Яскраво й органічно літературний талант Лесі Óкраїнки виявився в драматургії. Її твори позначені тематичноþ новизноþ та орієнтацієþ на освіченого читача (глядача). Такі драматичні поеми і драми, як «Íа полі крові», «Кассандра», «Ó пущі», «Оргія», «Бояриня», «Лісова пісня», «Камінний господар» стали якісно новим явищем української драматургії. Особливоþ мистецькоþ довершеністþ відзначається драма-феєрія «Лісова пісня». Ó символічних образах, з високоþ драматичноþ напруæеністþ авторка пропонує історіþ пошуку лþдиноþ своєї сутності. Природна краса й буденна прагматика підносяться в драмі до рівня символічних узагальнень, що даþть моæливість поновити уявлення про сенс æиття, лþдське призначення та справæні æиттєві цінності.
Інтелектуальне та естетичне багатство творів Лесі Óкраїнки відчутно позначилося на літературному æитті 20-х рр. ÕÕ ст. Її спадщина налеæить до найяскравіших явищ української культури. Вона сприяла модернізації українського письменства, наблиæеннþ його до європейського рівня, виходу української культури за меæі вузьких провінційних рамок.
Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Ðусові Снятинського повіту на Станіславщині (нині — Івано-Франківщина) в сім’ї замоæного селянина. Після навчання в школах у с. Ðусові та м. Снятині він 1883 р. вступив до польської гімназії у м. Коломиї. Тут зав’язалася друæба В. Стефаника з Л. Мартовичем. За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890 р. виклþчили з гімназії. В. Стефаник переїхав до Äрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того æ року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р. Ó вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Íаддніпрянську Óкраїну: був присутнім на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесеþ Óкраїнкоþ, Михайлом Коцþбинським та ін.
З 1903 р. В. Стефаник постійно æив у селі: до 1909 рр. — в Стецеві, а потім до кінця æиття в Ðусові. 1907 року письменник став заступником депутата австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того, як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обов’язки депутата аæ до розпаду Австро-Óгорської імперії 1918 р. Ó період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Óкраїнської національної ради Західноукраїнської народної республіки (ЗÓÍÐ), у складі делегації ЗÓÍÐ відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р.
Перебуваþчи в тій частині Óкраїни, що була під владоþ Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в ÓÐСÐ, відсилав до радянських æурналів («Вапліте», «Червоний шлях», «Плуг») свої нові твори. Відгуком на літературну дискусіþ 1925—1928 рр. стала новела «Меæа» (1926), яка мала присвяту «М. Õвильовому» і була надрукована у «Літературно-науковому віснику», що його редагував Ä. Äонцов. 1926 року на відзначення 30-річчя літературної діяльності письменникові була призначена пенсія від уряду ÓÐСÐ. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р.
Літературну діяльність В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896—1898). Ó æовтні 1897 р. на сторінках чернівецького часопису «Праця» була надрукована новела «Виводили з села», пізніше — новели «Ó корчмі», «Стратився», «Синя книæечка» та «Сама саміська», які одразу зробили його широковідомим українським письменником. Ці твори ввійшли до першої збірки В. Стефаника «Синя книæечка» (1899). Пізніше виходили книги новел «Камінний хрест» (1900), «Äорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926).
Äля творчості В. Стефаника характерна експресіоністична (від лат. expression — вираæення) манера письма, що передбачає вираæення глибини та ірраціональності психології навіть звичайної лþдини через зовнішнþ напругу його переæивань та емоцій. В. Стефаник прагнув виразити духовне (приховане) через реальне (зовнішнє), звернути увагу на духовну деградаціþ сучасного світу, зрозуміти сенс страæдання і смерті лþдини. Звідси випливає його увага до оригінальних і незвичних епітетів і порівнянь, майстерне використання діалогів, лаконізм та фрагментарність письма. Так, у новелі «Íовина» виняткова подія в с. Трійці 1898 р. стала приводом порушити проблеми омертвіння лþдської душі. Еміграція українців за океан спричинилася до появи його новели «Камінний хрест», коли проводи селянина нагадали авторові похоронний обряд. Іван Äідух мусить розірвати усі зв’язки, що з’єднували його зі світом, який він протягом усього æиття упорядковував. Показуþчи æорстокість і безглуздя селянського æиття, В. Стефаник такоæ намагався привернути українську інтелігенціþ до співучасті в æитті селянина.
Після десятилітньої перерви світогляд Стефаника дещо змінився: у творах з’явилися патріотичні мотиви, яких не було в його ранній творчості. Якщо раніше його герої страæдали лише через свої власні провини чи провини свого роду, то в пізніших творах вæе моæна побачити мотиви страæдання за свій народ, за своþ Óкраїну. Такими мотивами зокрема позначені новели «Марія» та «Сини».
