Дія нормативних актів по коло осіб тісно пов'язана з територіальними межами функціонування актів. Існує загальне правило, відповідно до якого нормативні акти розповсюджуються на всіх осіб, що знаходяться на території юрисдикції правотворчого органу (як на громадян даної держави, так і на іноземців і осіб без громадянства). Проте з цього правила є виключення:
по-перше, чинне кримінальне законодавство Російської Федерації розповсюджується не тільки на осіб, па території Росії, що знаходяться, але і на її громадян за кордоном;
по-друге, адресність нормативних актів похідна від їх змісту і призначення. Так, деякі акти можуть мати значення для всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, що знаходяться на території юрисдикції правотворчого органу (Конституція або КК). Інші нормативно-правові акти можуть мати обмежену значущість і адресуватися лише конкретній категорії осіб (студентам, пенсіонерам, військовослужбовцям, особам, що проживають в районах Крайньої Півночі, і т.д.);
по-третє, свої особливості має дію нормативних актів відносно іноземців і осіб без громадянства:
— їм не надаються деякі права і не покладаються певні обов'язки (право обирати і бути вибраними в державні органи, обов'язок служби в Озброєних Силах і т.д.);
— представники іноземних держав (глави держав і урядів, дипломатичний персонал посольств, інші іноземні громадяни) наділяються правом дипломатичного імунітету (экстериторіальності). Питання про їх кримінальну і адміністративну відповідальність за правопорушення, здійснені на території чужої держави, розв'язується дипломатичним шляхом.
Не дивлячись на ці вилучення, в Україні признається і гарантується Конституцією весь комплекс основоположних прав і свобод людини згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.
Особливу категорію адресатів нормативних актів складають особи з подвійним громадянством, а також біженці і переміщені особи. Особи з подвійним громадянством (біпатриди) стають адресатами законодавства двох і більш держав. Біженці, покинувши свою країну через якісь надзвичайні обставини (переслідування, стихійне лихо, військові дії), також стають суб'єктами правовідносин декількох держав. На відміну від них вимушені переселенці покидають (по різних, причинам) не суверенну державу, а який-небудь регіон даної країни.[15;292 – 293]
нормативний правовий акт законодавство
3. Система законодавства України: теперішній стан та шляхи вдосконалення
Інтенсивний розвиток сучасних суспільних відносин відповідно вимагає ефективного та якісного їх правового регулювання. Це зумовлює необхідність оптимізації процесу реформування системи законодавства України, спрямованого на забезпечення реалізації проголошених принципів правової держави, де людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю. Очевидним є той факт, що, незважаючи на безумовні досягнення, залишається багато державотворчих і правових проблем, які вимагають термінового законодавчого вирішення.
З прийняттям Верховною Радою Конституції України розпочався якісно новий етап розвитку та вдосконалення національного законодавства. Ми переконуємося на власному досвіді, наскільки це складні та неоднозначні процеси. Не існує ідеального закону, який би одразу нормалізував усі суспільні процеси, поставив все на свої місця і тим самим створив своєрідну ідилію. Життя завжди вносить свої корективи, це рух вперед, це постійна потреба вдосконалення, пошук нового. Адже відбувається постійний розвиток, виникають нові суспільні відносини, які вимагають правового регулювання. Тому необхідно не лише забезпечити ефективне правове регулювання існуючих суспільних відносин, а й передбачати їх подальший розвиток. Таким чином, на сьогодні актуальним і важливим є дослідження як самого феномена «система законодавства», так і питання забезпечення дієвості та ефективності системи національного законодавства, яке б відповідало потребам правового регулювання.[12;40 – 41]
За роки незалежності України вітчизняні вчені неодноразово зверталися до окремих питань теоретичного осмислення закономірностей функціонування системи законодавства України. Суттєвий доробок у розвиток цієї проблеми внесли С. Бобровник, О. Богінич, В. Грищук, М. Козюбра, А. Колодій, О. Копиленко, В. Котюк, В. Копейчиков, М. Кравчук, Ю. Оборотов, В. Опришко, П. Рабинович, М. Цвік, О. Шевченко, Ю. Шемшученко, О. Ярмиш та ін. Заслуговують на увагу монографії Н. Оніщенко «Правова система: проблеми теорії», «Правова система і держава в Україні», в яких здійснено комплексний аналіз правової системи як особливого феномена соціальної реальності, запропонована цілісна концепція розвитку правової системи України, що охоплює весь комплекс взаємодії правових норм, інститутів, відносин, діяльності, свідомості та культури, а також висвітлюються особливості взаємодії демократичної, соціальної правової держави та правової системи України .
