Нижчий щабель утворювали народні суди, які розглядали справи або одноособово суддею, або суддею і двома народними засідателями, а також військові та військовотранспортні трибунали.
Другу ланку складали губернські суди, що почали діяти замість губернських рад народних суддів. Вони виконували функції суду другої, касаційної інстанції відносно судів нижчого щабля, а також розглядали по першій інстанції особливо важливі справи, у тому числі ті, що були раніше підсудні ліквідованим губернським революційним трибуналам.
Очолював судову систему Верховний Суд УРСР, який був:
— судом касаційної інстанції відносно губернського суду;
— судом першої інстанції по справах, вилучених з компетенції нижчих судів;
— судом наглядової інстанції, тобто таким, який мав право скасовувати і змінювати вироки та рішення, що набрали законної сили, щодо всіх судів Української РСР.
Утворення у грудні 1922 р. СРСР потягло за собою низку змін у судовій системі України.
Поперше, був створений Верховний суд СРСР. Подруге, протягом декількох років поступово з судової системи України були вилучені військові трибунали, касаційною інстанцією котрих був визнаний Верховний Суд СРСР, для чого в ньому була утворена Військова колегія.
Верховний Суд СРСР, який в перші роки створення (1924 р.) мав повноваження, що не зазіхали на суверенітет республіканської судової системи, потім згідно Положення від 24 липня 1929 р. значно розширив компетенцію щодо нагляду за діяльністю Верховного суду УРСР (як і верховних судів інших республік), а з 10 липня 1934 р. взагалі отримав право безпосереднього перегляду, скасування та зміни вироків, рішень, ухвал верховних судів республік.
В часи «відлиги» було визнано за доцільне розширення компетенції республік у вирішенні окремих питань державного характеру. В судоустрої це проявилося у скороченні функцій судового нагляду Верховного Суду СРСР за діяльністю судових органів республік з одночасним розширенням наглядових функцій верховних судів республік. Це було закріплено в Положенні про Верховний Суд СРСР, яке передбачало, що він має право скасовувати і змінювати вироки, рішення і постанови лише верховних судів республік і лише у випадках, коли вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушують інтереси інших республік.
Отже, судова система України за період з 1922 р. була єдиною, триланковою, її зміна відбувалась лише у зв’язку зі зміною адміністративнотериторіального устрою. У 1925 р. у зв’язку з ліквідацією губерній і створенням округів губернські суди були замінені окружними. Тому положенням від 25 жовтня 1925 р. була створена така система судів: народні суди, окружні, головний суд Автономної Молдавської РСР і Верховний суд Української РСР.
У 1930 р. були ліквідовані територіальні округи, у зв’язку з чим натомість окружних судів були утворені міжрайонні, які охоплювали декілька районів і виконували функцію попередніх окружних судів.
У 1932 р. в Україні було запроваджено обласний адміністративнотериторіальний поділ. Відповідно були внесені зміни і до судової системи — міжрайонні суди були перетворені на обласні.
До 1991 р. згідно чинного на той час Закону УРСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 р. судову систему Української РСР складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди (ст. 20).
3. МІЖНАРОДНОПРАВОВІ ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ
Після проголошення незалежності України, ставши членом міжнародної спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.
Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:
— кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будьякого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;
— кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.
Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державахучасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд».
У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:
— забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);
— забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;
— відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету.
Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.
4. ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНИ
Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відання відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:
— забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) відповідно до адміністративнотериторіального устрою України та утворення підсистеми спеціалізованих судів;
— визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;
— закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;
— запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;
— заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.
Принцип територіальності. В Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову судової системи України. Вперше цей принцип був впроваджений у Судових статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений перехід до загальних судових місць. Їхня побудова базувалася на двох головних принципах:
— началі двох інстанцій на чолі з верховним касаційним судом;
— началі осілості судових місць (зі збереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності). Першу інстанцію утворювали окружні суди, другу — судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому підґрунтям їх розташування була не адміністративнотериторіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна — судовий округ.
Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за суттю.
Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його зміст, ані критерії формування судових округів, не визначена в ній і завершена система судів загальної юрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності шляхом визначення усієї системи судів загальної юрисдикції (а отже, й визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким став Закон України «Про судоустрій України». Виходячи з закріпленої в законі системи судів зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративнотериторіального устрою, визначеної в ст. 133 Конституції України, оскільки він обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.