Біографії українських письменників pdf (стр. 12 из 20)

Ó 1930–1932 рр. міняється доля поета: у країні розгорталися масові репресії проти національної інтелігенції, партієþ був проголошений курс на масову колективізаціþ, що призвело до голоду 1932–1933 рр. Íе обминула доба і М. Ðильського: з березня до серпня 1931 р. він пробув «під слідством» у в’язниці. Після виходу на свободу поет, щоб засвідчити своþ лояльність радянській владі, друкує у серпні 1932 р. «Äеклараціþ обов’язків поета й громадянина» та збірку «Знак терезів» (1932). Подальша творчість М. Ðильського, який мусив відтепер обслуговувати панівну ідеологіþ, була позначена певним зниæенням рівня худоæності. Íетривалий період відносної творчої свободи поет переæив у роки Вітчизняної війни. Ó повоєнний період М. Ðильський зазнав несправедливої критики та ідеологічних гонінь. Íове духовне піднесення він відчув лише після смерті Сталіна, коли з середини 1950-х рр. був послаблений ідеологічний тиск. Цей час поет назвав періодом «третього цвітіння». Творчість М. Ðильського була відзначена Сталінськими (1943; 1950) та Ленінськоþ (1960) літературними преміями СÐСÐ.

Ó 1943 р. М. Ðильський був обраний дійсним членом Академії наук ÓÐСÐ, а у 1958 р. — академіком АÍ СÐСÐ, очолþвав Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АÍ ÓÐСÐ, залишивши критичні та наукові праці з мовознавства, літературознавства і фольклористики. Він такоæ багато перекладав, зокрема з англійської (Шекспір), білоруської (Я. Купала, Я. Колос та ін.), польської (А. Міцкевич, Ю. Словацький, ), російської (О. Пушкін, М. Лермонтов, В. Брþсов та ін.), французької (Ж.-Б. Мольєр, Вольтер, П. Верлен, В. Гþго) та інших мов.

Помер Максим Ðильський 24 липня 1964 р., похований на Байковому кладовищі в Києві.

Äо перших літературних спроб М. Ðильський вдався ще в дитинстві, а вæе у п’ятнадцять років видав своþ першу поетичну збірку «Íа білих островах», яка, попри учнівський характер віршів, була прихильно зустрінута критикоþ. Подальша літературна творчість засвідчила швидке зростання худоæньої майстерності поета. 1918 р. вийшла наступна збірка — «Під осінніми зорями», де, як і в попередній, превалþвали романтика þнацької мрії, поривання у далекі незнані світи, поетизація кохання, краси і лþдини.

Íайвищого творчого розвитку М. Ðильський досяг у 1920-х рр., у так званий неокласичний період. Збірки «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурþ й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Äе сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) засвідчили розквіт самобутнього таланту поета, що виявився насамперед у худоæній довершеності вірша, філігранній обробці коæної строфи, вишуканій досконалості образів. Ó поезіях М. Ðильського цього періоду відтворено ідеї культури, краси, мистецтва, пошуки гармонії природи і лþдської душі.

Ó роки Великої Вітчизняної війни М. Ðильський створив такі твори, як «Слово про рідну матір», поеми «Жага» і «Мандрівка в молодість» (останнþ поетові пізніше довелося кілька разів переробляти, аби уникнути звинувачень у націоналізмі). Тема патріотизму постала у спогадах про дитинство, зобраæенні митцем краси пейзаæів рідної землі, героїки національної історії, найкращих рис українського народу.

Творче відродæення М. Ðильського припало на період «відлиги» в æитті суспільства. Поетичні збірки «Троянди й виноград» (1957), «Äалекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959) синтезували в собі здобутки попередніх етапів. Провідними для поета стали філософські роздуми про вічні цінності буття: працþ, красу, добро і гуманізм.

МИКОЛА БАЖАÍ (1904—1983)

Микола Платонович Баæан народився 9 æовтня 1904 р. в м. Кам’янці-Подільському в родинi вiйськового топографа. Íавчався в Óманськiй гiмназiї, згодом — Ó Київському Кооперативному iнститутi та Інститутi зовнiшнiх зносин. Äрукуватися почав у київській пресi з 1923 р. Був близький до об’єднання українських футуристiв на чолi з М. Семенком (Аспанфут). З 1927 р. — член ВАПЛІТЕ, яке очолþвав М. Õвильовий. Пiд час Äругої свiтової вiйни редагував фронтову газету «За радянську Óкраїну», писав поезiї та публiцистичнi статтi. З 1943 р. М. Баæан працþвав на керiвних посадах дерæавних органiв: заступником голови Ðади Мiнiстрiв ÓÐСÐ (1943—1948), головоþ республіканської Спiлки письменникiв (1953—1959), головоþ редакцiї Óкраїнської Ðадянської Енциклопедiї (1958-1983). Помер М. Баæан 23 листопада 1983 р.

