Захист прав дітей в міжнародних і національних правових актах (стр. 3 из 6)

Будь-яка згадка про права дитини обов'язково пов'язується з такими міжнародними документами, як Конвенція ООН про права дитини 1989 р. В Україні Конвенція ООН про права дитини набрала чинності з 27 вересня 1991 року. У законотворчій діяльності щодо захисту, підтримки і допомоги дітям наша держава намагається виходити з гуманістичних принципів і вимог цієї Конвенції та інших міжнародних договорів та угод, спрямованих на захист прав та інтересів дитини. Разом з тим є потреба приведення національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових актів стосовно прав дітей. На жаль, нині законодавство України про охорону дитинства має більш декларативний, ніж практичний характер. Це не дає можливості державі гарантувати повне дотримання та реалізацію встановленихправдітей. Внесені останнім часом доповнення до Сімейного Кодексу, Кримінального Кодексу, Законів України "Про охорону дитинства" та "Про попередження насильства в сім'ї" набули важливого значення для захисту дитячих прав.

Функцію захисту конституційних прав та свобод громадян, у т. ч. і дітей, покладено на судову владу. Приміром, батьки, які ухиляються від виконання своїх обов'язків з виховання дітей або зловживають своїми батьківськими правами, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на них своєю аморальною, антигромадською поведінкою, чи є хронічними алкоголіками або наркоманами, за рішенням суду можуть бути позбавлені батьківських прав. Крім вищезазначених судових, існують ще й поза-судові методи захисту прав дитини через звернення (у т. ч. й самих дітей) до опікунських рад при місцевих держадміністраціях, органів і службах у справах дітей з усіх питань захисту прав та інтересів, до відділів освіти -у випадках порушення права дитини на освіту. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про охорону дитинства" дитина має право особисто звернутися до органу опіки та піклування, служби у справах дітей, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод ізаконних інтересів.

Серйозною проблемою є низький рівень обізнаності не лише юних, але й дорослих громадян України щодо прав людини і прав дитини. Отже, наступним кроком повинно стати доведення змісту міжнародних актів та національного законодавства у галузі прав дитини до відома широких мас громадян: батьків, педагогів, соціальних працівників і головне - самих дітей. Одним із способів вирішення цього непростого завдання є вивчення прав дитини і прав людини у різних навчально-виховних установах: дитсадках, школах, технікумах, ліцеях, а також у системі перепідготовки та удосконалення педагогічних кадрів.

Україна за невеликий відрізок часу її існування відчутно просунулася як на шляху удосконалення нормативно-правової бази, покликаної забезпечити виконання положень Конвенції ООН про права дитини, так і в справі і забезпечення цих прав на практиці. Однак, на цьому не слід зупинятися й надалі нарощувати зусилля діяльності з поліпшення становища дітей, подолання негативних явищ і бідності, що на жаль, ще існують у нашій країні.

3. Омбудсман у справах дітей

Поняття „омбудсман” походить із шведської мови. Саме в Швеції зародилась концепція запровадження незалежних органів для проведення моніторингу дій уряду, спрямованих на захист прав окремих осіб, а в 1809 році в цій країні було призначено першого у світі омбудсмана. Слідом за Швецією подібні інституції були утворені в Фінляндії (1919 р.), Данії (1955р.), Норвегії (1962р).

І якщо впродовж XIX століття „омбудсман” залишався, в основному, явищем скандинавських країн, то з середини XX століття він запроваджується в багатьох країнах світу. Сьогодні аналогічні інститути, наділені різною компетенцією, правовим статусом, організаційними формами, можливостями впливу, мають у своїй державно-правовій системі близько ста країн світу.

І хоча кожна країна обирає назву інституції самостійно („уповноважений”, „представник”, „комісар”, „делегат”, „захисник”), за змістом діяльності вони схожі. Функції їх зводяться до захисту прав і законних інтересів людини, яка вважає себе жертвою несправедливих дій з боку окремих посадових осіб, відомств, держави.

В XX і XXI століттях розвиток цього інституту привів до створення спеціалізованих омбудсманів ( наприклад, у справах національних менших; у справах інвалідів; у справах військовослужбовців; у справах студентської молоді), а також до введення його не тільки на загальнодержавному рівні, але й на рівні окремих територіально - адміністративних одиниць.

Позаяк захист прав дітей має певні особливості і специфіку, то з’явилася самостійна інституція - „Омбудсман у справах дітей”.

Перший омбудсман (Barneombud) у справах дітей був створений у Норвегії в 1981 році з метою захисту прав та інтересів дітей на всіх суспільних рівнях, а також для запровадження необхідних змін у політиці охорони дитинства.

