Авторитет римських пап у ту епоху був значною мірою авторитетом політичним. Вони відіграють значну роль у Європі, бо коронують королів, курирують духовне життя держав через єпископів та священиків, ченців та черниць. Поступово духовна влада пап зміцнюється. Вони починають диктувати королям та імператорам.
Відомо, що імператор Священної Римської "імперії Генріх VII мусив-чекати біля стін замку Каносса, де перебував папа, дозволу увійти - босоніж на снігу, з мотузкою на шиї: папа ж бо відлучив його від церкви за прагнення ставити єпископів без санкції Риму.
Та йшлося, передусім, про те, щоб Католицька Церква стала вповні моральним авторитетом. Вона, що зв'язала жителів різномовної Європи єдиним культурним кодом, виступила в Середньовіччі справжнім. духовним керівником суспільства, хоча в цьому їй протидіяли не лише імператор, а й національні королі та князі, світські феодали. Звичайно, у цій боротьбі церква й сама поволі перетворювалася на феодала, що володіє великими грішми, землями та фортецями: уникнути цього було неможливо.
Стан рятували монастирі та чернечі ордени, яких на Заході з IV ст. виникло багато (бенедиктинці, домініканці, францисканці тощо.). Ченці відмовляються від кохання, родини, багатства, самовільної поведінки, являючи собою приклад подвижництва на шляху духовності. Звичайно, сказане не стосується всього католицького чернецтва в усі часи; його існування. Але в ранньому Середньовіччі піти в ченці - означало., прагнення служити культурі.
Починаючи з X ст., монастирі стають культурними центрами Західної Європи. Вони зазвичай берегли й виставляли для поклоніння мощі та реліквії святих, що стимулювало паломництва й сприяло піднесенню в масах благочестя. Ченці проповідували, навчали, дітей у своїх школах,, переписували книги; багато хто, з них був також будівельником, лікарем чи художником; ченці винаходять годинник, розвивають культуру землеробства тощо.
Велику роль у становленні авторитету церкви і папства відіграла так звана Клюнійська реформа (Х-ХІ ст). Ченці-бенедиктинці, абатства у французькому містечку Клюні висунули низку принципів, які було взято на озброєння папством. Під впливом клюнійських ченців римський папа Григорій VII (який певний час перебував у цьому монастирі) вводить обов'язкову безшлюбність (целібат) для всіх західних священиків, . щоб вони належали лише своїй справі1. З колегії кардиналів2 виводять світських можновладців - монархів, щоб вони не занадто впливали на політику Святішого престолу. Монастирі віднині підлягають папам, а не місцевим єпископам, що дозволяє контролювати діяльність останніх і запобігати розкольництву. Забороняється звичний досі продаж церковних посад за гроші (симонія). І, нарешті, клюнійці започатковують нову тенденцію храмобудівництва: якомога менше традиційного каменю і якнайбільше світла; храм мусить бути прекрасним і радісним.
З XI ст. розпочалися Хрестові походи, які велися під гаслом визволення Святої Землі від мусульманського панування. Хрестоносцям на якийсь час вдалося встановити свою владу в Палестині (Єрусалимське королівство), де виникають перші духовно-лицарські ордени: тамплієрів (храмовників) та іоаннітів (госпітальєрів). Хрестові по ходи відіграли позитивну роль у розвитку культури, про що пише навіть такий негативно налаштований до християнства відомий філософ XX ст., як Ц. Рассел.,
У результаті хрестових походів у Європі вперше з'являються такі звичні для нас сьогодні предмети побуту, як подушка та перина; після знайомства з милом європейці починають мити руки перед їжею; входять в ужиток лазні, здавна популярні на Сході й забуті на Заході; з'являється поняття про переміну білизни й одягу взагалі - особливо починає цінуватися шовкова білизна; на столі європейця, на додаток до звичної солі, з'являються перець та інші приправи, цукор з тростини, різноманітні фрукти, ліки (хінін) тощо. Нові принципи землеробства та вітряки-млини, картярство та килими,, смак до розкошів - усе це наслідки хрестових походів.
Хрестові походи, зокрема, сприяли виокремленню лицарства як соціокультурної спільноти.
Лицарська культура являє собою особливий феномен західноєвропейського життя епохи Середньовіччя. Лицарство склалося ще з VIII ст. у ; державі франків у ході боротьби з арабами та іншими завойовниками. В епоху Хрестових походів, утвердившись на певний час на Сході, лицарі хрестоносці відчули себе дещо незалежними від Святішого престолу. Ідеалізувати лицарство загалом немає підстав; метою численних рядових учасників Хрестових походів було бажання нажитися
Розквіт лицарської культури припадає на пізнє Середньовіччя.
