Поряд із застосуванням терміна «правовий режим майна» щодо окремих видів майна інколи вживається термін «правовий статус». Таке вживання останнього терміна (так само, як і терміна «правове регулювання»), тим більше в законодавстві, є небажаним, навіть неприпустимим, оскільки правовий статус характеризує суб'єкта права (наприклад, фізичну чи юридичну особу, учасника господарських відносин чи суб'єкта господарювання, торговця цінними паперами тощо),але не об'єкт (майно, вид діяльності, територію тощо). Так само правове регулювання здійснюється не щодо окремих видів майна, а щодо певного виду суспільних відносин, у тому числі тих, що складаються у процесі здійснення окремих видів господарської діяльності.
Якою б важливою не була діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної виконавчої влади у сфері управління державною власністю, однак у їх функції не входить використання майна в процесі виробництва, створення нових матеріальних благ, їх реалізація тощо. Для цього уповноважені органи виконавчої влади утворюють державні підприємства та державні установи, за яким законодавець закріплює майно відповідно на праві повного господарського відання та праві оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). З юридичної точки зору повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації, як правило, права державної власності спеціально створеними суб'єктами різних організаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи. Отже, далі я розглянув ці дві форми здійснення права державної власності.
3.2. Основні форми здійснення права державної власності
Згідно із частиною 1 ст. 37 Закону України “Про власність” майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України; здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства; до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.
Стаття 39 цього ж закону визначає, що майно, яке є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління, що є другою формою здійснення права державної власності; державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів.
Державні підприємства, установи та інші державні організації, наділені правом повного господарського відання, правом оперативного управління, отримують певну сукупність прав та обов'язків, яка дає змогу здійснювати функції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установ залишається держава, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник. Однак дія такого принципу має ефективність лише тоді, коли власник спроможний самостійно і безпосередньо здійснювати правомочності власника, в тому числі займатися господарською чи іншою діяльністю. Тим часом, держава не може самостійно здійснювати правомочності власника. Не завжди це можуть і окремі громадяни. Вони можуть об'єднуватися у колективні утворення, передаючи їм своє майно та здійснюючи виробничо-господарську діяльність. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які б гармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюючих суб'єктів-невласників.
Обґрунтовуючи необхідність закріплення за державними органами необхідних правомочностей володіння, користування і розпорядження переданим їм державним майном на умовах оперативного управління, науковці зазначають, що без цих правомочностей вони не змогли б виконувати покладені на них завдання народногосподарського плану. При цьому, державний орган здійснює надані йому правомочності саме у порядку оперативного управління, а не як власник. Інші науковці висловили думку про можливість визнання права власності на державне майно як за державою, так і за державним органом, за яким воно закріплено. Безперечно, з законодавчим закріпленням за державними підприємствами та установами майна на праві оперативного управління, дискусії щодо правової природи правомочностей державних підприємств та установ на ввірене їм державне майно втратили гостроту і перейшли в стадію коментування конкретного змісту інституту оперативного управління, адже принципова неузгодженість з введенням законодавцем цього інституту в той період не знайшла б розуміння у юридичної громадськості.
Інститут права оперативного управління в цілому мав позитивний вплив на формування конструкції правосуб'єктності державних підприємств та установ як юридичних осіб. Він вніс визначеність у взаємовідносини між державою як власником і суб'єктами здійснення права державної власності, адже радянська юридична наука не запропонувала в той період іншого правового інституту реалізації права державної власності. З ідеологічних міркувань юридична наука не могла запозичити буржуазні інститути управління майном особами, які не є його власниками. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є в її розпорядженні; і при недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за її зобов’язаннями несе власник.
Щодо здійснення права державної власності в багатьох зарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові форми державних підприємств: відомчі (казенні) підприємства, публічні корпорації і державні. Казенні підприємства не мають статусу юридичної особи, фінансово-господарської самостійності і фінансуються з державного бюджету. Публічна корпорація має статус юридичної особи, формується за рахунок первісного державного капіталу, а надалі діє на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності. Нарешті державна компанія має статус юридичної особи акціонерного типу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу (меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган. Україна використовуючи світовий досвід з цього приводу сформувала свої власні організаційно-правові форми державних підприємств.
Незважаючи на активне створення останнім часом підприємств, заснованих на приватній власності, на сьогодні в Україні суб'єкти господарювання державного сектора економіки становлять значну частку в загальному обсязі всіх суб'єктів господарювання та продовжують відігравати важливу роль у національному товаровиробництві. Необхідність дослідження правового статусу державних підприємств у контексті чинного законодавства обумовлена тим, що новими кодексами внесено зміни у традиційне розуміння поняття «державне підприємство».
Відповідно до ч. 2 ст. 22 ГК суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, що забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
При цьому законодавство окремо виділяє такий вид суб'єктів господарювання державного сектора економіки, як державні підприємства. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 22 ГК законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям (згідно із Законом «Про підприємництво» діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами). Підприємствам державної форми власності надаються на умовах повернення кошти з державного бюджету для погашення заборгованості із заробітної плати.
Надання спеціальних прав державним підприємствам потребує чіткого визначення правового статусу підприємства державної форми власності, визначення кола підприємств, віднесених до зазначеної категорії. Особливо актуальним є питання щодо віднесення до суб'єктів господарювання державної форми власності відкритих акціонерних товариств, частка держави у статутних фондах яких складає 100 відсотків та понад 50 відсотків.
Слід зазначити, що поняття «державне підприємство» у ГК змінилося у порівнянні з поняттям, яке надавалося у Законі «Про підприємства в Україні» (втратив чинність у зв'язку з набранням чинності ГК). Так, ч. 1 ст. 2 Закону «Про підприємства в Україні» було передбачено, що в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі казенне підприємство.