Оселилася родина Винниченків у Берліні, де вони æили до листопада 1924 р., а потім переїхали до Париæа. В еміграції В. Винниченко присвятив себе повністþ літературній діяльності та писаннþ мемуарів, видавав æурнал «Íова Óкраїна» (1923—1925), активно підтримував зв’язки із письменниками в ÓÐСÐ, де у 1924—1928 рр. видавництво «Ðух» випустило зібрання його творів у 23 томах, а в 1930— 1932 рр. у видавництві «Книгоспілка» вийшло 28 томів. Ó 1934 р. письменник купив садибу на півдні Франції біля Канн у м. Муæен, де разом із друæиноþ й проæив останні роки.
Помер В. Винниченко 6 березня 1951 р. у Франції.
Перший літературний твір В. Винниченка — оповідання «Сила і краса» (згодом автор змінив назву на «Краса і сила») з’явився восени 1902 р. на сторінках æурналу «Киевская старина». Íаступні твори склали першу збірку «Краса і сила» (1906), до якої увійшли оповідання «Заручини», «Контрасти», «Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Голота», «Біля машини», «Мнімий господін». Ðання проза В. Винниченка суттєво розширила тематику української літератури, показавши різні верстви суспільства та гострі соціальні контрасти. Ці та інші твори викликали схвальні відгуки І. Франка, Лесі Óкраїнки, С. Єфремова, М. Коцþбинського та ін. Загалом В. Винниченко написав близько ста творів малої прози, зокрема такі новели як «Суд», «Боротьба», «Честь», «Студент», «Солдатики», «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Õто ворог?», «Ðаб краси», «Глум», «“Óміркований” та “щирий”», «Таємна пригода», «Талісман» тощо. Äля новелістики В. Винниченка характерний æанр соціально-психологічного оповідання з динамічноþ фабулоþ, в основі якої леæить якась пригода, часто сповнена таємниць. Ваæливу роль у структурі сþæету відіграє випадок, який забезпечує динаміку дії. Зазвичай письменник ставить героя в екстремальну ситуаціþ вибору, показуþчи парадоксальність та непередбачуваність лþдської поведінки, коли протягом невеличкого епізоду персонаæі зазнаþть несподіваних метаморфоз.
З 1907 р. у творчості В. Винниченка починається новий етап. Письменник створþє новели, романи та п’єси, у яких дослідæує питання моралі й таємниці лþдської психіки. Період 1907—1912 рр. став зоряним часом драматургії В. Винниченка, коли з’явилися такі п’єси, як «Äизгармонія» (1906), «Ùаблі æиття» (1907), «Великий Молох» (1907), «Memento» (1909), «Чуæі лþди» (1909), «Базар» (1910), «Брехня» 21 (1910), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Гріх» (1919) та ін. Гострота п’єс В. Винниченка знаходила щирий відгук серед широкого кола глядачів, які шукали відповіді на актуальні питання часу. П’єси «Брехня», та «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» з успіхом ішли майæе в усіх кращих столичних театрах Європи.
Творам В. Винниченка цього періоду властиві увага до проблем кохання, шлþбу та біологічних чинників у лþдській поведінці. В результаті творчих експериментів письменник приходить до висновків про багатовимірність істини і немоæливість повного осягнення її лþдиноþ. Критикуþчи лицемірство і брехнþ «старої» моралі, В. Винниченко запропонував критерій «чесності з собоþ», тобто пізнання свого «Я», гармоніþ із собоþ як ґрунт для оцінки й виправдання будь-яких вчинків.
Вплив філософів Ф. Íіцше й А. Бергсона, австрійського психіатра Вагнера фон Яурега, письменників Ф. Äостоєвського та С. Пшибишевського позначився на романах В. Винниченка «Чесність з собоþ» (1911), «Ðівновага» («Íа весах æизни») (1912), «Заповіти батьків» (1913), які спочатку вийшли російськоþ мовоþ, оскільки редакція львівського «Літературно-наукового вісника», наприклад, відмовилася друкувати роман «Чесність з собоþ» як аморальний. Ðомани «По-свій!» (1913), «Боæки» (1914), «Õочу!» (1916) та «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1916) засвідчили провідне місце письменника в літературному процесі цього періоду. Ідея національно-дерæавного відродæення Óкраїни лягла в основу драми «Міæ двох сил» (1918) і повісті «Íа той бік» (1919—1923).
Творчість В. Винниченка розвивалася переваæно в річищі реалізму, який на початку ÕÕ ст. набув нових рис під впливом модернізму. Цей стиль дістав назву «неореалізм». Íеореалізму властива більша увага до глибин психології пересічної лþдини, коли письменника більше цікавлять внутрішні конфлікти персонаæів, ніæ боротьба із зовнішніми обставинами. Суттєвим чинником розкриття характеру став детальний самоаналіз персонаæа, тому ваæлива роль в структурі неореалістичного твору відводиться внутрішньому мовленнþ героїв.
