Украинская литература 10 класс Авраменко стандарт, академ (стр. 6 из 12)

І. Нечуй'Левицький в’янською мовою, а далі предмети треба було опановувати російською — так само чужою й незрозумілою. На все життя

залишилося в пам’яті письменника гнітюче враження про стиль запровадження російської мови в Богуславському духовному училищі. За кожне сказане україн' ське слово школяреві на шию одягали дощечку, куди вписували українське сло' во і його російський відповідник. Учень мав так ходити доти, доки не почує українського слова від іншого школяра та не занесе його до нотатника, тоді ту дощечку перевішували на шию іншій дитині.

Проте в семінарії були й прогресивні викладачі, які давали вихованцям пере' дові знання з філософії, естетики й літератури. Саме від них І. Левицький збага' тився ґрунтовними відомостями про творчість Данте, М. Сервантеса, В. Скотта, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна.

Навчання І. Левицького в Київській духовній академії припало на часи піка національної дискримінації як з боку професури («Між професорами в академії не було й духу українського. Один професор сказав на лекції таку штуку: “Для інтере' сів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з’явилась на світ”»^[9]), так і з боку царського уряду (Валуєвський циркуляр 1863 р.).

Після закінчення академії І. Левицький не став на батькову стезю — він вибрав шлях учителя російської словесності (української тоді не викладали): працював у Полтавській духовній семінарії (1865–1866), у гімназіях польських міст Каліша (1866) і Сєдлеця (1867–1873), у Кишинівській гімназії (1873–1885). Саме в цей період під прибраним ім’ям Нечуй І. Левицький розпочинає літературну діяль' ність: друкує перші твори у львівському журналі «Правда» («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа»). Кращі здобутки письменника припадають на 70–80'і роки ХІХ ст.: роман «Хмари», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки».

Ïðàöþþ÷è â Ѻäëåö³ é Êèøèíåâ³, ïèñüìåííèê ìàâ äâ³ ³ïîñòàñ³ — âèêëàäà÷à ã³ìíà糿 ²âàíà Ëåâèöüêîãî é ìàéñòðà êðàñíîãî ïèñüìåíñòâà ²âàíà Íå÷óÿ. Ñâîþ ë³òåðàòóðíó ïðàöþ â³í ïðèõîâóâàâ íàâ³òü â³ä áàòüêà, ùîá ïîáåðåãòè éîãî, õâîðîãî ñâÿùåíèêà, â³ä õâèëþâàíü çà äîëþ ñèíà. ² öå íåçâàæàþ÷è íà òå, ùî â áàòüêîâ³, ÿê ïèñàâ ñàì Íå÷óé, «áóëà âæå óêðà¿íñüêà ³äåÿ». Ñàìå â³ä íüîãî ïèñüìåííèê óïåðøå äîâ³äàâñÿ, ùî öå «ìîñêîâùèíà çà¿äຠíàø ÿçèê ³ íàö³îíàëüí³ñòü». Áàòüêî òàê ³ ïîìåð, íå çíàþ÷è, ùî éîãî ñèí — óæå çíàíèé óêðà¿íñüêèé ïèñüìåííèê, àâòîð îïóáë³êîâàíèõ ïîçà ìåæàìè ³ìïå𳿠ïîâ³ñòåé (ó ëüâ³âñüê³é «Ïðàâä³»).

Працюючи в Кишинівській гімназії викладачем російської, старослов’янської та латинської мов, І. Левицький бере активну участь у громадській роботі, багато подорожує. У департаменті поліції він мав репутацію «хохломана», діяльність якого «небезпечна для держави». Тому І. Левицький змушений був рано вийти у відставку. Незламний патріотизм, національна гідність цього скромного інтелі' гентного чоловіка просто вражають. Ось якою показує письменник у повісті «Причепа» розіп’яту зайдами Україну: «Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами… А за кожний стогін його московським звичаєм катовано. На обох боках Дніпра опинилися в чужих порядках, у чужій шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Загинула наука, упала просвіта… Сохнуть наші яри, ви' сихає наша вода, горять од сонця наші гори, гадиною висисає останню силу нашої землі наш ворог».

