Зарубежная литература 10 класс Звинякивский стандарт (текст) (стр. 1 из 7)
Перед вами підручник, автори якого поставили собі за мету розкрити закономірності й особливості розвитку одного з видів мистецтва — літератури.
Розвиток письменства завжди пов’язаний із розвитком чи! тацтва. ХІХ століття — Золотий Вік літератури, коли читання стає масовим. Однак процес читання літератури ніколи не переривався, його розвиток продовжується і сьогодні.
У цьому навчальному році, як і в минулому, основний сю! жет наших студій складатимуть історія літератури, літера турний процес. У ході літературного процесу відбува! ються становлення і розвиток літературних (художніх) напрямів.
Однак літературний напрям — це суто зовнішня, історична спільність літературних явищ, зумовлена подібністю духов них і соціальних чинників естетичної еволюції. Внутрішньо така єдність може і повинна характеризуватися подібністю індивідуальних стилів письменників, що тяжіють до одного напряму. Тоді говорять про великий стиль, або стиль епохи. Скажімо, романтизм — це літературний напрям і великий стиль епохи романтизму, тобто кінця ХVІІІ — першої полови! ни ХІХ століть. У ХІХ столітті літературні напрями урізно! манітнюються, що пов’язано з невпинним зростанням свободи вибору для індивіда. Так, саме в епоху романтизму постає но! вий художній напрям — реалізм. У період розквіту реалізму (друга половина ХІХ століття) виникають натуралізм, імпресіонізм і символізм.
Читання самих художніх творів важливіше, ніж читання про них. Читач читає конкретну книжку конкретного автора. Автори підручника теж читачі — і готові не тільки поділитися з вами своїми знаннями, думками з приводу прочитаного, а й пропонують вам вступити в дискусію. Запитання та завдання у підручнику спрямовані на те, щоб викликати вас на диспут, дати змогу висловити власні оцінки твору, обґрунтувавши свої твердження.
Література як мистецтво не існує не лише без читача, а й без обговорення творів між читачами. Дуже часто в таке обгово! рення художнього твору вступає і його автор. Однак один з па! радоксів мистецтва полягає у тому, що коли мистецький твір завершено, його автор втрачає над ним будь!яку владу. По! дальша доля твору залежить від сприйняття читачів, слухачів, глядачів... У школі ви дізнаєтеся, як саме слід читати художні твори певної доби і що корисного для нашого життя можна звідти почерпнути. Отже, мета вивчення літератури полягає не в тому, аби засвоїти прийняті тлумачення, а в тому, щоб виро! бити більш!менш прийнятні.
Пушкін говорив, що письменника слід оцінювати лише за тими законами, «які він сам над собою визнає». Зміна цих за! конів в основному і відбувається у формі розвитку літератур! них напрямів. Ваше завдання — пізнати ці закони щодо ХІХ століття: їх мінливість, а не сталість. Гнучкість читацького сприйняття і вміння одержувати естетичне задоволення — це і є культура читання. А культуру не можна знати — тільки ма! ти. Так само і літературу: читаючи, ти ніби привласнюєш собі певний досвід, він уже твій і ніхто не може його в тебе відібра! ти. Але ж привласнити цей досвід для тебе або замість тебе не зможе жоден підручник... Отже, наше завдання хоча й подвійне (бути і довідником, і співрозмовником), проте досить скромне.
Бажаємо успіхів у навчанні, — автори підручника.
СОЦІАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНА ПРОЗА ХІХ СТОЛІТТЯ
ЯК ПРАЦЮЄ МЕХАНІЗМ ІСТОРІЇ?
У минулому навчальному році ви закінчили вивчення євро! пейської літератури доби романтизму — першої половини ХІХ століття. Однак у багатьох літературах Європи ця доба збіглася у часі з добою початку нового художнього стилю, або напряму, який сьогодні умовно називають реалізмом[1].
Як ви пам’ятаєте, у російській літературі перші паростки нового методу — реалізму — пробивалися вже у 20—30!ті роки XIX століття. Так, наприклад, пушкінський роман у віршах «Євгеній Онєгін» (1830) — не лише ліричний твір, у якому поет висловлює свої думки і почуття, своє сприйняття світу. Це твір також епічний — перший російський реалістичний психологічний роман. А Микола Гоголь у 30—40!х роках ство! рив реалістичні типові образи в комедії «Ревізор» і поемі!ро!
мані «Мертві душі».
Отже, реалізм виникає насамперед із спроби митця з’ясува! ти зв’язок між долею людини і долею країни, суспільства. На! ступний крок — спроба зрозуміти рушійні сили самої долі країни, суспільства, тобто історії. Куди мчить гоголівська Русь!«трійка»?.. Чому Тетяна Ларіна не кидає чоловіка заради
Онєгіна?.. Для читачів — як і для самих авторів! — це далеко не риторичні запитання.
Уже з першої половини ХІХ століття стає очевидним, що історія кожної країни і людства загалом має свої об’єктивні зако! ни. І ці закони стосуються кожної людини. Іноді людям здається, що вони живуть так, як вони бажають. Насправді вони бажають того, чого має прагнути людина конкретного суспільства. Те, що є цінним для сучасної «цивілізованої» людини, не є цінністю для людини, що живе поза межами цивілізації.
