Äрукуватися почав у Кам’янці-Подільському, який у 1919–1920 рр. був тимчасовоþ столицеþ Óкраїнської Íародної Ðеспубліки. З перших публікацій (більшість яких не збереглася) відомі фейлетони «Äемократичні реформи Äенікіна» в газеті «Трудова громада» за підписом «П. Грунський» та «Казка (про красногвардєйця)» у сатиричному æурналі «Ðеп’яхи», підписана «П. Михайлович». Ó цьому фейлетоні розповідається про те, як не придатний ні до якого діла бовдур, пристає до погромників і бандитів, а коли набирається там «досвіду», то сам Ленін благословляє його до лав червоногвардійців.
Після поразки ÓÍÐ Остап Вишня був заарештований ЧК і спровадæений до Õаркова на слідство. Із в’язниці його визволив у квітні 1921 р. В. Еллан-Блакитний і запропонував роботу перекладача в газеті «Вісті ВÓЦВК». З того æ року письменник почав друкуватися в «Селянській правді» під псевдонімом
1
Остап Вишня. Ó 1920 — 1930-х рр. видав збірки «Äіли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Óкраїнізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки літературні» (1927), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та інші.
26 грудня 1933 р. Остап Вишня за звинуваченнями в політичному тероризмі був заарештований і засудæений до розстрілу. Вирок було замінено десятирічним ув’язненням у північних таборах. Відповідно до наказу Головліту ÓÐСÐ за ¹ 228 від 25 вересня 1938 року, всі твори Остапа Вишні підлягали вилученнþ з книготорговельної мереæі та бібліотек загального користування. Ó Гадячі на Полтавщині навіть відбувся процес над учителями та учнями за читання творів опального гумориста й сатирика.
Після несподіваного звільнення 3 грудня 1943 року Остап Вишня був змушений писати памфлети, спрямовані проти збройної боротьби ÓПА на Західній Óкраїні («Óкраїнсько-німецька націоналістична самостійна дірка», «Самостійний смітник» тощо). Письменника навіть змусили заперечити факт власного ув’язнення у творі «Великомученик Остап Вишня».
Ó повоєнний період виходили книæки «Весна-красна» (1949), «Вишневі усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1950), «Отак і пишу» (1954), «Великі ростіть!» (1955). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 у Киеві, похований на Байковому кладовищі. Вæе після смерті письменника було упорядковано та видано цикл «Мисливські усмішки» (1958) та щоденникові записи «Äуми мої, думи мої…».
Íе всі твори Остапа Вишні є однаковими за своїм худоæнім рівнем. Йому доводилося віддавати данину часові і використовувати свій талант на розв’язання численних, часом химерних, вигаданих «проблем», як того вимагали партія та радянське керівництво. Проте, незваæаþчи на певні недоліки, Остап Вишня залишився в літературі своїми найкращими творами, які завæди викликали щирий, безпосередній сміх. Гумор Остапа Вишні дуæе близький до народного анекдоту. Ó творах часто присутній мудрий оповідач, завæди іронічно-усміхнений, який вæиває «соковиту» народну лексику, вдається до лаконічних народних æартів і фразеологізмів, несподіваного поєднання «високого» та «низького» стилів. Äотепні й худоæньо неповторні діалоги стаþть одним із основних засобів характеристики й оцінки персонаæів. Чималу роль відіграþть такоæ пейзаæ і худоæня деталь, створþþчи неповторну атмосферу «вишневих» усмішок.
Євген Филимонович Маланþк народився 2 лþтого 1897 року в Íовоархангельську на Кіровоградщині. Батько походив із козацько-чумацького роду, а мати, Гликерія, була дочкоþ чорногорця Якова Стоянова.
1914 року Є. Маланþк закінчив земське реальне училище в Єлисаветграді і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початку світової війни став слухачем військової школи в Києві. Ó січні 1916 року Є. Маланþк потрапив на Південно-
Західний фронт, де до пізньої осені 1917 року очолþвав кулеметну роту. Íевдовзі він став старшиноþ української армії, брав активну участь у визвольних змаганнях 1917–1920 рр. Є. Маланþк був ад’þтантом генерала В. Тþтþнника, слуæив сотником у 5-й Õерсонській дивізії. Однак після падіння ÓÍÐ разом з іншими потрапив до Польщі, де в таборі інтернованих у Каліші почав писати перші вірші. Тут æе в Каліші Є. Маланþк взяв участь у збірці «Озимина» (1923).
З 1923 року він студент гідротехнічного відділу інæенерного факультету Господарської академії у чеському місті Подєбрадах, яку закінчив 1928 року. 1925 року Є. Маланþк побрався з молодоþ студенткоþ медицини Зоєþ Ðавич із Полтавщини, але 1929 року вони розлучилися.
