На підставі вищенаведеного можна стверджувати, що цивільні правовідносини – це юридичний зв'язок рівних, майново та організаційно відокремлених суб'єктів майнових і особистих немайнових відносин, що виражається в наявності у них суб'єктивних прав і обов'язків, забезпечених можливістю застосування до їх порушників державнопримусових заходів майнового характеру.
2. Особливості цивільного правовідношення
2.1 Специфіка правового регулювання цивільних правовідносин
цивільний правовідношення
В теорії цивільного права не існує єдиного підходу до розуміння галузевого методу правового регулювання. Одні автори розкривають метод правового регулювання в аспекті об'єктивного права; інші підходять до сутності методу з позиції характеру конкретних правових зв'язків, що складаються між суб'єктами; треті звертають увагу на органічну єдність елементів галузевого методу і на його нерозривний зв'язок зі змістом галузі права.
Своє безпосереднє вираження метод цивільно-правового регулювання отримує як в специфіці цивільно-правових норм, так і в структурних особливостях і в змісті цивільних правовідносин.
З позицій змісту об'єктивного права цивільно-правовий метод є дозвільним, то з точки зору суті правових зв'язків, що складаються між учасниками цивільних правовідносин його головна особливість полягає в забезпеченні їх правової самостійності.[9]
Найбільш повно зміст цивільно-правового методу правового регулювання можна розкрити через такі його властивості як дозвільність, диспозитивність, правова ініціатива та юридична рівність сторін.
Цивільно-правовий спосіб впливу по-перше характеризується тим, що дана галузь визнає за суб'єктами право на певну поведінку. Цивільно-правове регулювання має в цілому дозвільний характер, і в цьому полягає головна сутнісна риса цього методу. Він наділяє учасників відносин суб'єктивними правами як засобами задоволення визнаних законом інтересів і забезпечує права відповідними юридичними заходами.
Ще однією відмінною рисою цивільно-правового методу є здатність здійснювати правосуб'єктність на власний розсуд. Конкретно мова йде про можливість суб'єктів цивільного права на свій розсуд набувати суб'єктивні цивільні права і обов'язки, визначати у відомих межах їх зміст, здійснювати їх та розпоряджатися ними. Ця можливість, що іменується в теорії права диспозитивністю, являє собою один з основних прийомів методу цивільно-правового регулювання.
Диспозитивність в цивільному праві аж ніяк не зводиться лише до можливості вирішення на власний розсуд в частині здійснення або нездійснення суб'єктивного права. Вона значно ширша за змістом й означає надання суб'єкту можливості здійснювати в цілому правоздатність на свій розсуд, набувати суб'єктивні права або не набувати, вибирати конкретний спосіб їх набуття, регулювати на свій розсуд у встановлених рамках зміст правовідносин, розпоряджатися наявним суб'єктивним правом, вдаватися чи не вдаватися до заходів захисту порушеного права і т. д.
Перш за все, диспозитивність проявляється в у значній кількості диспозитивних норм, в цивільному праві.
Диспозитивність з позицій конкретних правовідносин виражається, далі, у наданні суб'єктам свободи в тій чи іншій мірі для здійснення ними свого суб'єктивного права. Розпоряджаючись правом, особа, якій воно належить, має можливість приймати рішення щодо здійснення права, його припинення, зміни, передачі іншій особі.
Наступний прийом цивільно-правового регулювання полягає в наділення учасників відносин правової ініціативою, яка використовується цивільним правом як вихідне положення у становленні та розвитку цивільних правовідносин. Названа риса цивільно-правового регулювання характеризується здатністю суб'єктів цивільного права своїми цілеспрямованими діями створювати для себе права і обов'язки, змінювати їх і припиняти. Використання цивільним правом цілеспрямованих дій учасників відносин у якості основної рушійної сили можливо і необхідно внаслідок особливостей відносин, що регулюються цивільним правом.
І остання ознака, яка, найбільш повно, характеризує метод цивільно-правового регулювання є юридична рівність суб'єктів цивільного права.
Юридична рівність – як ознака цивільно-правового методу, дозволяє у повній мірі виявити дозвільну сутність цивільно-правового методу, і особливості правонаділення, властивого даній галузі.
