• відмови володільця від володіння майном;
• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
• знищення майна [15; с.115].
Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Фактичне володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володільцю і надається захист.
Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від власника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо судом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.
Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право подати позов про витребування цього майна.Такі особливості права володіння і його захисту викликали неоднозначні оцінки і навіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується таким захистом? Чому суди, розглядаючи спори про захист володіння, не допускали, виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різних періодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним із пояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то суду логічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тією особою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшості випадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним і достатнім.
Зміст права володіння у новому Цивільному кодексі України не розкривається, а суб’єктом такого права (тобто володільцем) є особа, яка фактично тримає майно у себе. “Фактичне тримання” вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно, а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Право володіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а й можливість вольового впливу [8; с.65].
При виведенні поняття володіння наголошується, що за історичною традицією обов’язковими елементами володільницького стану є матеріальна основа та суб’єктивне ставлення особи, які для запобігання вірогідних порушень повинні належним чином проявлятися ззовні й адекватно сприйматися оточуючими. Відтак, володіння являє виражену назовні та об’єктивно сприйняту оточуючими фактичну наявність майна в особи, поєднану з суб’єктивним наміром панування над ним на власну користь, набуту шляхом заволодіння або укладання передбаченого законом правочину [11; с.124].
У ряді випадків законодавством допускається обмежене користування майном власника з боку інших осіб, що забезпечує невласнику можливість користування чужою річчю в межах, установлених законом (обмежені речові права сервітутного типу). Обмежений характер таких речових прав виражаєтьсяв тому, що вони не охоплюють усіх правомочий володіння, користування ірозпорядження річчю, а стосуються лише деяких з них, або самі правомочностімають суворо обмежений зміст.
Сервітут походить від латинського слова seruire -обслуговувати. Сутьйого як правового інструмента полягає в тому, що переваги чи недолікиоднієї земельної ділянки задовольняються за рахунок сусідньої не надоговірній основі, а засобами речового права. Тому землевласник, вигодамиземельної ділянки якою користується власник сусіднього наділу, не можеприпинити це користування в однобічному порядку. Сервітут - це право однієїособи користуватися річчю чи майном, що належить на праві власності іншійособі в тім чи іншім відношенні чи обсязі, визначеному сервітутом [15; с.114].
Суб'єктами обмежених речевих прав сервітутного типу можуть бути якюридичні особи, так і громадяни, при цьому деякі сервітутні права можутьналежати тільки громадянам. Суб'єктом сервитутного права може бути будь-якособа, що у тому чи іншому відношенні користується чужою річчю (майном) наоснові сервітуту. Суб'єктом сервитутного обтяження є власник речі чи майна,на яке встановлений сервітут. Ніяка інша особа не може бути обтяженасервітутом.
Об'єктами сервітутних прав звичайно є не цілі майнові комплекси, а окремі індивідуально визначені нерухомі речі (жилой будинок, інше приміщення, земельна ділянка і т.п.). Сервітутні права громадян звичайномають не комерційне, а споживче призначення, однак деякі з них, що зокремамають господарські цілі, мають досить широкий зміст. Такі, наприклад, праваземлеволодіння, що включають можливість самостійно хазяювати на землі.
Сервітути характеризуються специфічними рисами: 1) тривале і постійнекористування чужим майном. Одноразове чи тимчасове користування невизнається сервітутом; 2) користування чужою річчю чи майном не в повномуобсязі, а лише в якомусь одному чи декількох відносинах (право на прохід іпроїзд автомобілем). Сервітут надає обмежене право користування; 3)сервітутне право обмежує право власника, на майно, на яке встановленийсервітут в обсязі, визначеному сервітутом; 4) сервітутне право сильнішеправа власності (спершу користується суб'єкт сервітутного права, а потімвласник обслуговуючої земельної ділянки). Сервітут не заміняє прававласності; 5) сервітут надає особі право користування чужим майномбезкоштовно.
Сервітути прийнято підрозділяти на земельні (право проходу, проїзду, провозу вантажів, прогону худоби і т.п. по чужій землі; право випасу худоби на чужих лугах, косовиці, право користування водою для поливу, поїння худоби й інших потреб; право прокладки й експлуатації ліній передач, зв'язку, трубопроводів, водоканалів, меліоративних споруджень, доріг і т.д.) і особисті (право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи (відноситься право на користування чужим майном без витягу доходів (узус), право користування чужим майном з одержанням доходів (узуфрукт) [12; с.262].
Земельні сервітути можна підрозділити на два види:
1) сервітути, спрямовані на використання вигод сусідньої земельної ділянки (на прохід, проїзд, провіз вантажів, прогін худоби; сервітути на використання косовиць, пасовищ, водойм, розташованих на чужій землі й інші подібні сервітути); 2) сервітути, спрямовані на використання самої земельної ділянки (права на прокладку й експлуатацію ліній передач, зв'язку, трубопроводів, забезпечення водопоставками і меліорації і т.п).
Сервітут в якості правової форми поповнення господарської корисності земельних ділянок, є найдавнішим правом на чуже майно, виникнення якого припадає на архаїчну добу римського права. Сервітут не слід вважати більш раннім за походженням від права власності, що спростовує гіпотезу про його первинність серед речових прав. Аналіз чинного законодавства засвідчує відсутність єдиного підходу до визначення сервітуту: він тлумачиться суб’єктивним правом або обмеженням права власності.
Порівняння сучасної концепції сервітутних прав з римською моделлю свідчить про пряме запозичення античного досвіду: земельні й особисті сервітути зобов’язані своїм походженням servitutes praediorum та personarum; рецепійовано види останніх, хоча з певними виключеннями в частині узусу та узуфрукту; збережено сутність, зміст, підстави виникнення та припинення. Суттєвим відходом від римських положень виступає відплатний характер сервітутів, виключення з об’єкта рухомих речей та можливість примусового встановлення судовим порядком [17; с.87].
Суперфіцій - це довгострокове, відчужуване і наслідуване право користування чужою землею для забудови [10; с.86].
Суб'єктами суперфіція можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, що бідують у земельній ділянці для забудови.
Об'єктом суперфіція є земля, що може використовуватися для забудови.Власник земельної ділянки може дозволити будівництво на своїй ділянці іншимособам. Права цих осіб (суперфіціарієв) виникають за умови одержаннянеобхідних дозволів, дотримання містобудівних і будівельних норм і правил,а також вимог про призначення земельної ділянки. Суперфіціарій може зводитина земельній ділянці споруду, передбачену угодою сторін. Це споруда повиннавідповідати вимогам діючого законодавства (не можна одержати по суперфіційюземельну ділянку під забудову в центрі населеного пункту для будівництватам екологічно шкідливого виробництва).
Суперфіціарій зобов'язаний користуватися земельною ділянкою сумлінно,не погіршуючи її. Основним обов'язком суперфіціарія є плата за користуванняземлею, а також сплата податків, установлених чинним законодавством закористування землею. Суперфіціарій зобов'язаний утримувати земельну ділянкув належному стані, виконувати всі обов'язки і нести усі повинності,покладені чинним законодавством на власника землі. Після припиненнясуперфіція суперфіціарій має право на зведену їм споруду. Він може їїзнести і забрати собі, або жадати від власника землі належної грошовоїкомпенсації. Однак він зобов'язаний повернути власнику землю в такомустані, у якому він одержав її по суперфіцію.Права суперфіціарія захищаютьсяв судовому порядку такими ж речовими позовами, якими захищається правовласності.