Ó Берліні в 1922—1923 рр. В. Винниченко написав «Сонячну машину», яка стала першим в українській літературі утопічним і фантастичним романом. Попри усі численні недоліки (наївність і примітивізм наукової гіпотези та прогнозів соціально-політичного розвитку суспільства, вигаданість і необґрунтованість наслідків експерименту, відсутність більш менш реальної альтернативи «капіталістичній моралі» окрім анархічних ідей зникнення дерæави, грошової економіки та суспільних інститутів тощо), у свій час роман мав нечуваний успіх серед читачів і витримав в Óкраїні з 1928 по 1930 рр. три перевидання. «Сонячну машину» такоæ загалом прихильно зустріла тогочасна українська критика (О. Білецький, М. Зеров та ін.), відзначивши такі позитивні сторони твору, як гостроту сþæету, динамізм розповіді, широту охоплення суспільних тенденцій æиття, елементи кінематографічності тощо.
Окрім «Сонячної машини» В. Винниченко в еміграції такоæ написав тритомну працþ «Відродæення нації» (1920), цикл психологічних оповідань зі свого дитинства «Íамисто» (1921 — 1923), романи «Поклади золота» (1927), «Лепрозорій» (1938), «Слово за тобоþ, Сталіне!» (1950), п’єсу «Пророк» (1929) та інші твори. Ó цей період посилилась тенденційність та ідеологічність творів письменника, коли вони стали ілþстрацієþ певних авторських ідей («Сонячна машина», «Слово за тобоþ, Сталіне!»).
В. Винниченко вваæається однієþ з найяскравіших постатей в українському літературному процесі ÕÕ ст. Творчість письменника суттєво розширила ідейно-тематичні та æанрово-стильові обрії нашої літератури, вплинувши на подальший розвиток прози та драматургії, ввела українську літературу до світового контексту як її реальну діþчу складову.
Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в с. Пісках Козелецького повіту на Чернігівщині в сім’ї дяка. Íавчався в бурсі, згодом — Чернігівській семінарії. Будучи музично обдарованоþ лþдиноþ, П. Тичина співав спочатку у семінарському, а пізніше — міському хорі. 1913 року він переїхав до Києва і вступив до Київського комерційного інституту, підробляв у редакціях æурналу «Світло» і газети «Ðада», а такоæ помічником хормейстера в театрі М. Садовського. 1918 року П. Тичина став членом редколегії газети «Íова рада». Того æ року в Києві вийшла перша збірка поета «Сонячні кларнети». 1923 року П. Тичина переїхав до Õаркова і став членом редколегії æурналу «Червоний шлях». Íалеæав до «Гарту», потім до ВАПЛІТЕ. Ó цей період поет був неодноразово критикований за націоналістичні 22 ухили. Аби уникнути фізичного знищення, йому довелося поступово пристосовуватись до ідеологічних вимог партії.
З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української радянської літератури, шанований партієþ та урядом, удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань: 1929 року він став академіком АÍ ÓÐСÐ, членом-кореспондентом Білоруської АÍ, пізніше був лауреатом Сталінської премії (1941) та Äерæавної премії Óкраїни ім. Т. Г. Шевченка (1962), міністром освіти ÓÐСÐ, депутатом Верховних Ðад СÐСÐ та ÓÐСÐ, Головоþ Президії Верховної Ðади ÓÐСÐ (1953—1959). Остання збірка поета «Осінні зорі» вийшла друком 1964 року. Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві.
П. Тичина — один з найобдарованіших та найконтроверсійніших українських митців ÕÕ ст. Перші поезії П. Тичини з’являþться у 1906—1907 рр. Íа зацікавлення þнака літературоþ мав вплив М. Коцþбинський. Äрукуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському æурналі «Óкраїнська хата». Від перших поетичних спроб, позначених впливом Т. Шевченка, О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки та ін., поет швидко еволþціонував, і вæе дебþтна збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала подієþ в українській літературі. П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.
«Сонячні кларнети», особливо друга частина збірки, просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами, породæеними надієþ на відродæення української нації до дерæавного æиття після кількох століть колоніального рабства. Ставлення поета до національної револþції розкриваþть поема «Золотий гомін» і твори, друковані в періодиці: «Гей, вдарте в струни кобзарі…», «Ой що в Софійському заграли дзвони…»
Але вæе у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральноþ Ðадоþ. Ó пам’ять про загиблих під Крутами þнаків П. Тичина написав поезіþ «Пам’яті тридцяти». Жорстокість більшовицького терору вæахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудæення æорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє Óкраїни, за майбутнє лþдської душі («Одчиняйте двері…», «Війна», «По блакитному степу…», поема «Скорбна мати» та «Äума про трьох вітрів»).