Украинская литература 10 класс Семенюк профиль (текст) (стр. 2 из 8)

Відбір матеріалу і його художнє освоєння зумовлені психо& логією митця, його етичними й моральними поглядами, крізь призму яких він інтерпретує світ у межах власних знань. Водно& час художній твір розвивається за законами жанру, стильової течії в мистецтві. Ви вже знаєте, що класицисти чітко поді& ляли героїв на позитивних і негативних, ідеальних і носіїв зла, тож характери були одновимірними: персонаж уособлював певну ознаку — розум, мужність, шляхетність, чесність, жадо& бу, підступність, жорстокість, лицемірство, хвалькуватість. Натомість у романтиків герой наділявся винятковим харак& тером і діяв у незвичайних обставинах, переживав пристрасні почуття, які керували його вчинками, як, наприклад, у повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. Попри випадковий добір матеріалу, суб’єктивність творчості, довільність тлумачень, письменник має кінцеву мету: представити читачеві есте тичний образ реальності, в якому «випадкове» стає засобом осмислення ймовірної природи окремих явищ і людського буття. Магічність правдоподібності художньої картини світу досяга& ється за допомогою окремих деталей, відтворених ситуацій, описів, діалогів, монологів та художнього узагальнення. Тому читач образ «другої реальності» усвідомлює як можливий варіант світобудови, яку можна сприймати або заперечувати.

У попередніх класах ви збагнули, що на розвиток українського письменства мала великий вплив усна народна творчість з її тематичним і жанровим розмаїттям. Загалом література у своєму розвитку зазнала певних етапів.

Традиційно українську літературу поділяють на періоди: ХІ—ХVІІІ століття — давня, ХІХ століття — нова, ХХ— поча& ток ХХІ століття — новітня література.

Красне письменство ХІХ століття поділяється на менші самостійні періоди: українська література перших десятиліть ХІХ століття; 40—60&і роки; 70—90&і роки, кінець ХІХ— початок ХХ століть. Кожен період характеризується своїми образами, проблематикою, жанровою і стилістичною своє& рідністю, певними художніми здобутками. Українські митці орієнтувалися на передові філософські та естетичні ідеї, творчі шукання письменників Європи. Це засвідчує послідовне функціонування стильових течій у західноєвропейських та українській літературах: класицизму, сентименталізму, романтизму, реалізму, натуралізму, модернізму.

Поступово українська література завойовувала світове ви знання. У європейських країнах значний резонанс мали твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Івана Карпенка&Карого, Михайла Старицького, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки та інших, чиї твори пе& рекладалися слов’янськими та західноєвропейськими мовами, були позитивно оцінені критиками. Наприкінці ХІХ століття кращі твори українських митців стали відомими і в Америці.

Невід’ємною ознакою літератури є її національна своєрід ність та вселюдський вимір. Це означає, що мистецтво слова кожного народу має національну самобутність, є носієм ознак, що характеризують націю, відбивають ментальність народу, його духовність. Загальні національні особливості світосприй& мання зумовлені історично, сформовані географічними особли& востями території країни, на якій живе народ, її економічними, суспільними умовами, культурою. Національна своєрідність літератури позначається на тематиці й проблематиці творів, змалюванні характерних типів, що виявляють себе через інди& відуалізовані риси героїв. Ця органічна якість художньої літе& ратури певного народу розкривається через систему змістових і формально&стильових особливостей, притаманних митцям. Проте література кожного народу має не тільки національні особливості, а й загальнолюдські, близькі читачам інших народів. Українська література є гуманістичним мистецьким феноменом, адже завжди несла великий заряд любові до люди& ни, захищала людську гідність. Невипадково твори українських письменників знаходили відгук у серцях читачів світу, які захоплювалися іскрометним сміхом Івана Котляревського, глибоким патріотизмом Тараса Шевченка, романтизмом Миколи Гоголя, інтелектуалізмом Лесі Українки, гуманістичним пафосом Ольги Кобилянської, неповторною поетикою Михайла Коцюбинського. Читачам багатьох країн імпонує пафос утвер& дження духовної цінності людини, її права на свободу, рівність, вільний розвиток, захист державної незалежності.

Розвиток літератури відбувається в невпинних пошуках, експериментах, тобто постійно перебуває в процесі.

