План
1. Джерела римського права
2. Політико-юридична культура стародавнього світу
3. Біблейське поняття закону
4. Середньовічна політична культура на Сході й Заході
Висновки
Література
Вступ
Велику роль у зміцненні римського права мала діяльність юристів, яка особливо поширилася за часів принципату. Принцепси надавали право юристам від свого імені тлумачити норми права. В особливо складних випадках також зверталися до юристів, і їхні відповіді були обов`язковими для застосування судами.
За часів римської імперії поступово зникли відмінності між вільними і залишилося лиш два класи – вільні і раби. Саме з цим періодом науковці пов`язують найефективніший розвиток Римського права.
1. Джерела римського права
В юридичній літературі багатьох країн світу з римського права, що накопичувалася понад дві з половиною тисячі років з моменту заснування римської держави, даються різноманітні визначення терміна «джерело права». Це поняття має далеко не однозначний зміст. В одному розумінні це джерело змісту правових норм, в другому — це спосіб, форма утворення норм права, у третьому - джерело пізнання права, як явища.
3міст правових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певній країні. Як відомо. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду на це, в тогочасних правових, нормах виразно простежується тенденція до захисту інтересів панівного класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці та результати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав, на вироблену ним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало, і тому своє панування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавляли рабів всіх прав і, навпаки, у різний спосіб захищали права панівного класу. Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегти свій стан, забезпечити подальше панування та, виробити ефективні механізми пригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний лад Стародавнього Риму.
Друге значення терміна «джерело права» дає зрозуміти, як певне правило поведінки стає правовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були:
а) звичаї (в архаїчний період);
б) закон (в республіканський період — постанови народних зборів; в період принципату — постанови сенату, що виражали волю принцепсів; за доби абсолютної монархії - імператорські конституції).
На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони, XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони,
XII таблиць «fons omnis publici privatique iuris» джерелом всього публічного та приватного права;
в) едикти магістратів;
г) діяльність юристів (юриспруденція).
Третім значенням поняття «джерела права» є джерела пізнання стародавнього римського права. Тобто, ті джерела, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можна віднести юридичні пам'ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця — бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). У другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Сorpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів).Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм, права на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами, та простежити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму._
В Інституціях Юстиніана наводиться відмінність між правом писаним (іus sсrірtum) та неписаним (іus nоn sсrірtum). Писане право— це закон та інші норми, видані, державою та зафіксовані, у відповідних офіційних джерелах. Неписане право — це норми, що складаються в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні держава не визнає та не захищає, вони залишаються звичаями.
Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них вирізняються такі: mores maiorum (звичаї предків) — звичаї, що їх зберігали і охороняли понтифіки, usus (звичаєва практика), comentarii msgistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.
У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lех Роеtеlіа (закон Петелія), IV ст. до н. є., що відмінив продаж у рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lех Аqulіа (закон Аквілія), III ст. до н. є., про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей: lех Fаlсіdіа (закон Фальцидія), І ст. до н. є., про обмеження заповідальних відказів та ін.
У період принципату народні збори поступово втрачають своє значення: 3 огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито скасувати республіканський устрій, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди ухвалював їхні пропозиції. Закони, видані сенатом, називалися сенатускопсультами (senatusconsulta).
За встановлення монархії був проголошений принцип: «Все, що бажає імператор, має силу закону», а сам імператор «законами не пов'язаний». Імператорські, закони носили назву «конституцій» та поділялися на 4 види: едикти — загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше, значення); рескрипти — розпорядження щодо окремих справ (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати — інструкції, імператорів своїм чиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядав імператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися, „leges”.
2. Політико-юридична культура стародавнього світу
римське право романістика політична
Політико-юридична культура Стародавнього світу. Найдавніша стабільна модель, державно-політичного устрою - централізована самодержавна монархія - виникла ще в Стародавній Месопотамії й проіснувала тисячоліття (подекуди вона тримається й у нашому сьогоденні). Дана модель полягала в примусовому підкоренні суспільства одноосібній царській владі, а також у підкоренні якнайбільшого числа інших народів, у тяжінні до всесвітнього панування царя.
Цар мислився не лише грізним, але й справедливим. Найбільш результативна спроба-дати суспільству лад і право вплинула на весь Дальній схід, Це Закони Хаммурапі у Вавілоні. Хаммурапі виявив мудрість правителя, не тільки об'єднавши Шумер і Аккад, але й написавши перший історії людства звід законів.
Суть законів можна звести до формулювання: око за око, зуб за зуб. Так, лікареві, який невдало зробив операцію повноправному громадяни ну, відрубували руку (проте у випадку невдалої операції, зробленої рабові, потрібно було лише сплатити хазяїну вартість раба.
Закони Хаммурапі стали великим кроком вперед порівняно із законами, нами Шумеру й Аккаду. Наприклад, тут встановлюються різні покарання, за навмисне та ненавмисне вбивство, тобто враховуються вже не самі лише дії, але й наміри.
Політичний лад та суд у Стародавньому Єгипті дуже подібний до того, що було у Дворіччі. На чолі держави стояв фараон, який визначав правителів областей, що спиралися на численне чиновництво й військові сили.
Особливу роль відіграла в Єгипті каста жерців, які були хранителями знань, правлячим класом, винахідниками писемності та різних наук: У жерці брали здібних людей із різних верств суспільства. В Єгипті стабільно функціонувала теократія (влада жерців). При цьому жерці не замикалися у своїй касті: якщо їхні діти не були достатньо здібними, вони ставали ремісниками або ще кимсь на цей кшталт; зате обдаровані діти простолюду змалку відбиралися у жрецькі школи. Такий приплив свіжої крові запобігав виродженню: на чолі країни завжди стояли талановиті, життєздатні й освічені люди.
Свою цивілізацію єгиптяни споконвічно вважали створеною богами; до земних царів Єгиптом нібито правили боги, потім - напівбоги. Тому, не дивно, що і єгипетські царі обожнювались. Фараон вважався сином, бога в плоті (його іменували також "сином Сонця") і був верховним жерцем, який цілковито належав до своєї касти.:,'
Самодержавна монархія в Єгипті, таким чином, коригувалася класом жерців. Коли, наприклад, Ехнатон силоміць встановив єдинобожжя (культ Атона), розігнавши жрецтво і позакривавши храми інших богів, то після смерті фараона саме ім'я його було всюди знищене, а традиційні структури - поновлено.
Селяни та ремісники нещадно експлуатувалися. Сільська община дещо нагадувала колгосп, що не був володарем результатів Своєї праці й підлягав тиранії чиновника, особливо ж, коли рік видавався неврожайним:
якщо зерна не було, селянина били палицями й пальмовими прутами.
Скоцюрбленого у своїй комірчині ремісника, який тяжко працював від зорі до зорі, також постійно били, якщо він не виконував волі наглядача.
Влада трималася на жорстокості.
Суд вершили владні особи; вважалося, що вони захищали інтереси всіх громадян, а не тільки верхівки. Кожна людина, викликана на суд, мала захищати себе сама.
У кожному місті був свій власний суд ("кенбет"). Судді здійснювали також поїздки в селища. Згодом з'являються суди вищого ступеню, що тримали назву "суди слухачів". Найвищими вважалися два Верховних суди (відповідно у Верхньому та Нижньому Єгипті), в яких головували візирі.