У 1885 р. письменник виходить на пенсію й оселяється в Києві. Тут він цілковито присвячує себе літературній діяльності. У 80–90'х роках ХІХ ст. з’являються друком оповідання «Афонський пройдисвіт», казка «Скривджені і нескривджені», повість «Поміж ворогами». На початку ХХ ст. у творчості І. Ле' вицького переважають статті, рецензії й нариси.

«Íåïðîñòî ñêëàäàëîñÿ ïðèâàòíå æèòòÿ ìàéñòðà. Äî ê³íöÿ äí³â â³í òàê ³ çàëèøèâñÿ ñàìîòí³ì. Áóäó÷è âèñîêîìîðàëüíîþ, ñîâ³ñíîþ é ñêðîìíîþ ëþäèíîþ, íå ëþáèâ ðîçïîâ³äàòè ïðî ³íòèìíå. Íàéáëèæ÷³ çíàéîì³ ðîçïîâ³äàëè,

ùî äî îñòàíí³õ äí³â ç ïîáîæí³ñòþ çãàäóâàâ ³ì’ÿ êîëèñü êîõàíî¿ ä³â÷èíè Íà䳿.

ßê ñêëàëèñÿ ¿õí³ âçàºìèíè, ùî ñòàëî íà ïåðåøêîä³ äî îäðóæåííÿ — íèí³ âæå íå ìîæíà ç’ÿñóâàòè. Äî íàñ ³ç äàâíèíè ä³éøëè ëèøå ñóïåðå÷ëèâ³ íåâèðàçí³ â³äîìîñò³. Ìîâëÿâ, äÿäüêî ä³â÷èíè, çíàéîìèé ãðàô Ñîëüñüêèé, íå áëàãîñëîâèâ öåé øëþá, çíàéøîâøè íåáîç³ çàìîæí³øîãî ÷îëîâ³êà.

À ìîæå, ó ÷îìóñü áóëà ïðîâèíà é ñàìîãî Íå÷óÿ? Ðîçïîâ³äàþòü: ²âàí Ñåìåíîâè÷ íå ðàç ñòîÿâ íàâêîë³øêè ïåðåä ïîðòðåòîì ñâ Ìàäîííè...

Äåñü ó 1907-ìó ÷è â 1908 ð., êîëè äî Ñòåáëåâà ïðè¿õàëà ðîäè÷êà Ëåâèöüêîãî ã³ìíàçèñòêà Íàä³ÿ Âîëóöüêà, íàãîäèâñÿ òîä³ äîäîìó é ²âàí Ñåìåíîâè÷. ³í õóòêî çàïðèÿçíèâñÿ ç íåáîãîþ ³, çàïðîñèâøè ¿¿ ïðîãóëÿòèñÿ “íà ñõèëè” äî Ðîñ³, ñïîâ³äàâñÿ ¿é ó íàéïîòàºìí³øîìó:

— À çíàºø, Íàä³éêî, ³ì’ÿ æ³íêè, ÿêó ÿ êîõàâ, òåæ áóëî Íàä³ÿ... — Òðîõè ïîäóìàâøè, äîêàçàâ: — Àëå ¿é á³ëüøå ïàñóâàëî á ³ì’ÿ — Ìð³ÿ... Âîíà çàâæäè ïðèõîäèëà äî ìåíå â ñíè é ìàðåííÿ...

Ñâ³äêàìè ö³º¿ ðîçìîâè ñòàëè ñòð³ìêà âîäà, ãëóõå êàì³ííÿ ³ ä³â÷èíêà-ï³äë³òîê ç îñòàííüîãî êëàñó ã³ìíà糿. Çðåøòîþ, íà íèõ ïèñüìåííèê ì³ã ö³ëêîâèòî ïîêëàñòèñÿ: íå çðàäÿòü.

Íàïðèê³íö³ â³í ³ç æàëåì ó ãîëîñ³ ìîâèâ: