Панас Якович Ðудченко (літ. псевдонім — Панас Мирний) народився 1 травня 1849 р. у м. Миргороді на Полтавщині в сім’ї чиновника. Íавчався в Миргородському та Гадяцькому повітовому училищах. Íе маþчи моæливостей продовæувати систематичне навчання, наполегливо займався самоосвітоþ.
Слуæив у повітових канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. 1871 р. оселився в Полтаві, де провів решту æиття. Працþвав у казначействі та казенній палаті, після 1917 р. — у губфінвідділі. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р., похований у Полтаві.
Літературну діяльність Панас Мирний розпочав наприкінці 60-х рр. Виявив себе як письменникреаліст. Ó творчій спадщині Панаса Мирного переваæає проза. Він є автором ряду нарисів, оповідань, повістей, романів.
Серед творів Панаса Мирного найбільш масштабним і складним є соціально-психологічний роман «Õіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у співавторстві з Іваном Біликом (І.Я. Ðудченком).
Ðобота над романом припала на 1872—1875 рр. Через цензурні перепони він був виданий пізніше — 1880 р. Задум твору був навіяний реальним випадком, що дістав відобраæення спочатку в нарисі Панаса Мирного «Подоріææя од Полтави до Гадячого», а згодом — у повісті «Чіпка». Ó центр повісті автор поставив селянина, який обирає злочинний шлях під впливом соціальних обставин. Äо розвитку попереднього задуму приєднався Іван Білик, за участþ якого з’явилися кілька редакцій роману. Співавторство різних особистостей, а такоæ тривалий час роботи над романом зумовили його багатоплановість. Автори змалþвали широке полотно народного æиття з усім комплексом суспільних процесів, що охоплþє більш як столітній часовий відрізок. При цьому увага зосередæена на образі окремої особистості — представника селянського середовища, який під впливом соціальних обставин став злочинцем. Твір пропонує читачеві худоæній аналіз того æиттєвого вибору, що був зроблений центральним персонаæем. Ðоман «Õіба ревуть воли, як ясла повні?» став ваæливим етапом у розвитку української романістики. Він давав відповіді на складні питання тогочасної дійсності, розкривав причини й зобраæував наслідки руйнування патріархального селянського æиттєвого устроþ. Однак уæе на той час ці відповіді, спроектовані в соціальну площину, сприймалися як дещо спрощені й однобічні. Ðоман Панаса Мирного та Івана Білика став найвищим досягненням української реалістичної прози ÕІÕ ст. Водночас він виявив обмеæеність та однобічність реалістичного трактування й соціального аналізу дійсності.
Õудоæня проза Панаса Мирного налеæить до класичних зразків української літератури. Її характерними рисами є масштабність реалістичних малþнків, точне відтворення народного побуту, соціальність та психологізм.
Іван Карпович Тобілевич (літ. псевдонім — Карпенко-Карий) народився 17 вересня 1845 р. у слободі Арсенівці на Õерсонщині в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Íавчався в Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив у 1859 р. Відтоді майæе двадцять років слуæив канцеляристом. Із початку 60-х років брав активну участь в українському театральному æитті. Протягом тривалого часу входив до різних театральних труп, на основі яких склався так званий театр корифеїв. Виконував переваæно комедійні акторські ролі. Помер Карпенко-Карий 2 вересня 1907 року.
Карпенко-Карий — автор багатьох п’єс. Справæнþ популярність йому принесли комедійні твори «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1889), «Õазяїн» (1900). Ó них автор виступив проникливим спостерігачем æиттєвих процесів, що зумовлþвали суттєві зміни в українському суспільстві. Äраматург звернув увагу на викривлення селянської психології, спричинені маніакальноþ æагоþ збагачення. Моральна деградація, руйнування родинних і лþдських взаємин, самодурство й тупе чванство — такі негативні риси побачив Карпенко-Карий в українському селянському середовищі. Ó комедії «Õазяїн» драматург зобразив лþдину, що перейшла меæу, за якоþ втрачається вагомість моральних стримувань. Äля героя — мільйонера в смердþчому коæусі — прагнення наæиви перетворилося на хворобливу психологічну залеæність, що призводить до деградації особистості.
Карпенкові-Карому налеæить кілька п’єс на історичні теми. Серед них певний інтерес становить трагедія «Сава Чалий» — не перша в українському письменстві драматургічна обробка відомої народної пісні. Версія, що її пропонує Карпенко-Карий, відзначається зорієнтованістþ на невибагливий загалом смак містечкового глядача.
Поза сумнівом, на драматургічній практиці Карпенка-Карого суттєво позначився його власний театральний, передусім акторський досвід, що диктував пошук тих сценічних засобів, які б сприяли формуваннþ масового українського глядача.
Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня 1840 р. в с. Кліщинцях на Полтавщині у дворянській сім’ї. Ðано осиротів, виховувався в родині дядька — В. Лисенка. Íавчався в Полтавській гімназії, Õарківському та Київському університетах. Здобувши вищу освіту, певний час працþвав у Київському історичному архіві. Після кількох років, проведених у власному маєтку на Поділлі, оселився в Києві. Багато сил віддавав громадській та літературній праці. Брав участь у театральному æитті Києва, разом з М. Лисенком виступив засновником Товариства українських сценічних акторів. Помер М. Старицький 14 квітня 1904 р., похований у Києві.
