Украинская литература 10 класс Семенюк академ (текст) (стр. 3 из 8)

Перший політичний емігрант з України Михайло Драгома нов здійснив у Женеві п’ять випусків збірника «Громада» та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літе ратури великого народу.

Твори українських письменників могли з’являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — «Киевская старина» (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: «Луна», «Рада», «Нива», «Степ», «Складка».

Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з’явилися митці, чия творча інди відуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван НечуйЛевицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван КарпенкоКарий, Іван Франко та інші.

У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньостильовим напрямом стає реалізм. Письменникиреалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обста вин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представ ників цього літературного напряму були роман і повість.

Міжпредметні паралелі. Найвидатнішими представ+ никами реалізму вважаються Іван Тургенєв, Федір Достоєв ський, Лев Толстой — у російській літературі, Чарлз Діккенс — в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, Стендаль, Еміль Золя — у французькій. Серед європейських реалістів слід виокремити письменника, чия творчість спра+ вила колосальний вплив на розвиток літератури в усьому світі. З його іменем пов’язують утвердження у світовому письменстві натуралізму. Це Еміль Золя (1840—1902) — французький письменник, автор «Руґон+Маккарів» — серії із 12 романів, які його уславили. Еміль Золя розробив основні засади натуралістичної естетики. Від художнього твору він вимагав документальної точності, а від митця — скру+ пульозного спостереження та вивчення дійсності. Він закликав не уникати змалювання відразливих деталей на+ вколишнього світу, у власних творах показував життя со+ ціального дна, хворобливу психіку людини тощо. В Україні натуралізм не набув істотного поширення, хоча й мав певний вплив на художні шукання Івана НечуяЛевицького («Бурлачка»), Івана Франка («На дні», твори борислав+ ського циклу). Іван Франко перекладав твори Еміля Золя і писав про французького письменника статті.

Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов’язаний з іменами таких митців, як Пантелей+ мон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проб лемнотематичного і жанровостильового збагачення поезії, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті. Перша — Михайло Старицький, який «завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекла+ дає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри» (Микола Зеров). Саме Старицькому нале жить заслуга виховання молодої літературної генерації 80х — початку 90х років ХІХ століття («Плеяда»). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з поперед ників для неї мали Куліш і Старицький.

Друга постать — Іван Франко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя», поема «Мойсей».

Творцями української прози аналізованого періоду є Іван

НечуйЛевицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігентипросвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана НечуяЛевицького, Марко Кравченко з повісті «Соняч ний промінь» Бориса Грінченка), селяниправдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана НечуяЛевицько го, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана НечуяЛевицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінкиповії («Повія» Панаса Мирного).

Постійним об’єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» Івана НечуяЛевицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90х років XIX століття забезпечувалося зображен ням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П’яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройди світ» Івана НечуяЛевицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проб лему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».

Жанрове багатство української прози у 70—90х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл «Баба Параска та баба Палажка» Івана Нечуя Левицького, «Каторжна», «Дзвоник» Бориса Грінченка, «Задля празника» Івана Франка), новели («Лови» Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально+побутова («Микола Джеря» Івана НечуяЛевицького), родинно+побутова («Кайдашева сім’я» Івана НечуяЛевицького), повість+хроніка («Старо світські батюшки і матушки» Івана НечуяЛевицького), ідео+ логічно+проблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), історична повість («Захар Беркут» Івана Франка, «Оборона Буші» Михайла Старицького).

У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького «Люборацькі». Написаний у 1861—1862 роках, цей твір порушував винятко во важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призво дить до деградації особистості. Названий автором «сімейною хронікою», цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Па нас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціаль+ но+психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Роман проблемно+ідеологічний з’явився зпід пера Івана НечуяЛевицького («Хмари», «Над Чорним морем») та Івана Франка («Лель і Полель»). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя Левицького.

На зміну оповіді від першої особи приходить об’єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розшири ло можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер’єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами укра їнського письменства 70—90х років були віра у суспільно перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національновизвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створи ли надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функ ціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п’єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана КарпенкаКарого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширю вали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр кори феїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван КарпенкоКарий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. «Ці троє людей, — писав Іван Франко, — склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артис+ ток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світо+ вої слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знан+ ня українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів».