Звичайно, в умовах лібералізації політичної системи такі твердження є обґрунтовані і пов'язані в першу чергу з вивільненням особистості. Оскільки законність заснована на рівності, радянські правники пов'язували подальший розвиток права як надбудови тепер уже над ринковою економічною системою при якій свобода приватної власності стає рівною можливістю для всіх. Та саме нестабільність нового економічного укладу та різкість змін призвели до краху як фундаменту, так і надбудови.
Досить довго в юриспруденції тривала дискусія щодо співвідношення доцільності та законності. В принципі відхід від законності не можна обгрунтовувати посиланнями на доцільність. Відступ від наміченої в праві цілі за мотивами вигоди, користі чи інших подібних думок як незаконний, так і недоцільний. Він має розцінюватися в кращому випадку як зловживання правом (повноваженнями) навіть за умов, якщо зовні не виходить за межі велінь та правил правової норми, явно не відповідає її меті[10]. Юристи були єдині в тому, що найбільш доцільне рішення засноване на законі і питання про доцільність може ставитися тільки в рамках закону.С. С. Алексєєв вбачає в допущенні відходу від прийнятих законів й обході чи порушенні їх під приводом доцільності серйозну загрозу правопорядку в цілому[11].
Отже, метод законності присутній не лише у сфері здійснення влади. Так само цей термін може бути застосований і до поведінки фізичних чи юридичних осіб у сфері права. Вона ґрунтується на можливості суб’єкта здійснювати надані йому права і необхідності виконувати покладені обов’язки. Це є надзвичайно важливим для здійснення правового регулювання діяльності всіх суб’єктів права, а отже, і підтримання саме правопорядку в середині суспільства. Законність можлива лише за умови взаємної відповідальності держави та її громадян. Тобто з одного боку громадяни мають визнавати авторитет права, закону, а з іншого й державні управлінці мають бути компетентними та кваліфікованими[12].
Визначення законності як принципу, на перший погляд, деякою мірою суперечить логіці. Не потрібно забувати, що існують ще й такі категорії як принципи самої законності. Тому відразу потрібно зазначити що вони є характерними лише для законності як правового режиму, тобто виступають його основними засадами. Принцип законності означає, що закон є основою правовідносин. Досить часто термін "законність" вживається для характеристики побудови системи нормативно-правових актів держави, тобто її ієрархічної структури. Цей принцип у системі законодавства дуже важливий, тому що саме він показує підпорядкування актів нижчого рівня актам вищого. Незалежна Україна в першій половині 90-х років не могла мати власної системи законодавства, яка б повністю відповідала змінам у колишній союзній республіці. Тому принцип законності цього періоду має специфічний характер. Наприклад, відсутність Основного закону позбавляє можливості говорити про повністю складену ієрархічну систему законів. Багато нових суспільних відносин не були врегульовані нормами права. Це досить типове явище для країн, в яких відбуваються швидкі зміни в економіці та політиці. Тільки закон, як нормативно-правовий акт, що прийнятий державою, нею гарантується та захищається, може встановлювати, змінювати та припиняти правовідносини. Тільки закон може виражати загальнонародну, а відтак, і державну волю[13]. Більш загальне трактування законності дає Л. Горбунова: „Це матеріально обумовлений, що характеризується правовою єдністю, режим діяльності (поведінки) суб'єктів права, котрий складається на підставі розуміння, своєчасного, загального та чіткого проведення в життя науково обґрунтованих правил створення, вдосконалення, конкретизації, тлумачення, реалізації та охорони законів і підзаконних актів, які перебувають у системних відносинах чітко визначеної нормативно закріпленої координації та субординації один до одного для комплексної організації і регулювання суспільних відносин”[14].
Щодо державного апарату, то для нього принцип законності проявляється як прагнення діяти в межах чинного законодавства. Так само законність є одним з найважливіших принципів правового регулювання. Проявом характеристики законності є єдність ознак: зовнішньої (формальної) та внутрішньої (суттєвої). Перша є обов’язком виконання приписів законів та підзаконних актів усіма суб’єктами, а друга характеризує якість законів, наявність науково обґрунтованих та відповідних праву законів[15].
