. Важливим засобом психологічного аналізу в романі є моноло! ги героїв. Дія роману швидше внутрішня, ніж зовнішня. Внутрішній монолог властивий і тим героям, яких, здавалося б, не цікавить нічого, крім прибутку. За Стендалем, перед облич! чям страждання всі рівні: і натури делікатні, і натури вульгарні. Наприклад, внутрішній світ пана де Реналь для читача закри! тий до моменту, коли герой дізнається про невірність дружини. Автор дає йому визначення «нещасний чоловік». Пан де Реналь справді такий приголомшений новиною, такий безпорадний, що його жаліють навіть невірна дружина та її коханець. Але нещас! ний персонаж передусім тому, що не в змозі позбутися власного егоїзму навіть за трагічних обставин. Його внутрішній монолог викликає у читача співчуття до скривдженої людини й водночас іронію до персонажа, чиї дріб’язкові міркування аж ніяк не відповідають драматизму ситуації.
Ще однією формою введення іронічного контексту у внутріш! ній монолог є авторський коментар думок героя.
Жульєн, запрошений на обід до пана Вально, чує непристойну вуличну пісеньку знадвору. За наказом Вально пісенька уривається. Незважаючи на звичку до лицемірства, Жульєн не зміг приховати душевного болю через таку зневагу: в нього по щоці скотилася сльоза. Далі подано внутрішній монолог Сореля: «Ось він, той дрібний добробут, якого й ти можеш добитись і тішитись ним, але тільки на таких умовах і в такій компанії. Можливо, ти матимеш посаду в двадцять тисяч франків, але, обжираючись м’ясом, ти повинен будеш не давати співати бідня! кові. Ти влаштовуватимеш обіди на гроші, які вкрадеш з його жалюгідного раціону, і під час твого бенкету він буде ще нещаснішим». Цей монолог, гідний епохи Великої французької революції та наполеонівських війн, супроводжується ав! торським коментарем: «Признаюся, що через слабкодухість, виявлену Жульєном у цьому монолозі, я дуже невисокої думки про нього. Він був би гідним собратом тих змовників у жовтих ру! кавичках, що хочуть змінити весь життєвий лад великої країни, але не бажають мати на своєму сумлінні найменшої плямочки».
Чи викликаний такий коментар необхідністю рахуватися з цензурою напередодні Липневої революції 1830 року? Чи це —
[1] Термін р е а л і з м виник набагато пізніше, ніж саме явище. Стендаль і Бальзак, яких ми вважаємо засновниками реалізму, не знали цього слова, а Флобер, творчість якого є вершиною нового ме! тоду, все життя воював зі словом «реалізм», яке у 50!ті роки ХІХ століття ввели письменники Дюранті й Шамфлері.
[2] Д е т е р м і н ³ з м — філософський принцип, що стверджує об’єктивну закономірність і причинну зумовленість усіх явищ приро! ди і суспільства.
[3] Д е к а д à н с — (фр. dåcadence — занепад) — узагальнена назва кри! зових явищ у літературі й мистецтві другої половини ХІХ століття.
[4] Зірочкою позначено запитання і завдання підвищеної склад!
ності.
[5] Відомо, що Наполеон мав особливі плани стосовно Малоросії, яка була тоді в складі Російської імперії. Довідайтесь про це за допомогою пошукового сайту в інтернеті.
[6] П а о л і н а Б о р г е з е — сестра Наполеона.