Охорона державним примусом - специфічна ознака правових норм, відрізняє їх від норм моралі, норм суспільних організацій і інших соціальних норм, а також від державних органів заклику та звернення, що містяться в деяких актах. Норма завжди розрахована на життєві обставини, при яких існує вибір різних ліній поведінки. Позбавлена значення норма, яку неможливо порушити; норми завжди наказують учасникам суспільних відносин, які можуть вчинити по-різному, необхідний, належний варіант. Цей варіант держава наказує у формі правової норми, під загрозою державного примусу, вживаного для відновлення порушених прав і для покарання порушника. Все значення існування права – підтримка певного порядку, попередження і рішення індивідуальних і соціальних конфліктів і суперечок, впорядкування самого процесу державного примусу, вживаного в цих цілях.
Правова норма, як і право в цілому, розрахована на регулювання поведінки людей за допомогою відносин, зв'язок учасників яких полягає у взаємних правах (забезпечена державою можливість певної поведінки) і обов'язках (необхідність певної поведінки, порушення якого тягне до застосування заходів державного примушення).
Важливою якістю правових норм є їх формальна визначеність, тобто точне (безперечне) позначення обставин, що породжують правові наслідки, визначення самих наслідків, якостей, властивих учасникам правовідносин, і ін.право нормативність обов'язковість дозвіл
Важливою ознакою для виділення норми права є можливість самостійного застосування правового встановлення, вираженого в пропозиції, його окремій частині або групі пропозицій нормативного акту, для регулювання дій суб'єктів. Якщо правова пропозиція, узята окремо, у відриві від інших рядом пропозицій, що стоять, виражає правило, причому виражає в самому достатньому вигляді для регулювань дій осіб, значить, ми маємо справу з нормою права. Самостійність в даному випадку означає граматичну і логічну завершеність правового встановлення [7,c.90].
Доречно в зв'язку з цим привести вислів Р.Ф. Шершеневича, справедливість якого непорушна за минуле сторіччя: «Всякий закон, в яку б граматичну форму ні був він вдягнеться, завжди є нормою або правилом поведінки. Навіть такі законні визначення, як, наприклад, «заповіт є законне оголошення власника про його майно на випадок його смерті»... є не чим іншим, як нормами».
Норма права покликана виражати загальнообов'язкове встановлення у вигляді вислову, щодо якого можна затверджувати:
1. Воно містить деяке загальнообов'язкове правило поведінки, розраховане на ситуації, що неодноразово повторюються, типові.
2. Вказане правило представлене в ньому як пропозиція, окрема частина складної пропозиції або декілька взаємозв'язаних пропозицій, що дозволяють застосовувати дане правило. Зв'язки окремих пропозицій, які створюють правову норму, можуть виглядати по-різному, як це має місце в або в бланкетних нормах відсилань, але тільки не по єдиній схемі «якщо - то інакше».
Особливу роль норми права виконують в регулюванні конфліктів. Право, яке регламентує функціонування всіх основних сфер суспільного життя на основах загальної свободи є могутнім чинником запобігання соціальним конфліктам. У цьому дія найважливішої його функції, як здійснення соціального контролю, направленого на підпорядкування поведінки індивідів соціальним очікуванням і вимогам. Правові норми, які виникають на основі обліку досвіду рішення конфліктних ситуацій, містять найрозумніші способи рішення типових соціальних конфліктів, які максимально відповідають інтересам всіх учасників правового суспільства. Система правових норм, яка визначає правила поведінки в різноманітних сферах суспільного життя, підказує, а часто і прямо пропонує людям безконфліктний спосіб такої поведінки.
Право вже самим фактом свого існування позбавляє суспільство від конфліктної ситуації свавілля і насильства, якій властива «боротьба всіх проти всіх», і підказує людям найсприятливіші для всіх (тобто найбільш безконфліктні) моделі поведінки. У цьому і представляється функція права як системи норм, направлених на запобігання соціальним конфліктам.
Право володіє достатньо ефективними способами і процедурами, необхідними для регулювання і рішення конфліктів. Саме йому належить ключова роль в системі вироблених з цією метою суспільством соціальних інститутів [2,c.102].
Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш детального аналізу ознак, що їх воно безпосередньо містить, а також виведення інших найважливіших його ознак.
Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юридичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, демократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вили І специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.
Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх учасників, а разом з ними і право, складаються об'єктивно, а не і чистим продуктом державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права під життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту [5,c.113].
Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що охороняються державою, сприймаються громадянами як суспільно необхідні, легітимні, зміст яких ними схвалюється. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і «задає тон» у суспільстві. Право може бути і результатом суспільного компромісу.
Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Нормативність права полягає в тому, що воно містить загальнообов'язкові права і обов'язки для невизначеного кола суб'єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій. Право має первинний характер. Моделі поведінки людей, які є суб'єктами права, складаються з таких їх прав і обов'язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при встановленні і реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.
Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багаторазове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовідносини кредитора і боржника). Нормативна основа права складеться з трьох головних елементів — дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб'єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта права. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта прана від тієї чи іншої поведінки.
Ознакою права є його обов'язковість. Повторюваність певних дій, що зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття людьми як обов'язкових. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення через закріплення або деталізацію в нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність яких свідчить про обов'язковість зазначених у них правил. Це може відбуватися через безпосередньо сформульовані державою правила поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з мовчазної згоди визнання загальнообов'язковими певних звичаїв або актів недержавних організацій. Головним проявом загальнообов'язковості права є його захищеність з боку держави, яка гарантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу [6,c.56].
Це свідчить, що захищеність права багато в чому пов'язана з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Вишинський) відбивала властивий 30-м рокам напрямок правової політики на залякування громадян, на репресії, масове застосування державного примусу. Проте державний захист вимог права, — а він є його обов'язковою ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі виконання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на застосування насильницьких методів. Виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов'язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорікати тим суб'єктам права, які недостатньо розуміють значення судового захисту своїх прав.