Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) народився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів. Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизавета Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сестри, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незабаром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині, а згодом — на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки.
Так з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опікувалися М. Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій бібліотеці, якою міг користуватися хлопець, були «Кобзар» Т. Шевченка та ще деякі українські книжки. Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження нелегальної соціалістичної літератури й зухвалу поведінку був виключений з п’ятого класу. З 1911 року він працював писарем у Рублівській волосній управі, активно займаючись самоосвітою. 1916 року Микола успішно склав екстерном іспити за курс гімназії і отримав диплом. Того ж року він добровільно пішов в армію. Восени 1917 року Микола повернувся до Дем’янівки. На початку 1918 року М. Хвильовий оселився в Богодухові, де працював у волосній управі. Наприкінці літа 1918 року він брав участь в організації повстанського загону (за деякими свідченнями очолював його), який в листопаді 1918 року захопив
Богодухів. З початком наступу армії генерала Äенікіна М. Õвильовий відступив на північ, де цей загін влився до лав Червоної армії. 1919 року М. Õвильовий став членом КП(б)Ó.
Äесь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Õвильовий одруæився з молодоþ вчителькоþ Катериноþ Гащенко. Ó них народилась донька Іраїда. Проте шлþб цей не був тривалим. Весноþ 1921 року М. Õвильовий переїхав до столичного Õаркова, де 1922 або 1923 року він одруæився з Юлієþ Óманцевоþ.
Микола Õвильовий одразу увійшов у харківське українське культурне коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом-Блакитним газети «Вісті ВÓЦВК». Влітку 1921 року вийшла окремим виданням його поема «В електричний вік», а в листопаді того æ року — збірник «Жовтень», в якому замість передмови був надрукований «Íаш універсал до робітництва і пролетарських митців українських», підписаний Миколоþ Õвильовим, Володимиром Сосþроþ та Майком Йогансеном, що став маніфестом нової української радянської літератури. Саме в цей час авторитет і талант М. Õвильового в літературі зростав блискавично. Майæе в усій тогочасній періодичній пресі друкуþться його твори, окремим виданням виходять збірки поезій «Молодість» (1921) та «Äосвітні симфонії» (1922). З кінця 1922 року починаþть з’являтися новели М. Õвильового, а збірка «Сині етþди» (1923) стала подієþ в історії української пореволþційної прози. Íа думку майбутнього академіка О. Білецького, який назвав М. Õвильового «основополоæником справæньої нової української прози», фактично його збірки новел «Сині етþди» та «Осінь» «визначили все коло тем нашої револþційної белетристики».
Íовий етап творчості М. Õвильового почався з 1925 року, коли він 20 листопада заснував літературно- мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) та почав видавати æурнал «Вапліте». ВАПЛІТЕ об’єднала багатьох кращих українських літераторів, які мешкали в Õаркові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, А. Лþбченко, М. Баæан, О. Äовæенко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.). Проза М. Õвильового цього періоду («Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», незакінчений роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердæення та філософського осмислення æиття.
Ó цей æе час М. Õвильовий своїми Статтями в пресі фактично розпочав Літературну дискусіþ 1925–1928 років. Óпродовæ 1925–1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли: «Камо грядеши?», «Äумки проти течії», «Апологети писаризму» та «Óкраїна чи Малоросія?» (останній так і не побачив друку). Ó цих памфлетах М. Õвильовий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, насамперед, західноєвропейського мистецтва. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Õвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Óкраїні, бо Óкраїна має своþ месіанську ідеþ, яку він окреслив метафороþ «Азіатський ренесанс». Ó дискусіþ втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)Ó» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Õвильового. Ó червні 1926 року пленум ЦК КП(б)Ó засудив позиціþ М. Õвильового. Критика письменника тривала й у пресі: був конфіскований шостий номер æурналу «Вапліте», з надрукованоþ там другоþ частиноþ роману «Вальдшнепи» (рукопис М. Õвильовому пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама організація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування. М. Õвильовий змушений був піти на поступки, і вæе 4 грудня 1926 року він написав першого свого покаянного листа, в якому визнав «помилки» та засудив свої погляди. Але звинувачення в «хвильовизмі» супроводæували його до кінця æиття.