Літературний процес — це особлива форма функціо& нування літератури в певній країні у певну історичну добу, що охоплює в своє силове поле не тільки художню літературу, а й усе, пов’язане з нею: критику, літературознавство, філо софію, суміжні мистецтва. Він складається з таких чинників: творчі напрями, їх становлення, розвиток, занепад; стильові течії, боротьба між ними, часові межі; творчий доробок митців, їх новаторство; критика та її вплив на розвиток письменства; періодика, видавнича справа; зв’язок з літера& турами інших народів; літературні групи, письменницькі ор& ганізації. Літературний процес у кожній країні є складником світового суспільно&історичного процесу розвитку мистецтва слова.

У ХІХ столітті виникло літературознавство — наука про художню літературу, яка висвітлює її походження, сутність і роз& виток. Це одна з гуманітарних наук, яка відіграє важливу роль у духовному житті суспільства, формуючи у читачів естетичні сма& ки і світоглядні засади. Його функція — аналізувати літературні явища, оцінювати художні твори у світлі загальнолюдських ідеалів, формувати систему наукових знань про мистецтво слова.

Літературознавство включає три основні дисципліни — теорію літератури, історію літератури і літературну критику, які тісно взаємопов’язані.

Теорія літератури досліджує природу і суспільну функцію літературної творчості, визначаючи її як форму духовної діяль& ності людей. Об’єктом її студій є особливості образного зображен& ня письменником дійсності, естетичні концепції світу і людини, загальні закономірності розвитку літератури, зокрема поділ літератури на роди, жанри, напрями і течії, принципи відтворен& ня життя, стильова своєрідність текстів. Велика увага приділяється змісту і формі творів, образів, конфліктів, сюжету, композиції, віршуванню. Значний внесок у розвиток теорії літератури зробили Олександр Потебня, Іван Франко, Микола Зеров, Олександр Білецький, Петро Волинський, Григорій В’язовський, Олександр Ткаченко, Олександр Астаф’єв та інші.

Предметом історії літератури є конкретне вивчення вітчизняної та світової літератур, з’ясування історії виникнен& ня та розвитку літературних періодів, напрямів і течій, художніх стилів у різні епохи, окремих творів. Історик літера& тури розглядає будь&яке літературне явище в історичному розвитку, а творчість письменника висвітлює в контексті історичного, суспільного, мистецького розвитку епохи. Харак& теризується сам процес становлення і розвитку письменства, різних форм творів, аналізуються тексти і визначається їх місце в літературному процесі. Талановитими істориками україн& ської літератури були Омелян Огоновський, Іван Франко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Михайло Возняк, Дмитро Чижевський, Петро Хропко, продовжують працюва& ти Микола Жулинський, Віталій Дончик, Євген Сверстюк та інші.

Літературна критика (гр. kritike — судження) аналізує й оцінює переважно сучасні художні твори, їх естетичну вартість, виявляючи основні тенденції літературного процесу. Об’єкт вивчення — поточна журнальна і книжкова продукція. Критики пропонують читачам своє сприймання й оцінки мистецької вартості твору, порушених у ньому проблем. Розгляд творів відбувається з погляду художньої цілісності тексту, єдності ідей та образів, своєрідності конфлікту, групування героїв, особливос& тей сюжету і композиції, форм розповіді. У сучасній критиці використовуються такі жанри: стаття, рецензія, огляд, есе, літературний портрет, літературнокритичний діалог, по лемічна репліка, бібліографічна замітка. Значну роль у фор& муванні української критики відіграли Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, Микола Євшан, Леонід Новиченко, Анатолій Макаров, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Роман Гром’як, Микола Громницький, Юрій Ковалів та інші.

Українське письменство було трибуною захисту знедоле& них, сприяло пробудженню національної самосвідомості без& державної української нації. Усвідомлення суспільного при& значення літератури визначило характер художніх шукань митців, появу героїв, які відзначаються активністю, прагнен& ням змінити антигуманний світ, наприклад, Бенедьо Синиця, Євген Рафалович у Франка, Чіпка Варениченко у Панаса Мирного та Івана Білика. Галерею борців за свободу створили Михайло Старицький, Борис Грінченко, Леся Українка та інші. Звеличували людину&творця, духовно багату особистість Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Олександр Олесь. Українська література цієї доби була новаторською і в проблематиці, і в образній палітрі, і в жанрових формах. Вона багата творчими індивідуальностями світового виміру, розмаїт& тям стильових і художніх манер, гнучкістю і свободою образ& ного втілення.