Також значним доробком є дисертаційне дослідження О. Лисенкової «Система законодавства України: структурно-функціональна характеристика», у якому подана комплексна структурно-функціональна характеристика системи законодавства, розкриваються особливості функціонування законодавства як високоорганізованої багаторівневої системи взаємопов'язаних елементів.
Таким чином, вітчизняними науковцями зроблено значний крок у дослідженні закономірностей та особливостей функціонування системи законодавства України. Разом із тим актуальність подальшого наукового аналізу основних характеристик системи національного законодавства, стану та шляхів його вдосконалення в сучасних умовах зростає. Тому дослідження особливостей та проблем функціонування системи законодавства є потребою сьогодення, яка випливає із сучасного рівня правових знань, потреб законодавчої діяльності та юридичної практики.
Здійснюючи загальнотеоретичну характеристику законодавства України як системи, ми використали філософський підхід до розуміння системи. У даному випадку система розглядається як цілісна множина пов'язаних між собою елементів, що має той чи інший вид упорядкованості за певними якостями та зв'язками. Таке поняття системи стосовно законодавства найкраще розкриває такі його характеристики, як сукупність певних компонентів, взаємозв'язок та взаємодія цих компонентів, які утворюють структурну, органічну цілісність, що всебічно впливає на суспільні відносини. Характерним є те, що такий вплив є взаємним: адже ефективна система законодавства краще регулює суспільні відносини, і навпаки - характер суспільних відносин визначає характер законодавства, його соціальну спрямованість. Таким чином, відтворення цілісної картини механізму функціонування законодавства як системи сприятиме оптимізації заходів, спрямованих на його вдосконалення.[12;42]
У сучасній юридичній науці та юридичній практиці категорія «система законодавства» є однією з найпоширеніших. Особливістю цього поняття є його використання для позначення певних сукупностей, не завжди однакових за формою та рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, що приймаються різними органами держави, посадовими особами, самоврядними організаціями. Слід зазначити, що існує декілька підходів до визначення терміна «законодавство»:
• сукупність законів, тобто нормативно-правових актів вищої юридичної сили;
• сукупність усіх діючих у державі нормативно-правових актів;
• сукупність нормативно-правових актів вищого законодавчого органу, Президента й Уряду України.
Останнім часом спостерігаються спроби переосмислення широкого розуміння законодавства, яке об'єднує в єдине ціле закони і підзаконні акти, що значно принижує роль закону, створює підстави для підміни його управлінськими рішеннями. А це не прийнятно для правової держави, шлях до якої - підвищення ролі закону. У даному випадку йдеться лише про правовий закон, який є гарантом реалізації та захисту основних прав і свобод людини та громадянина. Іншими словами, такий закон, в основі якого лежить природне право, а держава через законодавчий механізм повинна забезпечити його реалізацію.
М. Кравчук стверджує, що в юридичній літературі немає єдиного підходу до питання про законодавство, тому важливо з'ясувати сутність понять «законодавство», «система законодавства», «структура законодавства».
У широкому значенні поняття «система законодавства» може бути визначене як форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та об'єднання у конкретні статті, нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути, галузі законодавства.
А. Венгеров вважає, що система законодавства - це упорядкована за різними об'єктивними критеріями, зумовлена потребами соціального регулювання, життєдіяльності суспільства певна множина нормативних актів, що формується для найбільш ефективного використання правових норм, тобто це не просто сукупність нормативно-правових актів, а їх диференційована система, заснована на принципах субординації та координування її структурних елементів. І наскільки ця система є цілісною та стабільною, наскільки тісний взаємозв'язок між її структурними елементами, настільки визначається ефективність дії правового механізму, що впливає на формування та розвиток суспільних відносин у всіх сферах життя. Звичайно, цей зв'язок має і зворотну дію. Іншими словами, загальна ситуація в країні, рівень економічного та політичного розвитку держави істотно впливає на стабільність національного законодавства, на його правову спрямованість.
Сучасна ситуація в розбудові України має непростий характер. Країна переживає перехідний період і виробила поки що не досить повний законодавчий масив. Навіть за умови наявності насиченої законодавчої бази важливим аргументом є саме ефективність правового регулювання існуючих суспільних відносин, тобто важливого значення набуває реалізація правових приписів. Тому на перший план виходить не кількість нормативно-правових актів, а їх можливість реально врегулювати ту чи іншу конкретну ситуацію. Слід зазначити, що до проголошення незалежності майже 80 % суспільних відносин регулювалося союзним законодавством. Відповідно стають зрозумілими обсяг і складність завдань у створенні та розвитку української законодавчої системи, що постали перед нами сьогодні. Адже вдосконалення та впорядкування законодавства - характерна ознака процесу розвитку будь-якої цивілізованої правової держави. На нашу думку, це має бути безперервний процес, спрямований на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію правового регулювання існуючих суспільних відносин.[12;42 – 43]