Украинская литература 10 класс Семенюк профиль (текст) (стр. 4 из 8)

Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов’язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михай ло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійлен ко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно&тема& тичного і жанрово&стильового збагачення поезії, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті. Перша — Михайло Ста рицький, який «завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри» (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80&х — по& чатку 90&х років ХІХ століття («Плеяда»). Леся Українка неод& норазово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький. Друга постать — Іван Фран ко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і модифікував усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя», поема «Мойсей».

Творцями української прози аналізованого періоду є Іван

НечуйЛевицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90&і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти&просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Іва& на Нечуя&Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни&правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя&Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Па& наса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя& Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки&повії («Повія» Панаса Мирного).

Постійним об’єктом уваги прозаїків було передусім сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя& Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П’яниця» Панаса Мирного), ду& ховенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя&Левицького), зобразивши злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».

Жанрове багатство української прози у 70—90&х роках ви& значається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл «Баба Параска та баба Палажка» Івана Нечуя&Левицького, «Каторжна», «Дзвоник» Бориса Грінченка), новели («Лови»

Панаса Мирного), повісті та роману. Два останні жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в означений період функціонують повість соціальнопобутова («Микола Джеря» Івана Нечуя&Левицько& го), родиннопобутова («Кайдашева сім’я» Івана Нечуя& Левицького), повістьхроніка («Старосвітські батюшки і ма& тушки» Івана Нечуя&Левицького), ідеологічнопроблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), історична («Захар Беркут» Івана Франка, «Оборо& на Буші» Михайла Старицького).

У 1886 році у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького «Люборацькі», де порушено актуальну пробле& му денаціоналізації, що призводить до деградації особистості.

15

Названий «сімейною хронікою», цей твір переріс задекларо& вані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціальнопсихологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Роман проблемно ідеологічний з’явився з&під пера Івана Нечуя&Левицького («Хмари», «Над Чорним морем») та Івана Франка («Лель і По& лель»). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя&Левицького.

На зміну оповіді від першої особи приходить об’єктивізова& на манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розши& рило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пей зажів, інтер’єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами україн& ського письменства 70—90&х років були віра у суспільно&пере& творюючу роль художньої літератури, вплив на неї національ& но&визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя&Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.

В умовах заборон українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90&х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п’єси Марка Кро пивницького, Михайла Старицького, Івана КарпенкаКарого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко& Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. «Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітлено го інтуїцією великих талантів» (Іван Франко).

До різножанрових досягнень драматургії аналізованої доби відносять твори «Глитай, або ж Павук» та «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького, «Не судилось», «Талан» Михайла Старицького, «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сто тисяч», «Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка& Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Степовий гість», «Серед бурі» Бориса Грінченка, «Учитель», «Сон князя Святослава», «Украдене щастя» Івана Франка.

Міжпредметні паралелі. Український театр останньої третини ХІХ століття був музичнодраматичним. Семен ГулакАртемовський написав першу українську лірично комічну оперу «Запорожець за Дунаєм». Петро Ніщинський є автором музичнодраматичної картини «Вечорниці» до вистави Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Микола Лисенко на матеріалі п’єси «Наталка Полтавка» створив оперу.

Підсумуйте прочитане. 1. Чим відзначалося літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття? 2. Коли були підписані Валуєвський циркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на перебігу культурного життя? 3. З’ясуйте значення Південно& Західного відділу Російського географічного товариства у розвит& ку українознавства. 4. Схарактеризуйте подвижницьку діяльність громад початку 70&х років ХІХ століття. 5. Коли і де було відкрите Наукове товариство імені Тараса Шевченка? 6. Назвіть україн& ських письменників, чия творчість припадає на 70—90&і роки ХІХ століття.

Поміркуйте. Поясніть причини того, що українською літератур& ною столицею наприкінці 50&х — на початку 60&х років був Петер& бург, на початку 70&х — Київ, а після 1876 — Львів.

Робота в парах. Один з учнів має розповісти про заснування і функціонування українських газет та журналів у Галичині, їх значення у розвитку української літератури. Інший — з’ясувати ситуацію з періодичною пресою і неперіодичними виданнями на Східній Україні в останній третині ХІХ століття. Учні можуть доповнювати один одного.

Робота в групах. Поділіться в класі на дві групи, кожна з яких схарактеризує зміст циркуляра міністра внутрішніх справ Росії та царського указу 1863 і 1876 років щодо українських книг і періодичних видань. З’ясуйте особливості літературного життя в Україні після підписання цих документів. Доповідають про ре& зультати спільної роботи окремі учні від кожної групи.

Мистецька скарбниця. Прослухайте хоровий твір Петра