Судом касаційної інстанції в Україні у системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів — відповідний Вищий суд.
Отже, під судовою інстанцією розуміють судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при здійсненні правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції є вищим відносно суду апеляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанційними повноваженнями. Наприклад, апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по розгляду кримінальних справ як суди другої (апеляційної) інстанції, а у випадках, передбачених законом, і як суди першої інстанції.
Аналогічна структура повноважень в апеляційних адміністративних та господарських судах округів. Одна й та сама скарга не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародноправові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім, неупередженим судом.
Отже, такі чинники як необхідність забезпечення кожному розгляду його справи в суді за суттю (по першій інстанції), реалізація його права (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне оскарження рішень з одночасною забороною розгляду справи в одній судовій установі по двом інстанціям стали найважливішими критеріями побудови судової системи, а саме визначили кількість її рівнів (ланок).
Поняття «ланка» — суто судоустрійне, воно застосовується для відокремлення в окремій судовій підсистемі судових установ, що за своїм статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття «ланка судової системи» визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов’язків, які вона виконує. Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакову предметну компетенцію, аналогічну структуру, ті ж самі функції і діють в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної. Так, основну, нижню ланку в системі загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою є апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим.
Отже, юридично коректним є застосування поняття «ланка» лише в кожній підсистемі судів: загальних, адміністративних, господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції утворюють не тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і поміж собою. У загальних, господарських та адміністративних судах різні предмет компетенції, структура, інстанційні повноваження, територія. Тому й суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чи адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланці такого ж рівня в підсистемі загальних судів. Тому застосовувати поняття «ланка судової системи» необхідно поряд з визначенням певної підсистеми: загальної чи спеціалізованої, адміністративної чи господарської.
У спеціалізованих судах нижчу ланку судової системи утворюють:
— господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські Києва та Севастополя;
— адміністративні окружні суди.
Другу ланку утворюють:
— апеляційні господарські суди округів;
— апеляційні адміністративні суди округів.
Третю ланку утворюють відповідно Вищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України.
Четвертою ланкою для обох гілок спеціалізованих судів є Верховний Суд України.
Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в літературі застосовують також поняття «гілка судової системи». На відміну від поняття «ланка», яке покликане бути елементом систематизації такого складного і різноманітного утворення як судова система України «по горизонталі», поняття «гілка судової системи» застосовується для відокремлення певних її підсистем, тобто «по вертикалі», констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судової системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.
2. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
Суд як невід’ємний інститут стабільного функціонування будьякої більшменш організованої людської спільноти на теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком ХІ століття.
Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість, чесність). У першій чверті ХІ століття князь Ярослав визнав за необхідне заснування правил, які б врегульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р. складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала назву «Устав Ярослава», у 1072 р. сини Ярослава укладають «Правду Ярославичей». Третя редакція «Руської правди» («Пространна правда») зберегла положення двох перших у новій редакції і була доповнена, говорячи мовою сучасної системи права, нормами цивільного, кримінального права і процесу. «Руська правда», яку М. С. Грушевський вважав кодексом, визнана основою законодавства держави Київської Русі.
Основний зміст і мета «Ярославової правди» — врегулювання випадків образ і шкоди, завданої одними особами іншим. За такі злочини як вбивство, каліцтво, побої надавалася помста. Якщо помсти не було, тоді сплачувалася князеві віра, яка залежала від характеру та стану ображеного. В цих законах відбився характер існуючого в той час укладу суспільства. Оскільки його підґрунтя складала громада, саме вона сплачувала князеві віру (так звану дику віру), коли на її землі було вчинено вбивство, але на вбивцю не подано позову.
«Руська правда» встановлювала порядок і місце судочинства. За нею місцем суду був княжий двір, а головною особою, яка здійснювала правосуддя, — князь. Однак передбачалося, що князь міг доручити проведення суду призначеним ним особам. Існувала можливість у визначених випадках вирішувати справу через залучення дванадцятьох обраних осіб, які й розглядали та вирішували питання про винність особи, а право призначення кари передавали судді.
За правління дітей Ярослава однією з найважливіших змін було скасування помсти за вбивство, натомість запроваджувалося покарання у вигляді сплати вір. Але найсуттєвіші статті, що врегульовували відносини, які сучасною мовою звуться цивільноправовими, були внесені за Володимира Мономаха. Питання торговельного обігу, боргових зобов’язань, неспроможності тощо, а також постанови про спадщину — все це частина того історичного надбання, яке ми маємо завдяки Володимиру Мономаху. Місцем суду поряд з княжим двором був і торг, тобто був суд як княжий, так і народний (вічовий). Княжий суд керувався правилами «Руської правди», котрі, безумовно, були націлені на захист інтересів князя і не охоплювали усіх випадків, особливо тих, що виникали у народному середовищі. Тому вічовий суд переважно дотримувався давніх звичаїв й обрядів.
«Руська правда» ще декілька століть визначала права і порядок судочинства, доки в різних частинах колишньої Київської Русі не запровадили нові закони. Так, в Московській Русі у 1497 р. був прийнятий новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних у судочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за княжіння Івана ІІІ, тому збірник так і йменувався — Великокняжий судебник, затверджений князем всієї Русі, а також Боярською Думою.
Інша доля була в іншої частини Київської Русі.
У ХIV столітті, коли у Східній Русі Москва започатковувала основи єдиної Російської держави, Південну Русь було підкорено і поділено. Східною частиною Південної Русі заволоділи литовці, західною — поляки. По з’єднанні останніх між собою в одну державу, Річ Посполиту, Південна Русь на багато віків виявилася відокремленою від народів, що жили на сході та півночі Київської Русі, і розвивалася під впливом культури, мови, адміністративнополітичних поглядів держав, що існували в Центральній Європі.
Так, після остаточного переходу України під владу Польщі в українському суспільстві затверджуються стани західноєвропейського типу: дворяни, міщани, селяни. Якщо за часів Київської Русі людина мала змогу досить легко перейти з одного стану до іншого, бо чітких юридичних відмінностей між дворянами і селянами не існувало, то потім зі спливанням часу межі між станами в Речі Посполитій, особливо дворянством, стають спадковими і непереборними. Міщани теж складали окремий стан, особливо ті, котрі мешкали у великих містах, оскільки таким містам королі польські і великі князі литовські дарували право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право за назвою німецького міста Магдебург, згідно з яким королівські чи князівські посадовці не повинні були втручатися у внутрішні справи мешканців міста). За магдебурзьким правом усі мешканці міст, що отримали такий статус, були рівними поміж собою. У 1356 р. таке право отримав Львів, у 1374 р. — Кам’янецьПодільський, у 1432 р. — Луцьк, у 1497 р. — Київ. Для мешканців міст судові функції виконували обрані до магістрату або до ратуші особи: війти та лавники.