кістяківський позитивізм право юриспруденція
Михайло Драгоманов виступав проти сепаратистського руху та авторитарних тенденцій централізованого уряду. Він бачив майбутнє Російської імперії в створенні незалежної конфедерації автономних регіонів, кожен з власним самоврядуванням. Не дивно, що молодь була в захваті від драгоманівського федералізму, конституціоналізму, соціальних переваг для слов'янського народу, а також його вражаючої політичної діяльності в Галичині. У напруженій атмосфері України під гнітом Російської імперії Кістяківський та його однодумці вважали політичну організацію українського селянства завданням майбутнього. Вони розглядали роботу серед галичан як дуже корисну для визначення нового базису своєї політичної діяльності.
Драгоманов був прихильником конституціоналізму та федералізму, бо розумів, що індивідуальні свободи повинні базуватися на демократичних правових засадах. Слід зауважити, що Кістяківський завжди віддавав належне Драгоманову та українському національному руху. Але вплив Драгоманова на російську інтелігенцію був мінімальним внаслідок його негативного ставлення до терористичних актів навіть заради революції. Безкомпромісність у цьому питанні відштовхнула більшість російських інтелігентів від самих ідей Драгоманова. Крім того, переконання Драгоманова щодо права українців та інших народів на національну культурну автономію розходилося з позицією централістських програм російських революціонерів. .[№ 9, с. 48]
Драгоманов мав дуже значний вплив і на галицьких українців Габсбурзької імперії, «русинів», як вони себе називали. Вони сприймали його як політичного емігранта, і ця обставина надавала йому ваги в їхніх очах. А для російської влади Драгоманов залишався учасником нелегального національного українського руху «Громада».
Драгоманов вважав, що державна влада повинна враховувати той факт, що кожний індивід та кожна нація має право на самовизначення. Він писав:
«Метою людства, на відміну від завдань сучасних держав, є стан, коли більші й менші суспільні утворення будуть об'єднані заради співпраці та допомоги. Ця ідея називається анархізмом, тобто власною свободою кожного індивіда, і вільним співробітництвом людини та групи». .[№ 9, с. 48]
Драгоманов пояснював термін «анархізм», як він був уперше вжитий П'єром-Жозефом Прудоном всупереч теоріям централізованого уряду: «Прудон вказує, що синонімом слова анархія є англійське слово self-government, самоврядування. У своєму практичному використанні теорія анархізму веде до федералізму». Автономія була шляхом істинного федералізму, бо вела до незалежності загальної свободи від впливу влади. Для теоретика, який починав із незаперечної свободи індивіда та відмовлявся від авторитарності, була природною концепція федералізму, яка сприймалася як потрібна для соціальної організації. Рівноправні індивіди могли б об'єднуватися в групи, асоціації та комуни, які співробітничали б з більшими соціальними інститутами й таким чином запобігали б подрібненню суспільства. Драгоманов вірив, що федералізм має дві головні переваги: по-перше, допомагає судам і адміністративній владі бути ближче до населення, а також полегшує освітню діяльність; по-друге, адміністративні функції держави спрямовуються на інтереси людей. Драгоманов обґрунтовував свої погляди порівнянням соціально-політичного життя існуючих держав: централізованих федеральних країн — Швейцарії та Сполучених Штатів Америки.
Більш того, Драгоманов був першим українським громадським діячем, який чітко наголосив на правах українського народу за умов федерально організованого ладу. Він перший виступив на захист федералізму безпосередньо в Україні, тоді як Кирило-Мефодіївське братство розробило лише загальну програму федерального устрою. Всі ці погляди досить чітко розвинуті в праці Драгоманова «Проект Конституції Вільного Союзу українського суспільства», надрукованій у 1884 році. Основна ідея Вільного Союзу полягала у формуванні на території України (у межах Російської імперії) такої організації, яка боролася б за політичні та національні свободи. Другий аспект Вільного Союзу передбачав обов'язкове визнання української мови в особистому та публічному житті. Драгоманов запропонував також офіційні статути для регулювання відносин між місцевими органами влади й центральним державним апаратом. У своєму листі 1889 року до Джорджа Кенана Драгоманов зауважує, що сподівання на можливість запровадження американізованого федералізму в Російській імперії є наївними. Хоча федералізм мав опонентів серед консерваторів і революціонерів, однак сама ідея російської децентралізації і, відповідно, місцеве самоврядування у вигляді провінційних них земств (повітів та областей) була дуже популярною, особливо серед прихильників інституту земств. Драгоманов вважав форму місцевого самоврядування, тобто місцевого уряду, кориснішою для Росії, ніж звичайний федералізм. Він визначав свою позицію як «поміркований жирондист-американіст».
