У новому ЦК України норма про крайню необхідність знайшла своє відображення у ст. 1171. Поняття крайньої необхідності розкривається як правомірні дії, спрямовані на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам та інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами [2]. У КК України передбачена умова, яка відсутня в ЦК України – розмір завданої шкоди не повинен перевищувати розміру відверненої шкоди [4].
Способи самозахисту можуть бути обрані самою особою, а також можуть бути визначені в договорі, законі або в інших нормативно-правових актах [2]. В залежності від часу застосування їх класифікують на два види:
· превентивні;
· оперативні [37, 84].
Превентивний самозахист – це сукупність прийомів протидії за допомогою яких, особа, право якої може бути порушене в майбутньому, має можливість попередити таке порушення. Особливістю зазначеної групи способів самозахисту є те, що вони повинні визначатися в договорі (крім законодавчого закріплення). Превентивним способом самозахисту є, наприклад, контроль спадкоємців за діями виконавця заповіту (ст. 1292 ЦК України) [2].
Оперативний самозахист – це сукупність засобів протидії за допомогою яких, особа, право якої порушене, може швидко усунути неправомірне посягання та відновити порушене право. Так, ст. 615 ЦК України дозволяє кредитору в разі порушення зобов’язання боржником, частково або в повному обсязі відмовитися від цього зобов’язання, але лише в тому випадку, коли така можливість закріплена договором або прямо визначена законом [2].
Особливим способом самозахисту є притримання, що не може бути віднесений ані до превентивних, ані до оперативних [38, 139]. Оскільки кредитор має право притримати майно боржника, лише якщо зобов’язання не виконується, то таке невиконання вже слід розглядати як порушення права кредитора. Разом з тим, оскільки термін притримання неможливо передбачити, то логічно що такий спосіб самозахисту не буде оперативним.
Статтею 594 ЦК Ураїни право притримання визначається так: кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання [2].
Специфіка притримання полягає в тому, що це єдиний спосіб забезпечення виконання зобов’язань, який виникає безпосередньо із закону і не потребує передбачення можливості притримання в договорі [38, 139].
Предметом притримання відповідно до ст. 594 ЦК України є річ. Оскільки кредитор притримує річ у себе, то в нього виникає і певний обсяг обов’язків щодо неї. Так, кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника; кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини; кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе [2].
Відповідно до ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора [2].
Щодо підстав припинення права притримання, то їх існує декілька: перш за все, це належне виконання боржником основного зобов’язання, по-друге – задоволення вимоги кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК України), і по-третє – припинення основного зобов’язання внаслідок інших (окрім виконання) загальних підстав припинення зобов’язання, що містяться у главі 50 ЦК України [38, 140].
Тож, підсумовуючи вищевикладене, право особи на самозахист можна визначити як можливість, у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення, застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення.
ВИСНОВКИ
Внаслідок проведеного дослідження було виявлено, що право на захист застосовувався ще у Стародавньому Римі. Основними способами захисту цивільних прав за римським правом були захист у судовому порядку за чітко встановленими для конкретних правовідносин позовами та преторський захист. Отже, можна зробити висновок про те, що римське приватне право має невичерпний потенціал, використання норм, термінів, конструктивних ідей та основних принципів якого, дозволить національне цивільне законодавство.
У роботі було досліджено підходи науковців щодо понять «правовий захист», «захист права» та «правова охорона» та встановлено співвідношення таких понять між собою. На підставі цього було встановлено, що правовий захист – ширше поняття, ніж захист права. Основна відмінність між цими категоріями полягає в тому, що захист права акцентує увагу на об’єкті захисту, тобто захист порушеного права й інтересу, а правовий захист дає певну характеристику процесу, що здійснюється правовими засобами. Було також встановлено, що правова охорона, включає в себе поняття «правовий захист» та «захист права». За відсутності єдиного підходу до визначення поняття захисту цивільних прав як цивільно-правової категорії, пропоную власне визначення цього поняття: захист цивільних прав та інтересів – це реалізація встановленого законом суб’єктивного права особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання шляхом застосування обраних самою особою чи встановлених договором або актами цивільного законодавства правоохоронних заходів – способів захисту цивільних прав.
У ході роботи були досліджені підходи до структури права на захист цивільного права та інтересу, поняття засобів, способів та форм захисту і їх класифікації.
Крім того був проведений змістовний аналіз юрисдикційної та неюрисдикційної форм захисту цивільних прав та інтересів. В межах цього питання було досліджено думки науковців щодо виділення загального та спеціального порядків застосування юрисдикційної форми захисту, розкрито їх зміст і сутність, досліджено такі способи захисту цивільних прав та інтересів як відшкодування матеріальної (майнової) та моральної шкоди, які є найбільш складними питаннями у практичному їх застосуванні. Особливу увагу було приділено неюрисдикційній формі захисту – самозахисту цивільних прав та інтересів, через недостатню регламентованість якого ЦК України, виникають проблеми щодо його практичного застосування. У процесі дослідження було визначено форми, види та особливий спосіб самозахисту – притримання майна кредитором, що використовується в зобов’язальних правовідносинах і являє собою одну, з передбачених цивільним законодавством, можливостей застосування спеціальних заходів майнового характеру, які спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов’язання.
Порівняльний аналіз положень нового ЦК України щодо захисту цивільних прав та ст. 6 ЦК УРСР 1963 р. дає підстави стверджувати, що законодавець у цілому зберіг підхід і концепцію захисту порушених цивільних прав. Водночас варто відзначити й певні новели в регулюванні розглядуваного масиву цивільних правовідносин нормами нового ЦК України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст. 141
2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – ст. 356
3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – ст. 135
4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – ст. 131
5. Цивільний Кодекс УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1963. – № 30. – ст. 463 (втратив чинність на підставі Кодексу № 435-IV від 16.01.2003)
6. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 32
7. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 36
8. Про охорону прав на промислові зразки. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 34
9. Про захист прав споживачів.Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – ст. 379
10. Про нотаріат. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 39. – ст. 383
11. Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999, № 1172 // Офіційний вісник України, 1999. – № 26. – ст. 1241, № 45. – ст. 2243
12. Про затвердження інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Наказ Міністерства юстиції України від 03.03.2004, № 20/5
13. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.92
14. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95
15. Хрестоматия по Всеобщей истории государства и права. Т. I / Под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. – М., 1996. – с. 263
16. Гай. Институции / Пер. с латинського Ф. Дадынского / Под. ред. В.А. Савельева, Л.Л. Кофанова. – М., 1997. – с. 56