Взимку 1928 року М. Õвильовий здійснив поїздку за кордон. Впродовæ 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий æурнал «Літературний ярмарок», який згодом такоæ мусив припинити своє існування. Íаприкінці 1929 року за активноþ участþ М. Õвильового створþється організація «Пролітфронт», але й вона на початку 1931 року була розпущена. Постановоþ ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників. Ðозгром керівництва Óкраїнської комуністичної партії завершився призначенням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни. Він приїхав в Óкраїну з новим шефом ÄПÓ та зграєþ поплічників. Саме йому партія доручила організувати винищення селян. Почався голодомор 1932—1933 років. Ó квітні 1933 року М. Õвильовий побував на Полтавщині і на власні очі побачив це. Арешти, що раніше знищили стару українську інтелігенціþ (сумнозвісний процес «СВÓ»), розпочалися й серед комуністів. 12 травня заарештували найблиæчого приятеля М. Õвильового — Михайла Ялового. Íаступним, імовірно, мав бути він.
13 травня 1933 року письменник запросив до себе друзів — М. Куліша, О. Äосвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Äніпровського, І. Сенченка… За якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки…
Г. Косинка — один з найкращих українських новелiстiв ÕÕ ст. Григорiй Михайлович Стрiлець (справæнє прiзвище письменника) народився 29 листопада 1899 р. в с. Ùербанiвцi на Київщинi в бiднiй селянськiй родинi. 1913 р. закiнчив початкову школу в с. Красному i працþвав писарем. 1914 р. Григорiй переїхав до Києва, де доводилося працþвати i вчитися на вечiрнiх гiмназiйних курсах. Пiд час визвольних змагань брав участь у бойових дiях у лавах армiї ÓÍÐ, за що певний час довелося вiдсидiти у в’язницi. Пiзнiше примкнув до лiвих есерiв («боротьбистів»), якi симпатизували бiльшовикам. 4 травня 1919 р. в газетi «Боротьба» було надруковано автобiографiчний етþд «Íа буряки», за пiдписом Г. Косинка, що став псевдонімом письменника.
1920 р. вступив до Київського iнституту народної освiти (КІÍО), який згодом довелося залишити через матерiальну скруту. Його новели з’являлися на сторiнках багатьох часописiв, а 1922 р. вийшла його перша збiрка «Íа золотих богiв». Г. Косинка часто виступав на лiтературних вечiрках з читанням своїх творiв, що, за свідченнями багатьох сучасникiв, вiн робив iз неперевершеноþ майстернiстþ. Г. Косинка був членом київського лiтературного об’єднання письменникiв-попутникiв «Ланка» (з 1926 р. — МАÐС — Майстерня Ðеволþцiйного Слова), до якого входили В. Пiдмогильний, Б. Антоненко-Äавидович, Є. Плуæник, Т. Осьмачка та iн. Ó 1920—1930-ті рр. виходило багато збiрок письменника: «В æитах» (1926), «Полiтика» (1927), «Вибранi оповiдання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публiцистичнi твори, перекладав росiйських письменникiв. 5 листопада 1934 р. Г. Косинка був заарештований i 18 грудня того æ року розстрiляний.
Ó своїй творчостi Г. Косинка розвиває найкращi традиції української новелiстики початку ÕÕ ст., зокрема М. Коцþбинського, С. Васильченка i передусiм В. Стефаника. Письменник прагне на обмеæеному часi i просторi худоæнього твору зобразити трагiчну розiрванiсть сучасного йому свiту, в якому персонаæi не моæуть уæитися. Äля змалþвання iндивiдуальних характерiв Г. Косинка майстерно використовує такi засоби психологiчного аналiзу, як iндивiдуалiзацiя мовлення, точна й лаконiчна худоæня деталь, символiчний пейзаæ, показ найдрiбнiших нþансiв психологiчного стану персонаæiв. Суспiльнi проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходять крiзь iндивiдуалiзоване сприйняття героїв, що виклþчає однобiчнi оцiнки, наголошуþчи на перевазi загальнолþдських цiнностей над класово-iдеологiчними.
Остап Вишня — видатний український письменник-сатирик і гуморист. Павло Михайлович Губенко (справæнє ім’я письменника) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва Охтирського району Сумської області в багатодітній родині управителя пансько- го маєтку. 1907 року закінчив Київську військово-фельдшерську школу. З 1917 року навчався в Київському університеті, який через події револþції 1917 р. та громадянської війни так і не закінчив.