Дріжджами цієї культури залишалося християнське вчення. Лицар; бачив своє покликання в тому, аби слугувати церкві й християнській вірі: ; щонайперше в ім'я звільнення Святої Землі (Палестини) вони й здійснювали виснажливі хрестові походи. З часом лицарство створило власний культурний кодекс: так, лицар мусив захищати слабких, обороняти рідну землю, зберігати вірність своєму сюзеренові. Лицарі культивували куртуазний ідеал; прагнучи бути шляхетними, Справедливими, ввічливими та витонченими. Лицарство породило прекрасне поняття "слово честі": порушити слово означало втратити честь, повагу людей. Але, водночас, лицар вважав за ,,справді гідних лише тих людей, що належали до аристократичної касти, і сам мусив походити з такої сім'ї. Практично життя середньовічного лицаря займали виключно війна, турніри - змагання у військовій вправності, полювання та кохання: у лицарстві народжується культ Прекрасної Дами, в уславлення якої здійснювалися подвиги з майже релігійним екстазом.
У лицарі потрапляли після своєрідної ініціації, яка тривала кілька років. Хлопчик з 10 років жив при домі свого сеньйора, прислуговуючи йому та його сім'ї, отримував тут основи християнського виховання та вчився гарним (куртуазним) манерам. З 15 років йому надавалося право росити зброю сеньйора і мати власний меч; відтепер він вивчав воєнне мистецтво. Власне, в лицарі посвячували, з 21 року в присутності священика: посвячення пролягало в ударі мечем по плечу й обставлялося дуже урочисто.
Поряд з церковною та лицарською культурою в Середні віки на Заході існувала також народна, низова культура, сповнена стихійної життєрадісності та чуттєвості, багато в чому пов'язана з язичницькою старовиною.
Характерні риси цієї культури близькі до явищ народної творчості взагалі; це наївний примітивізм стилю й анонімність (кожен може взяти участь у створенні тексту пісні, імпровізувати поведінку в карнавалі тощо). У народній культурі часто пародіювалися церковні та лицарські ідеали.
Інакше було в середньовічному ісламському світі. Іслам стимулював утворення в Аравії більш складного суспільства, яке швидко відійшло від первіснообщинного стану її утворило нову структуру, в якій співіснували рабство й феодальні відносини. Спершу не було різниці між "духовними" і мирянами, між релігійною громадою і державою, між релігією та правом. Але завдяки поширенню ісламу у світі й створенням міжнаціональної держави халіфату соціальне житія в арабо-мусульманському регіоні ускладнюється.
Халіфат був теократичною структурою; першими халіфами ставали нащадки та спадкоємці пророка. Таке управління, проте, швидко вичерпало себе, У самих арабів кочовий спосіб житія зберігався вже острівцями; вони перейшли до міського життя. А включення до складу халіфату регіонів, населених землеробами, країн, де вже склалися не мусульманські релігійно-культурні норми, вимагало гнучкої політики. Навернути всі силоміць було неможливо (хоча іслам не забороняється поширювати й мечем), а винищити непокірних - означало підірвати процвітання, завойованих регіонів. Тому було проголошено віротерпимість. Зокрема, "люди писання" - євреї, християни й зороастрійці - могли жити спокійно за умови покірності новим володарям і виплати постійної данини.
Коран разом із Сунною (передання про життя пророка Мохаммеда та його близьких) складають джерело мусульманського права (фікх), яке регулює суспільні відносини. Текст Корану, наприклад, рясніє суто юридичними приписами.
Орієнтація на створення системи законів міцніє в, "мединських" сурах: це остаточне утвердження дидактики Корану та ісламського законодавства (згодом воно отримає назву шаріат - вірний шлях ("шлях праведного життя").
Шаріат не локалізований на арабській чи якійсь іншій території: усі мусульмани світу утворюють начебто єдину общину на основі приписів "вірного шляху". Це сукупність релігійно-обрядових принципів і правил, що покликані регламентувати не тільки суспільну та особисту поведінку мусульманина, а і його думки та почуття. Шаріат базується на ідеї обов'язку людини перед Аллахом, точніше - її несплатного боргу Творцеві.
Людина, на мусульманський погляд, істота недосконала. Аллах попускає бути злу, аби випробовувати людину. Варто, отож, прагнути добра.
Цноти людини, за шаріатом, - правдивість, терпіння й уміння прощати, милосердя, відсутність заздрості, покірність владі.
Мета людини - наблизитися до Аллаха. Земне життя - лише "користування оманливе": адже "ваше майно і діти тільки спокуса, і в Аллаха Великого нагорода".
Загалом, ідея справедливості вирішується в дусі приписів Мойсея: "душа за душу, і око за око, і зуб за зуб".
Засуджується обман у торгівлі; торгівля трактується як справа достойна. Злодієві слід відрубати руку.
Шаріат виходить з принципу нерівності між людьми - між чоловіком і жінкою, між мусульманином і не мусульманином тощо. Моральним в ісламі вважається мати 4 законних дружини; окрім них дозволяється мати рабинь стільки, скільки чоловік може прогодувати (адже так влаштовується доля бідних дівчат, сиріт тощо). Подружня зрада з боку жінки карається смертю: й досі в деяких ісламських країнах жінку, що зрадила чоловіка, забивають насмерть камінням.