Перші поетичні твори М. Вороний почав писати ще учнем харківського реального училища, друкувався з 1903 р. в періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Äзвін», «Ðада», антологіях і збірниках «Акорди», «Óкраїнська муза» та ін. Творчість М. Вороного знаменує собоþ розрив із попередньоþ народницькоþ традицієþ української літератури. Великого розголосу набув надрукований 1901 р. в «Літературно-науковому віснику» відкритий лист до українських письменників, у якому М. Вороний закликав їх взяти участь в альманасі, де планувалося видавати твори української літератури, що орієнтувалися на модерні течії та напрямки європейських літератур. Перша збірка М. Вороного «Ліричні поезії» вийшла друком у Києві 1911 р., потім були збірки «В сяйві мрій» (1913) та «Поезії» (1920). Серед провідних мотивів лірики поета були теми загальнолþдські, філософські, тема міста, прагнення лþдини до краси і світла, розкриття трагізму духовної самотності. Поезія М. Вороного була орієнтована насамперед на інтелігентного читача. Помітне місце у творчості поета посідаþть і громадсько-патріотичні мотиви («Євшан-зілля», «Ти не моя!», «За Óкраїну!», «Коли ти лþбиш рідний край…» тощо). М. Вороний такоæ є автором численних перекладів з різних мов (зокрема відомий переклад українськоþ мовоþ «Інтернаціоналу») та багатьох театрознавчих і літературознавчих статей та рецензій.
Олександр Іванович Кандиба (Олександр Олесь — літ. псевдонім) народився 5 грудня 1878 р. у м. Крига (тепер Білопілля) на Сумщині в замоæній селянській родині. Після закінчення сільської школи навчався в Äергачівському училищі. 1903 року він закінчив Õарківський ветеринарний інститут, працþвав статистиком у земстві та ветеринарним лікарем на київських бойнях. 1912 року О. Олесь виїздив за кордон, до Австрії та Італії, де зустрічався з І. Франком та О. Кобилянськоþ. Поет радісно вітав Лþтневу револþціþ 1917 р. Ó лþтому 1919 р. О. Олесь у складі дипломатичної місії ÓÍÐ виїхав до Óгорщини. Пізніше він æив у Відні та Берліні, остаточно оселився в Празі, де й провів решту æиття. Помер О. Олесь 22 липня 1944 р. в Празі. Його син Олег Кандиба (1907—1944) такоæ став відомим українським поетом (писав під псевдонімом Олег Ольæич).
Перша поетична збірка О. Олеся «З æурбоþ радість обнялась» вийшла 1907 р. у Петербурзі. Поет вніс до української літератури нові образи і ритми. Відсутність повчального тону в поезіях О. Олеся сприймалася сучасниками як розрив із попередньоþ народницькоþ традицієþ. Поряд із традиційними романтичними мотивами поет уæивав символічну систему образів, прагнучи за допомогоþ символів та алегорій осягнути приховану сутність æиття («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провідне місце у першій збірці поета такоæ посідали твори, пов’язані з револþцієþ 1905 р., що стали яскравим зразком української громадянської поезії («Ой не квітни, весно,— мій народ в кайданах», «Капітану Шмідту», «З військом за волþ боролися ми…» та ін.). Пізніше виходили друком збірки поезій, які автор позначав римськими цифрами: 1909 — ІІ, 1911 — ІІІ, 1914 — ІV, 1917 — V. Óæе в третій збірці домінуþть мотиви страху й розпачу перед завтрашнім днем, æурби та зневіри в моæливостях лþдини, впевненістþ, що лþдське æиття є лише забавоþ в руках певних вищих сил, сліпого фатуму. О. Олесь вваæається одним із зачинателів українського модернізму. Модерністська основа світовідчування поета проявилася у трагічному протиставленні мрій і реальності, минущого й вічного.
Лþтневій револþції присвячені вірші «Воля! Воля? Сниться, моæе?..», «1 Мая», «Лебідь», «О слово рідне! Орле скутий!», сповнені надії на відродæення Óкраїни. В еміграції вийшли збірки «Чуæиноþ» (1919), «Кому повім печаль моþ» (1931), в яких відчутні ностальгічні мотиви туги за батьківщиноþ, та сатирична збірка «Перезва» (1921). Íаписав О. Олесь багато віршованих казок для дітей та книæку «Княæі часи. Минуле Óкраїни в піснях» (1930). Він є такоæ автором драматичних творів («По дорозі в Казку», «Золота нитка», «Танець æиття», «Íад Äніпром», «Íіч на полонині»), прозових творів та перекладів з інших мов. Ùирі та емоційні поезії О. Олеся, покладені на музику, стали популярними українськими романсами.
Степан Васильович Панасенко (справæнє прізвище письменника) народився 27 грудня 1878 р. у м. Ічні на Чернігівщині в селянській родині. 1895 р. він вступив до Коростишівської семінарії, після закінчення якої вчителþвав на Київщині й Полтавщині. 1904 року С. Васильченко навчався у Глухівському учительському інституті, але змушений був залишити його і переїхати на Äонбас, де за участь у робітничих демонстраціях 1905 р. він був заарештований. По виході 1908 р. з Бахмутської тþрми С. Васильченко повернувся до Ічні і присвятив себе літературній праці. 1910 р. він переїхав до Києва, де протягом чотирьох років працþвав у газеті «Ðада» завідувачем відділу хроніки. Ó роки Першої світової війни перебував на фронті.