Драгоманов не підтримував войовничої політичної боротьби заради досягнення федеральних цілей. Український народ перебував не в тому становищі, коли він зміг би захиститися від імперіалістичних планів Великоросії або від тенденцій приєднання, популярних серед поляків. Хоча він підтримував прагнення польського народу до незалежності, проте з обережністю сприймав ставлення польських націоналістів до українців, особливо після невдалого повстання поляків проти російського правління в 1863 році. Драгоманов знав, що мрією польських націоналістів було відновлення незалежності Польщі в межах 1772 року, яка включала українську територію Російської імперії, а також землі, втрачені на користь Австрії й Прусії.
Богдан Кістяківський став переконаним «драгоманівцем». Натхнений федеральними й демократичними ідеями Драгоманова, він прийняв войовничість свого попередника в питанні пригноблення неросійських національностей. Про це він пише 1892 року, цитуючи коментар Драгоманова: «Дивлячись на історію всіх цивілізованих націй, ми повинні дійти висновку, що система примусової національності є тим самим унікальним феноменом соціального життя, як і система примусової релігії».[№ 3, с. 35]
2. Неокантіанство та Кістяківський
Для нас гасло «Назад до Канта!» означає, перш за все, «повернення до серйозної філософської освіти». Така освіта відсутня в нашу епоху, коли люди зачарувалися позитивізмом, і тому вкрай необхідно її відновити... Тільки широка філософська освіта допоможе нам правильно з'ясувати суть науки та її межі; саме вона може врятувати нас від згубного догматизму, який утримує думку в лещатах архаїчних формул та схем.
Павло Новгородцев
З 40-х років минулого століття до Революції 1917 року, захист свободи та гідності особистості був провідною темою російських етичних і соціальних теорій. Відомі російські теоретики намагалися винайти інтелектуальну модель, яка сприяла б розвитку й захисту індивідуальних прав і свобод. Такі захисники прав, як Джон Локк, Джон Стюарт Мілль і Монтеск'є, в Західній Європі та Англії були справжніми реформаторами існуючого соціального та політичного устрою, тоді як у Росії інтелектуали — захисники індивідуальних прав — протистояли насамперед свавільній автократії царату й часто ставали радикальними прихильниками знищення самого уряду. Ідея прав була в центрі уваги найрізноманітніших діячів — від політичних консерваторів до лібералів, від радикалів до перших російських марксистів, від індивідуалістів-ніцшеанців до прихильників кантіансько орієнтованої індивідуалістичної етики. Серед найвідоміших захисників ідеї прав можна назвати ліберального теоретика права Бориса Миколайовича Чичеріна (1828-1904) і тих, хто перебував під впливом Канта: етичного індивідуаліста Миколу Івановича Кареєва (1850-1931), неоідеаліста, захисника природного права Павла Новгородцева (1866-1924) та колишніх марксистів — Богдана Кістяківського, Петра Струве й Миколу Бердяєва.[№ 9, с. 80]
Богдан Кістяківський прагнув вибудувати таку правову систему, яка б витримала тиск фундаментальних системних змін і водночас була б підвалиною для нового порядку. Він сподівався, що можна побудувати державу, яка базувалася б на праві, і таким чином уникнути первісного хаосу революції. Саме задля цього він і створив свою соціологічно-обґрунтовану, неокантіанську теорію права.
Кістяківський захопився концепцією індивідуалізму в роки навчання та співпраці з неокантіанцями в Німеччині. Гейдельберзькі неокантіанці виступали проти напівавторитарного монархічного уряду країни. Це були досить відомі вчені з демократичними, ліберальними й навіть соціалістичними поглядами. Оскільки наприкінці століття більшість німецьких вчених сприймали існуючу державну форму майже як ідеальну й захищали це переконання в своїх працях, неокантіанці опинилися серед дисидентів. Вони пристрасно відстоювали у власному методологічному вченні істотну відмінність між фактами й цінностями.
Незадоволення Кістяківського існуючою правовою та державною системою Російської імперії зміцнилося саме на час зустрічі з німецькими колегами, котрі брали участь у впровадженні щойно кодифікованого Цивільного кодексу Німеччини, який було прийнято в 1896 році й який набув чинності в 1900 році. Кістяківський, в своєму баченні права, зауважив відмінності між правовими формами та історичними проблемами двох країн — Німеччини й Росії, в якій він і мав намір втілити свої ідеї.
Наприкінці ХIХ століття мрію про німецьке національне об'єднання було здійснено у вигляді сформованого уряду Німецького рейху. Тому основне завдання німецької юриспруденції полягало у вивченні позитивного права та його логічного вдосконалення для подальшого застосування. Кістяківський вбачав у цьому прагнення німецької школи державного права аналізувати насамперед з точки зору права «того, що є».[№ 9, с. 48-49]