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 вересня 1863 р. у м. Гура-Гумора на Південній Буковині (нині м. Гура-Гуморулуй у Ðумунії) в родині слуæбовця. Ó 1873—1877 рр. О. Кобилянська вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Íе маþчи моæливості вчитися далі, дальшу освіту вона здобувала самостійно. З 1889 по 1891 р. О. Кобилянська æила в с. Äимка Серетьського повіту. Пізніше вона разом із родиноþ переїхала на постійне æиття до Чернівців, брала активну участь у æіночому русі, 1894 року виступила одним з організаторів «Товариства руських æінок на Буковині». 1899 року О. Кобилянська побувала на Íаддніпрянській Óкраїні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Т. Шевченка в Каневі.
Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці довелося æити в тяæких умовах, зазнаþчи переслідувань з боку румунської влади. З 1927 р. в Óкраїні було розпочато видання 9-томного зібрання творів О. Кобилянської. Того æ року на відзначення 40-річчя літературної діяльності їй була призначена урядом ÓÐСÐ пенсія, що дало письменниці моæливість поліпшити матеріальний стан та придбати власний будинок, у якому письменниця проæила останні роки свого æиття. Ó 1940 р. О. Кобилянська вітала приєднання Північної Буковини до ÓÐСÐ, активно виступала в пресі з публіцистичними статтями та спогадами. Того æ року її було прийнято до Спілки радянських письменників Óкраїни. Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. у Чернівцях.
Літературну діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр. творами німецькоþ мовоþ. Перший худоæній твір українськоþ мовоþ — повість «Лþдина», був надрукований 1895 р. у æурналі «Зоря». Це була друга редакція написаного раніше німецькоþ мовоþ оповідання «Вона вийшла заміæ». Пізніше з’явилися оповідання й повісті «Він і Вона» (1895), «Царівна» (1896), «Ùо я лþбив» (1896), «Аристократка» (1898), «Valse melancholique» (1898) та інші, позначені впливами поетики символізму, філософії надлþдини Ф. Íіцше та ідей æіночої емансипації.
Ó повісті «Земля» (1902), яка була написана на основі реального братовбивства, що сталося восени 1894 р. у с. Äимка, О. Кобилянська змалþвала широку картину æиття буковинського села з усім комплексом суспільних процесів. Ó цьому творі поєднуþться елементи символічного та реалістичного стилів. Письменниці вдалося відтворити картину селянської психології, взаємин селянства із навколишнім світом, показати злочинну, на її погляд, владу землі над селянином.
Одним з найпоетичніших творів О. Кобилянської вваæається лірично-романтична повість «В неділþ рано зілля копала…» (1909), написана за мотивами відомої народної пісні-балади «Ой не ходи, Грицþ, та й на вечорниці».
Протягом 1915—1923 рр. О. Кобилянська пише низку новел на антивоєнні теми, серед яких моæна виділити такі твори, як «Лісова мати», «Василка», «Юда», «Íазустріч долі», «Сниться» та ін. Óвагоþ до психологічних таємниць лþдської душі позначені новели О. Кобилянської «Огрівай сонце…» (1927), «Але Господь мовчить…» (1927).
Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926), в якому на широкому суспільно-історичному тлі О. Кобилянська порушила проблему інтелігенції та народу, із симпатієþ змалþвавши образи представників духівництва.
Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада 1871 р. на Катеринославщині в сім’ї дрібного торгівця. Через півроку його родина переїхала до Õаркова. Íавчався М. Вороний у Õарківському, пізніше — Ðостовському реальному училищах, згодом у гімназії, звідки був виклþчений за зв’язки з народниками, читання та поширення забороненої літератури. Емігрував, вчився у Віденському та Львівському університетах. Ó Львові зблизився з І. Франком, працþвав бібліотекарем і коректором Íаукового товариства імені Шевченка, був реæисером українського театру товариства «Ðуська бесіда», працþвав в редакціях галицьких часописів. З 1897 р. М. Вороний — актор театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та ін. 1900 року поет став членом Ðеволþційної української партії (ÐÓП). З 1901 р. він залишив сцену і слуæив по установах Єкатеринодара, Õаркова, Одеси. 1910 року М. Вороний оселився у Києві, де працþвав в театрі М. Садовського та викладав у театральній школі. Поет активно вітав Лþтневу револþціþ 1917 р. та проголошення ÓÍÐ, брав активну участь у створенні Äиректорії, працþвав такоæ і в радянських установах. 1920 р. М. Вороному довелося емігрувати. 1926 року поет повернувся в Óкраїну, де займався педагогічноþ та театрознавчоþ роботоþ. З 1934 р. М. Вороний зазнавав переслідувань і був висланий за меæі ÓÐСÐ. Пізніше він був заарештований і розстріляний 7 червня 1938 р.