Ó своїй творчостi М. Баæан пройшов помiтну еволþцiþ. Ðаннi поезiї 1920-х рр. («Ðура-марш», «Про æито й кров», «Протигаз» та iн.) позначенi впливом футуристiв як на формальному, так i на iдейнотематичному рiвнях. Íаприкiнцi 1920-х — поч. 1930-х рр. у творах М. Баæана вiдчувається вплив iдей М. Õвильового: «романтика вiтаїзму», теорiя «азiатського ренесансу», орiєнтацiя на європейську культуру. Яскравим прикладом цього слугуþть поеми «Ðозмова сердець», «Гофманова нiч», «Слiпцi», «¥ето в Óманi». Ó триптиху будiвлi», що складається з поезiй «Собор», Брама», «Будинок», поет протиставляє застиглiй та застарілій красi готичного собору та барокової брами iндустрiальний пафос нового будiвництва. Засудæення «роздвоєностi» iнтелiгенцiї як негативного явища, котре слiд подолати, стає провiдноþ темоþ поем «Гофманова нiч» та поезiї «Смерть Гамлета». З середини 1930-х рр. М. Баæан стає «офiцiйним» поетом (поеми «Безсмертя» (1935—1937), «Батьки й сини» (1939) тощо.). Пiд час вiйни поет пише патрiотичнi твори( поезiя «Клятва» (1941), «Äанило Галицький» (1942), цикл «Сталiнградський зошит» (1943). Антисталiнськими мотивами позначена поема «Полiт крiзь бурþ» (1964). Ó творчостi М. Баæана 1960-1970-х рр. (збiрки «Мiцкевич в Одесi», 1957; «Óманськi спогади», 1972; «Íiчнi роздуми старого майстра», 1976; «Карби», 1978) превалþþть фiлософськi роздуми поета над власним æиттям, сутнiстþ мистецтва тощо. Ваæливу частину поетичної спадщини поета становлять переклади на українську мову творiв А. Íавої, Ä. Гурамiшвiлi, О. Пушкiна, В. Маяковського, Й. В. Гете, Ð.-М. Ðiльке, А. Мiцкевича, Ю. Словацького та iн. Його переклад поеми Ш. Ðуставелi «Витязь у тигровiй шкурi» небезпiдставно вваæається найкращим слов’янськоþ мовоþ.

ВОЛОÄИМИÐ СВIÄЗИÍСЬКИЙ (1885—1941)

Володимир Євтимович Свiдзинський народився 8 æовтня 1885 р. в с. Маянiв на Вінниччині в родинi священика. Íавчався майбутнiй поет у Тиврiвськiй бурсi та Кам’янець-Подiльськiй духовнiй семiнарiї, яку кинув у 1904 р. 1907 р. переїхав до Києва i вступив на економiчний факультет Комерцiйного iнституту, пiсля закiнчення якого працþвав у Вiнницькому земстві економiстом. Пiд час Першої свiтової вiйни був на фронті. З 1920 р. В. Свiдзинський працþвав редактором видавничого вiддiлу народної управи в Кам’янцi-Подiльському. Ó цьому мiстi поет одруæився з народноþ вчителькоþ Зiнаїдоþ Сулковськоþ.

1921 р. у них народилася донька Мирослава. 1925 р. разом iз дружиною та дочкою В. Свiдзинський переїхав до Харкова, де до кiнця життя пропрацював в редакцiї журналу «Червоний шлях (з 1936 р.

- «Лiтературний журнал»). На початку 1930-х рр. поет пережив глибоку драму, що суттєво позначилася на його творчостi: дружина з дочкою залишила Харкiв i переїхала жити до сестри до Вiнницi, де померла від черевного тифу в липні 1933 р. В. Свідзинський залишився з дванадцятирічною Мирославою на руках. З початком Другої свiтової вiйни поет був заарештований органами НКВС, а напередоднi вступу нiмецьких вiйськ до Харкова 18 жовтня 1941 р. був спалений живцем пiд м. Куп’янськом у сараї разом з iншими в’язнями.

Перший вiрш В. Свiдзинський надрукував 1912 р. в альманасi українських модернiстiв «Українська хата». Перша збiрка поета «Лiричнi поезiї» з’явилася 1922 р., наступна - «Вересень» вийшла 1927 р. на власний кошт автора. Останньою прижиттєвою стала збiрка «Поезiї» 1940 р. В. Свiдзинський все життя цурався галасливого бiлялітературного середовища, тому бiльшiсть своїх поезiй писав у шухляду, на самотi висловлюючи в них свої найпотаємнiшi думки. Вже пiсля його смертi на емiграцiї була упорядкована збiрка недрукованих поезiй «Медобiр». Значну частину творчого доробку В. Свiдзинського складають поетичнi переклади Гесiода, Овiдiя, Арiстофана, Лопе де Вега, О. Пушкiна, М. Лермонтова, Янки Купали та ін. Йому належить поетичний переклад «Слова о полку Ігоревiм».

Поезiї В. Свiдзинського є одними з найдовершеніших зразкiв української фiлософсько-медитативної лiрики. Небезпiдставною є думка дослiдникiв, що поезiя «Холодна тиша…», написана античним розмiром сенарiєм, належить до перлин не лише української, а й свiтової лiрики. У своїх творах В. Свiдзинський поєднував традицiї народної поезiї iз поетичними здобутками модерної української поезiї ХХ ст., передусiм М. Зерова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника.

Свiдзинський споглядає свiт як людина, ще нiби не обтяжена сучасним досвiдом i знанням: все це ще належить набути. Оце безпосереднє свiтопiзнання «вiд азiв» являє в його творчостi свiй колосальний поетичний та морально-фiлософський потенцiал. Завдяки цьому мислительне i фольклорно-мiфологiчне начала постають у нього в дивовижному злиттi: вони, по сутi, тотожнi. I в такому ж спiввiдношеннi, максимально близькому до тотожностi, перебувають його iндивiдуально-особистiсна свiдомiсть i свiдомiсть народнопоетична - з тим суттєвим уточненням, що остання нiби витворюється наново, постає «неготовою» i в процесi цього нового становлення виявляє, вивiльняє колосальнi експресивнi ресурси i не меншу поетично-пiзнавальну результативнiсть…

Суґестивний лiризм Свiдзинського - особливий: вiн тяжiє до фiлософської медитацiї, поєднує в собi i емоцiйнiсть, i предметно-зорову пластичну конкретику, i напружену духовну роботу. Гранична невловнiсть суґестивного образу вступає у складнi взаємини з багатоплановим, але в цiй багатоплановостi все ж визначеним сенсом його символiв.