У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними установами.
Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.
Теоретична конструкція соціальної держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей, таких як свобода, справедливість, солідарність тощо, на яких повинна бути заснована ця держава.
2.3 Основні принципи правової держави
Принципи - це основні ідеї, що визначають у своїй сукупності ідеальну модель держави, яка могла б називатися правовою. Їх формування зумовлене об'єктивними і суб'єктивними чинниками: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що складають сукупний інтелект даної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається у визнанні більшістю населення справедливим, а значить, і правовим; існуючого державного устрою; наявністю або відсутністю стабільного механізму реалізації правових засад у діяльності державних органів; ступенем освоєння конкретною людиною права як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних межах їм самим обмеженою.
З урахуванням історичних даних, суспільної і державної практики та з позицій сучасних наукових знань можна виділити такі принципи правової держави:
1) Принцип пріоритету права.
2) Принцип правової захищеності людини і громадянина.
3) Принцип єдності права і закону.
4) Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади.
У літературі при характеристиці правової держави дуже часто вживається термін «панування права», походження якого, очевидно, пов'язано з англійським «rull of low» - «правління права» або «панування права». Пріоритетність права допоможе уникнути, з одного боку, трактування права як засобу придушення і насильства, а з іншого - фетишизації права як самодостатнього та самоврядного явища. Принцип пріоритету права може бути розкритий при засвоєнні наступних моментів. По-перше, право нерозривно пов'язане з людиною, це сторона його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормального способу життя. По-друге, держава не єдине джерело формування права. У багатьох випадках воно лише оформляє, втілює в правову форму або природно-правові вимоги, або волевиявлення всього суспільства, сформоване через референдуми, якого положення, що сформувалися в ході суспільної практики, зокрема судової. По-третє, право виникло раніше, а тому носить більш природний характер, ніж держава. За однією з версій, держава виникла з необхідності організаційно-владної, силової підтримки правових установлень в суспільстві з метою його нормального функціонування.
Підходимо до висновку, що пріоритет права означає: а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позицій права, закону, б) з'єднання людських морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність всіх перед законом) з організаційно-територіальним поділом суспільства і легітимної публічної владною силою; в) необхідність ідеологічно-правового обгрунтування будь-яких рішень державних і громадських органів; г) наявність у державі необхідних для вираження і дії права форм і процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій тощо).
Розглядаючи другий принцип, одразу слід підкреслити, що він носить первинний, комплексний, неминущий і абсолютний характер. Людина як розумна і суспільна істота в процесі свого життя, спілкування з собі подібними створює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себе правила гри, норми поведінки. У цьому сенсі право і держава похідні від людини. Комплексність полягає в тому, що названий принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків громадянина як з державою та її органами, так і з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами в рамках правових відносин з приводу самих різних об'єктів.
Неминущий характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, що виникло, по суті, з прагнення людини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоров'я та інше. Іншими словами, право виникло і існує як розумна сторона буття, міра свободи людини.
Абсолютність цього принципу полягає в тому, що всі взаємини індивіда з державою, її органами та посадовими особами повинні будуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права, з боку держави це може обернутися свавіллям, протиправним насильством, ігноруванням потреб людини. Принцип правової захищеності у змістовному плані має специфічні правові ознаки. Це:
1) рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина. Нормальні правові стосунки передбачають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. Зрозуміло, держава, вступаючи у взаємини з безліччю різних громадських утворень і з усіма громадянами, вже тому має величезним обсягом прав і обов'язків. Крім того, держава як сукупний представник народу має ряд особливих прав, яких не може бути в окремого громадянина (видавати загальнообов'язкові норми, стягувати податки і т. д.). І все ж підстав для твердження, що держава має в своєму розпорядженні великими правами, ніж громадянин, не існує. У конкретних правовідносинах у них рівні права та відповідні їм обов'язки. Причому в правовій державі повинен бути відпрацьований і механізм взаємної відповідальності за порушення прав, невиконання обов'язків;
2) особливі тип правового регулювання і форма правовідносин. Оскільки правова держава і громадянин - рівноправні учасники правовідносин, основною формою їх взаємозв'язків виступає договір (про прийом на роботу, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення і т. д.). Договором вищої форми є конституція, якщо вона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму). У ній визначаються ті особливі права, які передаються державі і не можуть належати окремому громадянинові, і ті природні права, які складають зміст приватного життя громадян і недоторканні для всієї держави. Для ліберальних соціальних систем характерне поєднання двох основних типів правового регулювання. Дії громадянина регламентуються по загально дозвільному типу, що дозволяє робити все, що прямо не заборонено в законі, що заохочує творчість, соціально корисну ініціативу. Держава, її органи та посадові особи повинні керуватися дозвільним типом правового регулювання, який дозволяє їм діяти тільки в межах своєї компетенції, робити лише те, що дозволено законом.
3) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення.
Стійкий, стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обов'язків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміливо дивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути в будь-який момент порушені.
Наступний принцип – принцип єдності права і закону. У правовій державі будь-який нормативно-правовий акт має не тільки за формою і назвою, але і за змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображати природно-правові засади, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним або призначеним. І нарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою. Це логічно вивірені і сумірні з гуманістичними принципами правові конструкції і поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адресні типи і способи правового регулювання, послідовні демократичні процедури прийняття законів та інше.
Останній принцип - принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади. Влада в державі може уособлювати одна людина (монарх, диктатор, харизматичний лідер), вона може належати групі осіб (хунті, верхівці партійно-політичної бюрократії). У даному випадку для пануючих неважливо, яким чином вона їм дісталася (революція, громадянська війна, переворот, у спадщину тощо). Але для правової держави характерним є демократичний спосіб придбання влади, наділення нею тільки відповідно до права, закону. Традиційна концепція поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову стосовно до сучасних державам повинна розумітися не як поділ влади, а як створення системи стримувань і противаг, що сприяють безперешкодному здійсненню всіма гілками влади своїх функцій. Законодавча влада, обрана всенародно, відображає суверенітет держави. Виконавча влада, призначувана представницьким органом влади, займається реалізацією законів та оперативно-господарською діяльністю. Судова влада виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних. В Англії, США та інших країнах судова влада стала джерелом і стрижнем формування всієї правової системи. У Росії початок реальному поділу влади поклала судова реформа 1864 р. У історико теоретичному плані можна говорити про необхідність постійного підвищення судової влади, споконвіку відокремленої із зразками неупередженості та справедливості.