Після прийняття Конвенції ООН про права дитини ( 1989 р.) подальший розвиток установ із захисту прав дитини розглядається як один з елементів процесу впровадження цього міжнародного документа. Уряди країн, які ратифікували Конвенцію, виконуючи взяті зобов’язання, почали розвивати мережу самостійних, незалежних служб по захисту прав дітей.

За останніми підрахунками (SavetheChildrenNorway) нині утворено понад 60 омбудсманів у справах дітей. Тільки європейська мережа омбудсманів у справах дітей (ENOC) об’єднує 27 країн. Розглядаються заяви ще трьох країн на вступ до неї.

„Омбудсманом у справах дітей” (взаємозамінним є термін „уповноважений”), зазвичай, називають у цих країнах статутний орган, утворений для захисту прав та інтересів дітей.

Цю місію може виконувати як самостійна інституція, так і окремий спеціалізований департамент або інший підрозділ у правозахисній структурі ширшого масштабу дій, зокрема, в інституції Генерального омбудсмана з прав людини. Існують недоліки та переваги в обох варіантах. Та все ж спеціальний омбудсман у справах дітей має можливість надати правам дітей найбільшої пріоритетності, застосовувати найбільш дієві методи та інструменти їх захисту.

Чимало існуючих нині омбудсманів у справах дітей значно відрізняються від традиційної моделі омбудсмана: діяльність їх засновується на законодавчій основі і розвивається до представлення та захисту інтересів і прав дітей як окремої соціальної групи. Тоді як традиційно діяльність цієї служби, в основному, зводилася до розгляду індивідуальних скарг на порушення прав дітей. Єдине, що у них спільне – це контроль за визнанням, захистом прав дітей та дотриманням їх державою.

Колишній комісар з прав людини Ради Європи Альваро Хіль – Роблес так характеризував омбудсмана:„ ...це інститут контролю, нагляду над владою, над органами влади. Він існує для того, щоб розкривати зловживання владою, це інститут який ...намагається вирішувати не тільки одиничні особисті ситуації, але й здійснювати загальні зміни в країні”.

На початку 90-х років Дитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ) розробив концепцію запровадження омбудсмана у справах дітей в усіх країнах. В останніх публікаціях з цієї теми він запропонував термін „незалежні інституції з захисту прав дітей”, підкресливши цим розмаїття організацій, які можуть бути обрані для виконання такої ролі.

Комітет ООН з прав дитини, який є міжнародним органом по нагляду за дотриманням Конвенції ООН, опублікував у 2002 році загальний коментар „Роль незалежних національних правозахисних інституцій у справі захисту та заохочення прав дитини” . На його думку, захист прав дітей у країні найкращим чином може здійснювати незалежна установа, діяльність якої зосереджена на задоволенні потреб та інтересів дітей.

Комітет послідовно закликає всі держави, доповіді яких він вивчає, „створювати нові структури, механізми та види діяльності в інтересах дітей”: „ Кожній державі потрібна незалежна правозахисна установа, яка б відповідала за питання забезпечення та захисту прав дітей,... незалежно від її форми була б спроможна ефективно втілювати завдання по моніторингу , забезпеченню та захисту прав дітей”.

Зважаючи на те, щокожен омбудсман (уповноважений) у справах дітей є унікальним, визначають, здебільшого, чотириосновні моделі їх утворення, розвитку, статусу та повноважень :

- самостійний орган, тісно пов’язаний з парламентом, так званий„парламентський” або „класичний” омбудсман ;

- омбудсман, запроваджений в межах існуючих виконавчих державних органів, т.з. „виконавчий” омбудсман;

- омбудсман, створений при конкретних міністерствах на основі законодавства про соціальний захист дітей;

- омбудсман,створений на базі неурядових організацій, т.з. „громадський” омбудсман.

Така класифікація умовна. До неї вдаються лише для того, щоб краще пояснити функції, права та повноваження різних типів омбудсманів, що існують нині.

4. Статус, права, функції та повноваження омбудсманів у справах дітей

Зміст роботи уповноважених у справах дітей, а звідси обсяг їх завдань, прав і повноважень, у різних країнах залежить від ряду обставин, зокрема, національних, економічних, політичних, соціальних умов, в яких перебувають діти. Тому, загалом, статус, права та повноваження, порядок утворення омбудсмана у справах дітей визначається актом ( законом, указом, постановою, рішенням) офіційного органу який його утворює (парламент, уряд, глава держави, міністерство, орган місцевої влади).

Наприклад, у Великобританії, Ісландії, Норвегії, Литві, Польщі, Швеції відомство омбудсмана створене на підставі закону вищого законодавчого органу і наділене широкими правами як самостійний орган. У Новій Зеландії, Онтаріо (Канада), Австрії, Іспанії, Ізраїлі омбудсмани створені в межах законодавства про охорону дитинства при конкретних міністерствах. У Фінляндії діють громадські омбудсмани, які створені неурядовими організаціями.