У 30 — 40!ві роки ХІХ століття французький письменник Проспер Меріме (1803—1870) написав цикл екзотичних новел, серед яких найвідоміші — «Маттео Фальконе», «Коломба», «Таманго» і «Кармен». В екзотичних творах зоб! ражуються незвичайні для літератури явища, які на тлі тра! диції вражають особливими, нетиповими якостями. Мораль головних героїв згаданих новел Меріме протилежна моралі «сучасної цивілізованої людини». Ці герої нічим не відрізня! ються від так званої «природної людини», відомої вам з творів просвітителів і романтиків. Змінилося лише ставлення до літературних персонажів автора твору.
Маттео Фальконе живе собі на екзотичному острові Кор! сиці, за словами Меріме, «чесно, тобто нічого не роблячи». Він з презирством ставиться до зиску, і коли його десятирічний син продає те, що Маттео Фальконе вважає честю родини, то розгніваний батько, недовго думаючи, бере рушницю і вбиває сина. Бо Маттео Фальконе — славний «макі» (український відповідник цього слова в контексті доби романтизму — «ко! зак»). І коли 1832 року було надруковано російський переклад новели Меріме, вона справила таке велике враження на 23!річного Миколу Гоголя, що він почав писати повість про козака, який убив свого сина. Ви добре знаєте цю повість... І хоча твір Меріме був написаний раніше, ніж твір Гоголя, віднесення «Тараса Бульби» до попередньої літературної до! би — «доби романтизму», а твору Меріме — до «доби реалізму» є цілком слушним. Чому?
У гоголівському «Тарасі Бульбі» є виразні, яскраві прикме! ти української історії. Проте немає головної прикмети ре! алістичного історичного твору — історизму, тобто розуміння відносності, історичної змінності людських цінностей. До сво! го головного героя Гоголь ставиться саме так, як Жан Жак Руссо і (під впливом останнього) усі романтики — до «природ! ної людини». До речі, на відсутність об’єктивного історизму в «Тарасі Бульбі» вказували Пушкін і Меріме. Останній знав російську мову і прочитав повість Гоголя у пошуках матеріалу для історичних студій, над якими саме тоді працював: «Коза!
Ежен Делакруа. Свобода на барикадах
ки України та їхні останні отамани» і «Богдан Хмельницький». Меріме, звичайно, не впізнав у Тарасі Бульбі свого ж Маттео Фальконе, як не впізнав і «козака», відомого йому з вивчення історичних матеріалів, і закидав російському письменнику «за! хоплення якимись бандитами»... Такий літературний казус стався тому, що сам Меріме, на відміну від романтиків, не іде! алізував своїх «екзотичних» героїв, а розглядав їх з позицій істо! ризму. Один із сучасних істориків культури пише: «Історизм — типовий продукт тих націй, для яких історія не була безперерв! ним жахом». Для росіян і українців історія була «безперервним жахом» і лишалася такою за часів Гоголя і Пушкіна у відсталій феодальній імперії, де всі народи страждали під гнітом російсь! кого царату.
Французам за часів Меріме щастило більше. Не те щоб їхнє життя було раєм, але хоча б дехто з них міг реально впливати на перебіг історичних подій і, отже, знав, як працює механізм історії, точніше, що він таки працює. Залишилося зрозуміти, як саме.
ХАРАКТЕРИ ТА ОБСТАВИНИ
Слава прижиттєва і слава посмертна не завжди супроводжу! ють одних і тих самих осіб. Часто геніїв не визнавали їхні сучасники. А уславлені за життя митці нерідко бували забути! ми вже наступним поколінням.
У ХVІІІ — першій половині ХІХ століття митці та читачі Європи послуговувалися французькою мовою. Хоч улюбленим літературним жанром був роман, мало хто тоді читав Бальза! ка. І майже ніхто не читав Стендаля. Навіть читачі, котрим, як пушкінській Тетяні, романи «замінили все», віддавали перевагу зовсім іншим письменникам.
Кумиром європейської молоді 20!х років ХІХ століття був Бенжамен Констан (1767—1830) — автор роману «Адольф» (1816). Головний герой та оповідач роману (основна частина твору написана від першої особи) — типовий романтик. Пошук щастя — його спосіб життя, і щастя він шукає у коханні. Відчайдушно кидається у вир пристрастей, але щастя не знаходить...
Зберігся примірник роману Констана, який свого часу про! читав Пушкін і на полях книжки залишив свої зауваження. Там, де Адольф розмірковує про розрив з черговою коханкою і з подивом каже, що «ми жорстоко страждаємо, покидаючи тих, біля кого перебували без задоволення», — Пушкін закрес! лює слово «задоволення» (plaisir) і пише слово «щастя» (bon! heur). Без задоволення така людина, як Адольф, нічого не робила б... А от щастя — немає.
Абсолютний егоїст, який шукає тільки власного задоволен! ня, Адольф у своїх нещастях, у своєму розчаруванні в житті звинувачує... суспільство. Це воно, мовляв, розчавило нестан! дартну особистість, змусило Адольфа, такого на інших не схо! жого, жити, як усі...