Під час визвольних змагань українського народу 1917—1920 рр. письменник активно співпрацþвав із урядом ÓÍÐ. Так, 1919 р. у Кам’янці-Подільському С. Васильченко написав на прохання С. Петлþри задля боротьби з антисемітськими настроями та єврейськими погромами оповідання «Про æидка Марчика, бідного кравчика». Після встановлення радянської влади у 1921 р. С. Васильченко працþвав завідувачем дитячим будинком, а в 1922—1926 рр. — учителем трудової школи в Києві. Помер письменник 11 серпня 1932 р.
С. Васильченко — письменник народницького спрямування, який відстоþвав самобутність українського мистецтва, зв’язок із національноþ традицієþ. Äля творчості С. Васильченка притаманні поетизація національного українського характеру, посилення емоційно-оцінного начала та поглиблений психологічний аналіз. Так, у гуморесці «Муæицька арихметика» (1910) дотепно зобраæено соціальний конфлікт міæ різними верствами українського села початку ÕÕ ст. Трагедія талановитої лþдини з народу показана у повісті «Талант» (1924). Помітне місце у творчості письменника посідає дитяча тематика («Циганка» (1910), «Волошки» (1911), «Äома» (1912), «Олив’яний перстень» (1927) та ін.) Такоæ писав С. Васильченко п’єси («Íа перші гулі» (1911), «Кармелþк» (1927) та ін.), кіносценарії, фейлетони, багато перекладав. В останні роки æиття письменник розпочав працþ над великоþ повістþ про æиття Т. Шевченка «Широкий шлях», але встиг завершити лише першу частину «В бур’янах», у якій розповідається про дитин- ство поета.
Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. в м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у небагатій родині. Íавчався у народній школі, потім у Єлисаветградській гімназії, з якої був виклþчений
20 за захист прав гімназистів і постійні конфлікти з керівництвом. Майæе рік В. Винниченко мандрував Óкраїноþ, заробляþчи на æиття тимчасовими підробітками. Ó 1900 р. він склав екстерном екзамен у Златопільській гімназії і вступив на þридичний факультет Київського університету. Íавчаþчись в університеті, майбутній письменник вів активну револþційну діяльність як член Ðеволþційної української партії (ÐÓП), що була заснована 1900 р. харківськими студентами і вперше проголосила гасло боротьби за незалеæну українську дерæаву.
4 лþтого 1902 р. В. Винниченко був вперше заарештований і виклþчений з університету. Восени його забрали на військову слуæбу, де він такоæ продовæив нелегальну револþційну діяльність. Íе чекаþчи арешту, в лþтому 1903 р. В. Винниченко дезертирував і втік до Галичини, де налагодив зв’язки з галицькими партіями, співробітничав із часописами, писав брошури й прокламації. Під час перевезення нелегальної літератури до Óкраїни в 1903 р. В. Винниченка заарештовуþть і як дезертира та револþціонера садæаþть до військової в’язниці — Київської фортеці. По виході із в’язниці за амністієþ 1905 р. В. Винниченко продовæує проводити активну револþційну роботу, входить до Центрального комітету Óкраїнської соціал-демократичної робітничої партії (ÓСÄÐП), на яку трансформувалася ÐÓП. Восени 1906 р. В. Винниченка знову заарештовуþть і садæаþть до Лук’янівської в’язниці в Києві. Ó 1907 р. письменника випустили під заставу в 500 золотих карбованців, яку вніс відомий український меценат Є. Чикаленко. В. Винниченко одразу æ втік за кордон. З 1907 по 1914 р. письменник перебував у еміграції (Львів, Відень, Женева, Париæ, о. Капрі, Берлін…) та кілька разів нелегально приїздив на Óкраїну. 1911 р. В. Винниченко одруæився зі студенткоþ Сорбонського університету Ðозалієþ Яківноþ Ліфшиць. 1914 р. він нелегально повернувся до Ðосійської імперії, æив у Москві та Санкт-Петербурзі, з 1916 р. працþвав редактором московського æурналу «Промінь».
Після Лþтневої револþції 1917 р. В. Винниченко повернувся до Києва і став заступником Голови Центральної Ðади, був автором І-го Óніверсалу, пізніше його призначаþть Головоþ Генерального Секретаріату Центральної Ðади (прем’єр-міністром). Ó трагічні дні першої українсько-більшовицької війни 1917 — 1918 рр. В. Винниченко вийшов зі складу уряду ÓÍÐ. Ó листопаді 1918 р. він очолив разом із С. Петлþроþ Äиректоріþ, яка підняла повстання проти гетьмана П. Скоропадського, але вæе в лþтому 1919 р. знову складав свої повноваæення і поїхав до Австрії, Óгорщини та Чехії. Ó квітні 1920 р. В. Винниченко зробив спробу порозумітися із комуністичноþ владоþ і поїхав до Москви, а потім до Õаркова на переговори з радянським урядом. Політика більшовиків виявилася цілком неприйнятноþ для письменника, і він у червні 1920 р. назавæди залишив меæі Óкраїни.