Найбільш загальне уявлення про законність дає її визначення як режиму соціально-політичного життя, що характеризує реальність законів та ступінь їхнього втілення. Таке судження узагальнює попередні, тому що воно називає законність вимогою точного дотримання писаного права усіма субєктами. Управління відносин з допомогою законності також дуже тісно пов’язане з режимом. При цьому законність виступає як основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, всіх ланок його політичної системи. Саме вона вносить в нього відповідну гармонію, яка звичайно ж, підкріплюється правом. Однак законність розвивалась разом з правом і суспільством і в сучасному вигляді постала, коли відбулося формування буржуазної демократії, а право стало мірою свободи формально рівних індивідів. Законність в цей період сформувалась як ідея, як конституційний принцип, як режим життя демократичного суспільства. Таким чином, законність визначає зміст конкретних правових систем, її дія зв’язується лише з правовими законами і вона стає правозаконністю[16].
Загалом же розвитку законності сприяють з одного боку розгалужена система законодавства (частка держави), а з іншого - високий рівень правової культури населення в щоденній реалізації права (частка суспільства). Коли ж закони регулюють відносини всього суспільно-політичного життя, піднімаються над ним, тоді третє визначення дійсно стає найбільш повним.
Українські вчені Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник змістом законності називають „вимоги загальності права, верховенства закону, рівності всіх суб’єктів перед законом, стабільності правопорядку, нормативної обґрунтованості правових рішень, охорони прав громадянина, єдності розуміння і застосування права, нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності”[17]. А.С. Шабуров виділяє лише три головних елементи змісту: загальнообов’язковість, ідея законності, конституційність[18]. Така класифікація виділяє в змісті законності три найважливіші сторони: відношення до права всієї держави, суспільства та законів. М.В. Вітрук відносить до найголовніших ознак законності такі вимоги:
1. Наявність у суспільстві правового законодавства, тобто встановлення саме право законності.
2. Повне втілення, реалізацію Конституції та інших законів у діях усіх суб’єктів.
3. Ефективний захист дії Конституції та інших законів[19].
Вимога діяти згідно закону відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Від постановлених державою правил не може ухилятись ніхто, так само як і держава не повинна ухилятися від забезпечення і захисту законних прав особи. Загальність (загальнообов’язковість) права має зміцнюватися рівністю всіх суб’єктів перед законом. Без цього навіть уявити демократію в державі неможливо. Але в цьому разі потрібно ще й враховувати недосяжність ідеалу рівності. В.Н. Кудрявцев надає соціальній рівності велике значення: „Доки в суспільстві існує нерівне положення людей в сфері виробництва матеріальних и духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед законом, а отже, і про законність в чистому вигляді”[20]. Взагалі проблема свободи, рівності і справедливості є надзвичайно актуальною для сучасного будівництва правової держави. У статті В.С. Нерсесянца ми знаходимо пояснення співвідношення цих трьох понять: „ Рівність (загальна рівна міра) включає в себе свободу і справедливість, свобода - рівну міру і справедливість, справедливість - рівну міру і свободу”[21].
С.С. Алексеєв об’єднує рівність всіх перед законом, відсутність привілеїв, вищу силу закону, невідворотність юридичної відповідальності за правопорушення в один елемент: ідею законності[22]. Тому ми не можемо стверджувати про великі відмінності у викладених класифікаціях
Законність є вираженням верховенства закону при регулюванні суспільних відносин, а різні її тлумачення пояснюються тим, над чим саме проявляється це верховенство. Це може бути діяльність державних органів, окремих осіб чи навіть інші нормативно-правові акти. Відмінити дію закону може лише орган, що його прийняв. Особливість Конституції - перевага над законами робить конституційність важливим елементом законності.
До важливих ознак законності невипадково відносять і встановлення стабільного правопорядку та охорону прав громадянина, адже це є чи не найголовнішими результатами її дотримання. При цьому законність не потрібно змішувати загальнообов’язковістю права, і сенс її існування зв'язаний, в першу чергу, саме із законами та публічно-правовою сферою відносин у суспільстві.