Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Äитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім’þ, і Василя виростила мати Ганна Федорівна. Писати вірші він почав ще у шкільні роки, вміщуþчи їх у шкільній стіннівці. 1952 року В. Симоненко вступив на факультет æурналістики Київського університету. Під час навчання майбутній поет активно працþвав у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працþвав у газеті «Черкаська правда», потім — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Ðобітничої газети». Ó цей час він і починає друкувати свої твори.
Перша збірка «Тиша і грім» побачила світ 1962 року. Подієþ в æитті В. Симоненка стало обговорення його поезій на творчому вечорі в республіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Äруга збірка поезій В. Симоненка «Земне тяæіння» вийшла 1964 року, але поетові, на æаль, вæе не судилося її побачити. 14 грудня 1963 року, на 29-му році æиття, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцієþ.
Íе всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалася невідомоþ широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), «Íарод мій завæди буде» (1990). Варто згадати такоæ збірку новел «Вино з троянд» (1965) та поеми і казки для дітей («Подороæ у країну Íавпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» тощо).
2
Äмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очолþвав літературну частину Львівського театру þного глядача. 1953 року Ä. Павличко вступив до аспірантури, дослідæував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того æ року вийшла його перша збірка поезій «Лþбов і ненависть». З 1954 р. Ä. Павличко — член Спілки письменників СÐСÐ. Ó 1957–1959 рр. завідував відділом поезії æурналу «Жовтень». Тоді æ вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно вороæоþ», а весь її тираæ був повністþ знищений.
1964 року Ä. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстернþ кіностудії ім. О. Äовæенка. Íим були написані сценарії кінофільмів «Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 рр. Ä. Павличко працþвав у секретаріаті Спілки письменників Óкраїни. Етапноþ для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислþвав ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема лþдини, її взаємин з природоþ і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті народу тощо. Протягом 1971–1978 рр. Ä. Павличко редагував æурнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книæок, що виходили у 1970–1980-ті роки, моæна виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Поезіям Ä. Павличка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністþ лþдського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів.
Ä. Павличко — лауреат Äерæавної премії Óкраїни ім. Т. Шевченка 1977 р., автор багатьох літературнокритичних статей, один із засновників Íародного руху Óкраїни, Äемократичної партії Óкраїни, в 1990–1994 рр.— депутат Верховної Ðади, певний час був послом Óкраїни в Канаді. Ó своїй останній збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне æиття, розмірковує над історієþ та майбутнім Óкраїни.
Ліна Василівна Костенко — українська поетеса. Íародилася 19 березня 1930 року в містечку Ðæищеві на Київщині у родині вчителів. З 1936 року æила в Києві. Там закінчила середнþ школу і наприкінці 40-х років стала студенткоþ Київського педагогічного інституту. Пізніше вступила до Московського літературного інституту, який закінчила 1956 року. 1957 року появилася її перша збірка поезій «Проміння землі», незабаром вийшли збірки «Вітрила» (1958) і «Мандрівка серця» (1961). Потім Ліна Костенко зазнала гострої критики, і в її творчості почалася тривала перерва. Готова на початок 1963 року до друку книæка «Зоряний інтеграл» підпала під чергову хвилþ ресталінізації і була заборонена владоþ. Íаступну поетичну книгу «Íад берегами вічної ріки» читачі побачили лише 1977 року після шістнадцятирічної перерви. Подієþ в українській літературі став роман у віршах «Маруся Чурай» (1979). За цей роман Ліна Костенко стала лауреатом Äерæавної премії Óкраїни ім. Т. Г. Шевченка (1987). Перу поетеси налеæать такоæ збірки поезій «Íеповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Останній твір поетеси — історичний роман у віршах «Берестечко», який вона почала писати ще в 1966—1967 роках, вийшов друком тільки 1999 року.
Äля творчості Ліни Костенко, яка розвинулась на тлі найкращих надбань світової поезії ÕÕ століття, характерні потуæна інтелектуальна напруга, тяæіння до влучності вислову, поєднання рельєфності в описі деталей і підкресленої суб’єктивності в оцінці явищ.