Цивільне право, регулює відносини, кожна зі сторін яких володіє майново-розпорядчою самостійністю. Воно наділяє учасників відносин рівними правовими можливостями, що забезпечують самостійність суб'єктів. Юридична рівність суб'єктів цивільного права відображає ту економічну рівність, характерну для відносин власності, яке полягає в наявності у всіх сторін майново-розпорядчого самостійності.
Іоффе, бачить специфіку побудови цивільних правовідносин саме на засадах юридичної рівності. Характеризуючи рівність сторін цивільних правовідносин, Іоффе пов'язує її з загальним цивільно-правовим статусом суб'єктів цивільного права.[10] Рівність у загальному становищі суб'єктів цивільного права полягає в тому, що вони володіють принципово однаковою здатністю створювати права і обов'язки своїми діями і не мають здатність владного встановлення гра і обов'язків інших осіб.[11]
Цивільно-правова рівність – рівність правоволодіючих суб'єктів, наділених також правовою ініціативою і диспозитивністю. Відступи від засад юридичної рівності тягнуть за собою обмеження прав і інтересів однієї зі сторін цивільних правовідносин, деформують нормальний розвиток відносин. 111
Отже, метод цивільно-правового регулювання - це спосіб впливу на відносини, що є дозвільним, характеризується наділенням суб'єктів на засадах їх юридичної рівності здатністю до правоволодіння, диспозитивністю та ініціативою, забезпечує встановлення правовідносин на основі правової самостійності сторін.
2.2 Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин
Підставами для виникнення правовідносин виступають норма права, правоздатність та юридичний факт.
Юридичні факти у цивільному праві – це такі обставини, з наявністю або відсутністю яких норма цивільного права пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
В юридичній літературі вказувалося на те, що норма права лише створює юридичну можливість виникнення, зміни та припинення цивільно-правового відношення, вказуючи на ті умови, обставини (факти), за наявності яких правові зв'язки приходять в рух. Наголошувалося на тому, що саме юридичний факт є однією з основних передумов виникнення цивільних правовідносин. Завдяки юридичним фактами реалізуються створена нормою права можливість руху цивільних правовідносин.[12] Отже, з цього робилося помилкове твердження про те, що жодне правовідношення не може виникнути безпосередньо із закону.[13] Ст. 11 ЦКУ прямо вказує на те, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. 11 ЦКУ прямо вказує на те, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Загальновизнаним є розрізнення двох основних груп юридичних фактів – дій і подій. За підставу поділу тут приймається відношення юридичного факту до волі людей.
Дії являють собою певну форму поведінки суб'єктів права. У переважній більшості юридичні факти полягають саме в діях.
Подія – це об'єктивне явище зовнішнього світу, незалежно від причин, з якими пов'язується його виникнення, з якими правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення правових відносин. Але заперечення вольового походження подій не можна визнати правильним стосовно всіх випадків цього роду.Тому прийнято розрізняти події за ступенем визначеності волі суб'єктів на абсолютні, що не залежать від будь-якої волі та відносні, - об'єктивно пов'язані з чиєюсь волею, виявлення якої слугує причиною настання подій.
О.С. Іоффе взагалі дотримується думки, що Іоффе взагалі дотримується думки, що події мають правове значення не самі по собі, а лише остільки, оскільки вони зумовлюють необхідність забезпечення поведінки людей. Тому подія становить умову виникнення права, але його результатом завжди є не події, а дії.[14] Як видно з визначення події, вона не залежить від волі людей, але її настання або ненастання може мати істотне значення для розвитку правовідносин.[15]
Дії, у свою чергу, як юридичні факти можуть бути поділені на правомірні і неправомірні.
В юридичній літературі можна побачити класифікацію правомірних дій на юридичні акти, тобто правомірні дії, спрямовані на досягнення певного цивільно-правового результату; та юридичні вчинки. Юридичними вчинками називають такі правомірні дії, в яких воля спрямована на досягнення певного, розташованого поза правом результату, але які породжують і певні правові наслідки.
За наслідками, до яких призводить юридичний факт – правоутворюючі, правозмінюючі і правоприпиняючі юридичні факти.
У багатьох випадках для виникнення правовідносини недостатньо настання одиничного юридичного факту, необхідно, щоб настала сукупність юридичних фактів, яка носить назву юридичного складу. Сукупність юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за умови наявності всіх елементів цієї сукупності.
Сукупність юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за умови наявності всіх елементів цієї сукупності.