М. Старицький — талановитий поет, драматург, перекладач. Перші літературні спроби здійснив у 60-х рр. Поезія М. Старицького відзначається громадянським звучанням. Ó творах письменника 1900х рр. відчутно посилились психологічні риси.
Помітними є здобутки М. Старицького-драматурга. Більшість його п’єс постала як відповідь на потребу розширення українського театрального репертуару. Äраматург розпочав з переробок чуæих творів і виявив високу майстерність у посиленні їх сценічності. Ó зв’язку з цим найбільш відомоþ є комедія «За двома зайцями» (переробка п’єси І. Íечуя-Левицького «Íа коæум’яках»). Цікавими є водевілі драматурга «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модному». Певний інтерес становлять його історичні драми «Богдан Õмельницький», «Оборона Буші». Помітними досягненнями М. Старицького є п’єси «Íе судилось» і «Талан». Кращі твори М. Старицького й сьогодні лишаþться в українському театральному репертуарі.
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Íагуєвичі на Львівщині в родині коваля. Íавчався у початковій (1862—1864) та німецькій нормальній (1864—1867) школах, пізніше — у Äрогобицькій гімназії (1867—1875). 1875 року вступив на філософський факультет Львівського університету, який залишив через арешт у червні 1877 р. Пізніше був заарештований ще двічі (1880; 1889). Майæе постійно співробітничав з різноманітними періодичними виданнями, на сторінках яких виступав як критик, публіцист, науковець. Íаукові інтереси Франка зумовили працþ над докторськоþ дисертацієþ, що була ним захищена 1893 р. у Віденському університеті. Із 1894 р. видавав æурнал «Житє і слово», після закриття якого з 1898 р. був членом редакційного комітету «Літературно-наукового вісника». Взимку 1907—1908 рр. здоров’я письменника значно погіршилось. Матеріальні нестатки й виснаæлива праця призвели до загострення хвороби восени 1915 р. Помер Франко 28 травня 1916 р.; похований у Львові.
Іван Франко — поет, прозаїк, драматург. Початок його літературної діяльності припадає на часи навчання в гімназії. Першими спробами були поезії, що друкувалися в æурналі «Äруг» та сформували збірку «Баляды і росказы» (1876). Кращі твори другої половини 70-х — 80-х рр. склали поетичну збірку «З вершин і низин» (1887), що засвідчила творче зростання митця. Збірка поєднує поезії на різні теми, переваæно громадянські. Íаступна книæка поезій Франка «Зів’яле листя» (1896) цілком відповідає авторському визначеннþ ліричної драми. Біографічно зумовлена, вона водночас є мистецьким шедевром і драматичним лþдським документом. Äо збірки «Мій Ізмарагд» (1898) увійшли переваæно поезії 1897 р. та частина більш ранніх творів. Ó них знайшли відобраæення моральні й громадянські пошуки автора, позначені напруæеним драматизмом та складноþ динамікоþ емоцій. 1900 року побачила світ поетична збірка Франка «Із днів æурби». Ваæливим етапом його поетичної біографії стала наступна книæка «Semper tiro» (1906).
Франкові налеæить авторство ряду творів у æанрі поеми, серед яких на особливу увагу заслуговуþть «Іван Вишенський» та «Мойсей». Останній твір стосується складного комплексу національної, громадянської й особистісної проблематики, осмисленого в узагальнено-філософському клþчі. Поема перейнята суворим усвідомленням неминучості æертв і складних випробувань на шляху лþдини й народу до духовного оновлення.
Франко — автор більш як ста прозових творів. Природно, що не всі з них однорідні за мистецькими вартостями. Прикметноþ особливістþ прози письменника є її вираæена тенденційність, що іноді переходить у публіцистичність, схематичну ілþстраціþ політичних ідей, як, приміром, у повісті «Борислав сміється» (1881—1882).
Серед драматургічних творів Франка безсумнівним здобутком є п’єса «Óкрадене щастя» (1893).
Павло Арсенович Грабовський народився 30 серпня 1864 р. в с. Пушкарному на Õарківщині в сім’ї церковнослуæителя. Із 1874 р. навчався в Охтирській бурсі, а з 1879 р. у Õарківській духовній семінарії, яку не закінчив через арешт у 1882 р. за участь у нелегальному народницькому русі. Після нетривалого ув’язнення проæивав у рідному селі, недовго працþвав у Õаркові, слуæив у війську, а після арешту в 1886 р. і тривалого слідства був відправлений на заслання до Іркутської губернії. Ó 1889 р. вæе на засланні за політичним звинуваченням був черговий раз заарештований та понад три роки провів у в’язниці. Пізніше перебував на поселенні в Якутську та Тобольську. Помер Павло Грабовський 29 листопада 1902 р.