1925 року в Подєбрадах виходить перша збірка Є. Маланþка «Стилет і стилос», а 1926 року в Гамбурзі — друга — «Гербарій». Пізніші збірки поета — «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). Ó грудні 1926 року в «Літературно-науковому віснику» з’явилося довге «Посланіє» Є. Маланþка до Максима Ðильського, в якому він докоряв поетові, що той байдуæе ставиться до подій в Óкраїні. Íі П. Тичина, ні М. Ðильський на це «Посланіє» не зреагували, а відповідь написав В. Сосþра.
3 1929 року Є. Маланþк переїхав до Варшави, де працþвав інæенером і брав найактивнішу участь у літературному процесі (був одним з фундаторів літературної групи «Танк»). 1930 року він одруæився з чешкоþ Богумилоþ Савицькоþ, яка померла 1963 року. Ó них є син Богдан.
1944 року Є. Маланþк емігрував до Західної Íімеччини, де працþвав учителем математики, брав
2 участь у літературному процесі, зокрема був членом «МÓÐу». 1949 року він виїхав до США, де працþвав інæенером. Ó післявоєнний період Є. Маланþк видав кілька збірок поезій («Влада», 1951, «Проща», 1954, «Остання весна», 1959, «Серпень», 1964) та літературно-критичних статей («Книга спостереæень», 1962, 1966; «Íариси з історії нашої культури», 1954) тощо.
16 лþтого 1968 року Євген Маланþк помер від серцевого нападу в Íьþ-Йорку. Вæе посмертно вийшла збірка поезій «Перстень і посох» (1972).
Головними мотивами творчості Є. Маланþка є втрачена батьківщина і розбите особисте æиття. Мотив «втраченої батьківщини» поет розвиває у багатьох своїх віршах, аналізуþчи причини та наслідки цієї втрати. Äругий мотив, переплітаþчись із першим, ґрунтується на особистісних почуттях поета, що випливаþть із мотивів розлуки з рідним краєм. Äля стилþ Є. Маланþка характерне протиставлення протилеæних властивостей якогось явища задля досягнення більшої точності й виразності провідного мотиву.
Відомий український прозаїк, поет і драматург Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 року на хуторі Майєрове на Єлисаветградщині (нині село Íечаївка Кіровоградської області) в замоæній селянській родині. Ó 1911–1919 роках Ю. Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив із золотоþ медаллþ. Äо 1921року він працþвав у різних установах Елисаветграда. 1922 року Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет Київського політехнічного інституту, звідки через два роки навчання його виклþчили за приховування соціального походæення. Äрукуватися Ю. Яновський почав з 1922 року, дебþтувавши віршами російськоþ мовоþ. 1924 року був надрукований перший вірш українськоþ мовоþ «Äзвін».
1925 року молодий поет переїхав до Õаркова, де працþвав у редакції æурналу «Кіно», очолþваного М. Семенком. Того æ року вийшла перша книæка новел Ю. Яновського «Мамутові бивні». 1926 року він став редактором ВФÓКÓ (Всеукраїнського фотокіноуправління) і переїхав до Одеси, де обіймав посаду головного редактора кінофабрики. Після звільнення 1927 року Ю. Яновський повернувся до Õаркова, де активно вклþчився до літературного æиття, ставши членом ВАПЛІТЕ з першого дня її заснування. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він і далі налеæав до позагрупового середовища М. Õвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав активну участь у творенні місячника «Літературний ярмарок». Íаприкінці 1929 року Ю. Яновський стає членом і засновником нової літературної організації ПÐОЛІТФÐОÍТ. Ðазом з цієþ організацієþ він переæив її ліквідаціþ за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки письменників.
Íа цей період припадає період розквіту таланту Ю. Яновського. 1927 року з’являється збірка новел «Кров землі», а наступного — книæка поезій «Прекрасна ÓТ». Ðоман «Майстер корабля» (1928), написаний автором на основі досвіду роботи редактором Одеської кінофабрики, одразу був сприйнятий критикоþ як новаторське явище в українській літературі. Íаступний роман «Чотири шаблі» (1930), який по праву вваæається одним із найкращих творів української літератури, викликав гостру негативну реакціþ офіційної критики і понад п’ятдесят років не видавався в ÓÐСÐ. Письменник потрапив в опалу до офіційної влади. Ðоман у новелах «Вершники» (1935), в якому Ю. Яновський спробував виправити «ідеологічні помилки» попереднього твору, зміг з’явитися друком лише в російському перекладі в Москві, де після офіційного обговорення було дано дозвіл на друк твору в Óкраїні.
Íевдовзі Ю. Яновський написав п’єсу «Äума про Британку» (1937) до 20-річчя Жовтневої револþції, яка мала успіх на радянській сцені. 1939 року письменник переїхав до Києва і очолив редакціþ æурналу «Óкраїнська література» (з 1946 року — «Вітчизна»). Під час війни æурнал видавався в Óфі, і Ю. Яновський фактично став координатором тогочасного українського літературного процесу. За роки війни письменник написав драму «Син династії» (1942) та видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944).