Політичний устрій та закони Стародавньої Індії типологічно подібні. Раджі (князі), що виділилися колись як вожді, обрані аріями, спиралися на озброєних воїнів-дружинників (кшатрії), тримали в покорі варну простолюд (вайшья) і місцеве чорношкіре населення (шудр). Поступово раджі перетворилися на царів, які володарювали над окремими областями Індії.
Другою панівною групою (власне, теоретично навіть першою) були жерці-брахмани, які постійно конфліктували з воїнством у боротьбі за вплив у суспільстві, За твердженням брахманів, нібито сам бог Брахма поділив суспільство на соціальні групи (ва'рни2). Таких груп було чотири, і приналежність до них успадковувалася від народження:
- брахманів (жерців), яких Брахма створив зі своїх уст;
- кшатраїв (воїнів), створених з плечей та рук Брахми;
- вайшіїв (землеробів, ремісників та купців), створених зі стегон Брахми;
- шур (місцеве чорношкіре населення, фактично перетворене на рабів, та військовополонені), створених зі ступнів Брахми, що стикаються із землею.
Перші дві Варни („білих”) були панівними, третя умовно вважалася за „білошкіру” (насправді простолюд становили нащадки давно змішаних рас), а найнижчою вважалася варна шур. Їх називали нечистими і навіть спілкування з шурами оскверняло вищі Варни, а їхнє життя цінувалося не більше за життя кішки чи собаки. Обов`язком шудр було прислуговуватись вищим варнам. Якщо шудра суперечив брахманові, йому заливали рота розплавленим сріблом.
Такі позиції закріплено в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, у яких зафіксовано й соціальне гноблення, і суто расистські принципи (диференціація „чорних” і „білих”, на поділ Варни тощо). Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя.
Політична культура та право в Стародавньому Ірані пронизані ідеєю божественності влади царя. Священна книга зороастризму Авеста формулює моральні максими та політичні декларації.
Царі, як і у Вавилоні та Єгипті, мисляться охоронцями закону та порядку. У Стародавньому Ірані склалася така ж деспотична централізована монархія, що спиралася на бюрократично-військовий апарат, як і в Месопотамії чи Єгипті (типова форма політичної культури) Стародавнього Сходу). Тут обожнюються царі, а всі піддані вважаються їх рабами.
Царська влада в Ірані була вкрай деспотичною й спиралася на жорстокий примус. У мови різних народів увійшло слово сатрап (намісник царя в даній області) як синонім свавільної тиранії. Покарання жорстокою смертю (наприклад, здирання шкіри з живих людей) стало тут звичайним явищем.
Водночас в аристократичних колах існував культ чесності й справедливості.
Цікавою є формула яка передає атмосферу політичного життя та характер судочинства в Давньому Ірані: найбільш наближених до царя людей, які наглядали за сатрапами, називали „очі й вуха царя”.
Натомість закони в іранців ретельно виконувалися. Існувала приказка, що невинна дівчина з мішком золота за плечима може пройти всю країну наскрізь, і ніхто її не скривдить.
Політико-юридична структура Стародавнього Китаю мало відрізняється від усіх згаданих систем. Влада імператора – Сина Неба – вважалася божественною, тільки він мав право вбиратися в жовте – колір Сонця.
Небо сповіщає імператорові свою волю, підлеглі мусять сприймати слова імператора, як волю неба. Це була необмежена монархія, що утверджувала свою владу вкрай жорстокими методами.
Численні народні повстання протягом китайської історії свідчать, що влада трималася на тотальному насильстві.
3. Біблейське поняття закону
Від часів Мойсея -т релігійного та політичного вождя Ізраїлю - давньоєврейське суспільство керувалося Суддями. З утворенням Ізраїльського царства вершина політичного й культурного розвитку якого - епоха царів Давида та Соломона, у давньоєврейському суспільстві встановлюється на певний час культ царя. Насамперед - це культ Соломона.
Але цар не ідеалізується. Могутньому Давидові дорікає за перелюбство з Вірсавією та вбивство її чоловіка Урії пророк Натан (пророки вважалися устами самого Бога), і Давид у покаянному настрої створює знаменитий 50-й Псалом, щоденну молитву православних
Закон - це, передусім, Десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Заповіді були "правом божественним", моральним імперативом, а Приписи - "правом людським" (юридичним) і вважалися "продовженням Закону", У; сумі своїй Заповіді й Приписи мали наметі встановити конкретну систему практичних рекомендацій: як саме досягти тієї святості життя, що її устами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.
Десять Заповідей стали тим трампліном, від якого відштовхнувся; потужний розвиток юридичної думки в Давньому Ізраїлі. Приписи, система суто юридичних норм.