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у приднiпрянському селi Солошиному на Полтавщинi. 1941 р., закінчивши школу, майбутнiй письменник пiшов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в оборонi Києва, був двiчi поранений. Пiсля другого поранення 1942 р. потрапив у полон i до лþтого 1945 р. поневiрявся по нацистських концтаборах. Пiсля звiльнення працþвав у радянськiй воєннiй мiсiї в Захiднiй Íiмеччинi. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Äнiпропетровського унiверситету, пiсля закiнчення якого з 1951 року працþвав на æурналiстськiй роботi (обласнi газети, æурнал «Вiтчизна»). Помiтноþ для українського лiтературного процесу став перiод, коли П. Загребельний у 1961—1963 роках був головним редактором газети «Лiтературна Óкраїна», де вiн уславився пiдтримкоþ молодих поетiв-шiстдесятникiв. Ó 1979— 1986 рр. очолþвав Спiлку письменників Óкраїни, був головоþ комiтету по Äерæавних премiях iм. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Ðад СÐСÐ та Óкраїни. Ó 90-тi рр. ÕÕ ст. письменник вiдiйшов вiд активного громадсько-полiтичного æиття, водночас, незваæаþчи на вiк, плiдно працþþчи на сучаснiй літературній нивi.
Письменницьку дiяльнiсть визнаний майстер-романiст П. Загребельний розпочав із новел та повiстей, збiрки яких виходили у другiй половинi 1950-х рр. Серед них привертає увагу повiсть «Äума про невмирущого» (1957). Спираþчись на власний гiркий досвiд, письменник показав подвиг молодого солдата Андрiя Коваленка, який загинув у концтаборi, але не скорився нацистам. Пiзнiше почали виходити й романи: типовий виробничий «Спека» (1960) та цiкавий за композицiйним задумом «Äень для прийдешнього» (1964).
Помiтним явищем в українськiй лiтературi став iсторично-психологiчний роман «Äиво» (1968). Письменник зробив спробу розширити меæi росiйської історичної мiфологiї i розвинути дерæавницьку iдеþ, запропонувавши авантþрно-гiпотетичне прочитання iсторiї. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психологiї персонаæiв, фiлософськоþ аналiтичнiстþ, оригiнальноþ композицiйноþ побудовоþ. Образ собору в романi подано як втілення народного духу. Íаголос зроблено на безперервності народної традиції. Ó трактуванні автора, Софія — не тільки християнська пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Íеоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Вiн — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звiдси трагiчна роздвоєнiсть його душi. Ðоман «Äиво» поклав початок цiлiй серiї творiв, присвячених українському середньовiччþ: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києвi» (1973), «Євпраксія» (1975), «Ðоксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).
Зразком «монументального епiчного стилþ» в українськiй прозi цього перiоду став роман П. Загребельного «Ðозгін», 1976 р. (Äерæавна премiя СÐСÐ 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технiчної револþцiї. Завдяки iдейнiй єдностi героїчної бiографiї академiка-кiбернетика Петра Карналя з iсторiєþ радянського суспільства особисте i дерæавне у творi ототоæнþвалося, а відсутність соцiального аналiзу замiнялася морально-етичноþ проблематикоþ.
Близькими до т. зв. «химерної прози» були романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раþ» (1985). Гострому викриттþ соцiальних i морально-етичних проблем були присвяченi роман «Пiвденний комфорт» (1984) та повiстi «В-ван» (1988) i «Гола душа» (1992). Активна творча дiяльнiсть П. Загребельного не припиняється i в наш час. Свiдченням цього стали його твори останнiх рокiв: «Тисячолiтнiй Миколай», «Юлiя», «Брухт».
Григір Тþтþнник (за паспортом — Григорій Михайлович, але за літературне ім’я взяв собі «Григір», щоб хоч якось розрізнитися зі своїм старшим братом по батькові, відомим письменником, автором роману «Вир», Григорієм Тþтþнником, який за паспортом — Єгор) народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівці на Полтавщині. 1937 року, коли Григору було шість років, його батька заарештували органи ÍКВС, із заслання він не повернувся. Малого Григора забрав до себе на Äонбас дядько Філімон. Під час війни Григір, рятуþчись від голоду, повернувся пішки до матері на Полтавщину.