Дотримання Заповідей та Приписів, на думку їхніх авторів, робить життя гуманним і щасливим. Той же, хто переступає Закон, - це істота, (яка саму себе ставить поза Богом і людьми, і її потрібно карати, аж до страти в найтяжчих випадках: вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не охороняє. Саме тому часом Приписи формально входять у суперечності із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюбство належало забити винних каменями на смерть
Християни, зберігши 10 заповідей, почали вважати приписи застарілими (особливо заборони на окремі види їжі, принцип "око за око, зуб за зуб", що перейшли до Біблії з вавилонського прана тощо). Лише любов і прощення провини - єдиний шлях людини.
4. Середньовічна політична культура на Сході й Заході
Політичний устрій та юстиція у Візантії були начебто продовженням античних засад. Але у Візантії спочатку поряд із рабством процвітали вільна селянська праця, міста, торгівля, ремесла. Рабство поступово щезло, але вільні селяни стали кріпаками. Зміцнювалась централізована влада імператора, який спирався на розгалужений бюрократичний апарат.
Імператори вели численні війни, намагаючись збільшити й зміцнити вплив Візантії у світі та, водночас, прагнули до встановлення стабільності у власній державі й особистого авторитету.
Один з видатних імператорів Візантії Юстиніан (У-УІ ст.) створив на; основі римського права звід законів - Кодекс Юстиніана, що мусив регулювати життя візантійців. Тут подано паралельно норми права світського й: церковного. Зокрема, закріплені такі моменти, як самовладність монарха, кріпацтво селян, система світського феодалізму та правила існування церковного, організму.
Мовою міжнародного спілкування залишалася латина як мова церкви, книжності, дипломатії. Але західно-європейці водночас все енергійніше користуються живими національними мовами - і не лише в побуті, а й у літературі, науці та інших сферах культури.
Нові держави з власними столицями - Парижем, Аахеном, Лондном тощо - прагнуть перевершити колишню метрополію, в якій аж до; початку нового тисячоліття панують присмерк та занепад. Та, за стереотипами тодішньої політичної культури, майже всюди фатально формуються національні монархії - за типом імператорського правління в, пізньому Римі. І кожний монарх (король, імператор, князь тощо) прагне нічим не поступатися у величі античним цезарям. Молоді держави постійно вели між собою війни, борючись за території та багатства.
Особливо активними щодо цього були від часів Карла Великого германці. їхні монархи прагнули відтворити в Європі єдину імперію, але вже під керівництвом германців.
Але сама Німеччина в результаті напруженої боротьби за домінацію у Європі врешті-решт роздрібнюється на численні великі та малі князівства, герцогства та ін.
Характерна історія виникнення англійського парламенту. Король Іоанн, Безземельний пішов війною на своїх лицарів; розбивши його, вони змусили свого сюзерена підписати Велику хартію цільностей, що засвідчила Обмеженість влади короля. В англійському парламенті закони приймають відтоді лицарі, городяни й навіть селяни (вільні). Король не може видати закон без парламенту, хоча може заборонити його. Королі у Великобританії з тих пір "царюють, але не правлять". Колоритна деталь: навіть на новий мережаний комірець королі колись мусили просити коштів у парламенту.
Іншими словами, правова свідомість європейця формується як сполучення двох потужних правових систем. Біблійне розуміння необхідності ''жити за законом'' сполучається з римською ідеєю законності, пам'яттю про римське право.
Правову ідею сформульовано устами церкви, яка, хоча й тяжіла до теократичної моделі (політичної влади священства), не могла порушити ідею, розділення Граду Небесного й Граду Земного, але не могла й пасивно спостерігати беззаконня світської влади. Особливо значним виявився внесок в юридичну думку Середньовічного Заходу богослова Томи Аквінанта. Тома розрізнив право божественне та - як його прояв - право природне; різновидом останнього є право людське. Людське „право, за Томою, постійно вдосконалюється, як і сама людина. "Церква, яка прагнула державної влади, не могла пройти повз такий важливий інструмент державного управління, як право. Ось чому в епоху Середньовіччя соціально-політичні доктрини набували етико-правового вигляду".
Засвоєння основ римського права, яке гарантувало недоторканість особи та її власності, якщо вона не порушила "школу, сформувало й законодавство Середньовічної Європи. Для нього характерний, однак, і принцип персональності права: римлянина судили за законами Риму, варвара - за законами його племені (тобто покарання за один і тон саме злочин могло бути різним); Через це королі Заходу (Теодоріх, Хлодвіг, Еріх та ін.) прагнули узагальнити закони, які мали стати однаковими для всіх громадян.
Особливу роль у соціально-правовому житті Західної Європи в Середні віки відігравала католицька церква. В умовах розбратів та війн між новими державами Європи, варваризації життя й моралі, церква на Заході, центр якої традиційно зберігався в Римі, стала поступово основним координаційним началом права.