План
Вступ
1. Право дитини на вільне висловлення своєї думки та отримання інформації
2.Від прав людини - до прав дитини
3.Омбудсман у справах дітей
4. Статус, права, функції та повноваження омбудсманів у справах дітей
5. Функції та принципи міжнародного права захисту прав людини та основних свобод
6.Права та обов'язки батьків і дітей
Висновки
Список використаних джерел і літератури
Вступ
"Найбільш вільною державою можна
вважати таку, де люди мають усі людські
та громадські права, які тільки є у світі"
Л. Українка
В будь-якій соціальній державі соціальний захист - це один з найважливіших напрямків розвитку держави. Рівень її цивілізованості та суспільства визначається ставленням до найменш захищених та найбільш вразливих його членів, які потребують соціального захисту, у першу чергу до дітей
Мета дослідження полягає у тому, щоб на підставі аналізу чинного законодавства та юридичної літератури з'ясувати основні проблеми правового регулювання і фактичної реалізації соціального захисту дітей та запропонувати шляхи їх вирішення.
Захист прав дітей забезпечення їх повноцінного розвитку - проблема національного значення, яка повинна розглядатися і в різних контекстах: історичному, соціологічному, культурологічному, демографічному, педагогічному і, безумовно, - юридичному. Мова йде про закріплення певними законами та іншими нормативно-правовими актами чітко визначених правил, норм, стандартів і вимог щодо організації життєдіяльності дитини.
Діти - це особлива соціально-демографічна група населення віком від народження до 18 років, яка має свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством.
З правової точки зору дитина є самостійним суб'єктом права, в тому числі на неї поширюється весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини.
У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в ХІХ ст., коли отримала розвиток концепція захисту дітей.
Першим міжнародним документом, в якому ставилася проблема прав дитини, була Женевська декларація 1923 р., спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист.
Важливим документом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини (уведена в дію з 1976 р.). У ній вперше зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала в пактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб.
Конвенція ООН про права дитини - не просто декларація , а міжнародна угода, визначаючи яку, кожна країна повинна дотримуватися її вимог, спиратися на них, у тому числі шляхом внесення доповнень і змін до свого законодавства з метою захисту дітей від різного виду посягань.
Вихідною ідеєю законодавчого забезпечення прав дітей в Україні загалом є принцип " усі діти рівні від народження ". Працювати, жити, бути захищеним неможливо, не знаючи межі своїх прав і свобод, дозволеного і забороненого в інтересах суспільства. Тож активну і дієздатну у правовому відношенні людину необхідно формувати з дитинства. Права дитини - це те, що їй гарантує держава. Це свого роду допомога дорослих у законодавчій формі, щоб дитина розвинулася і реалізувала себе.
1. Право дитини на вільне висловлення своєї думки та отримання інформації
Свобода слова, свобода думки та право на інформацію — невід'ємні права дитини, так само як і дорослої людини. Обов'язок держав — учасниць Конвенції ООН про права дитини — забезпечувати умови, в яких діти можуть вільно висловлювати свою думку, причому поглядам дитини повинна приділятися належна увага.
Право дитини на вільне висловлення своєї думки, формування власних поглядів, розвиток суспільної активності, отримання інформації, що відповідає її віку, гарантує стаття 9 Закону України "Про охорону дитинства". Це право включає свободу розшуку, одержувати, використовувати поширювати та зберігати інформацію в усній, письмовій чи іншій формі, за допомогою творів мистецтва, літератури , засобів масової інформації, засобів зв'язку (комп'ютерної, телефонної мережі тощо) чи інших засобів на вибір дитини. Їй забезпечується доступ до інформації та матеріалів з різних національних та міжнародних джерел, особливо тих, які сприяють здоровому фізичному і психічному розвитку, соціальному, духовному та моральному благополуччю.
Жодна дитина не може бути наказана за те, що вона говорить, що думає. Але дитина не повинна спонукати до скоєння злочину, ображати та кривдити іншу людину, оговорювати кого-небудь. Думки та погляди кожної дитини мають бути вільними.
На сьогоднішній день усе більше дітей та підлітків займають активну життєву позицію, беруть участь у процесі прийнятті рішень, прагнуть зайняти значуще місце серед дорослих людей. Однак найчастіше діти зустрічаються саме з порушеннями права вільно висловлювати свою думку, мати свої погляди та переконання по тому чи іншому питанню. Це підтверджує саме значимість питання права дитини на власну думку в сучасному житті, але в який спосіб, чи існують доступні дитині шляхи
Однією з можливостей забезпечення права на вільне висловлення думки є розвиток дитячого парламентського руху. У травні 2000 року був створений Парламент дітей міста Києва, який працює за програмою Всесвітнього дитячого парламентського руху. З метою об'єднання аналогічних організацій інших міст України в листопаді 2001 року розпочав свою діяльність Всеукраїнський парламент дітей, який об'єднує 12 дитячих парламентів України. Друкованим органом Всеукраїнського парламенту дітей є газета "Парламентарій", на сторінках якої подається інформація про діяльність ВПД, нормативні акти, що гарантують права дитини, обговорюються актуальні проблеми захисту дітей.
Доступ дітей до трибун з яких виступають державні діячі, політики, ініційовано народним депутатом України , президентом благодійного дитячого фонду "Берег надії" С.Б. Гавришем. З 2001 року у Верховній Раді проводяться дитячі парламентські слухання. У 2002 році мали можливість на великому форумі обговорити наболілі проблеми, висловити власну точку зору щодо покращення життя дітей— сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У результаті був підписаний меморандум, який передано до Кабінету Міністрів.
Правові аспекти дитячої безпритульності: український та міжнародний досвід
Розбудова України, як демократичної правової держави, потребує ретельного аналізу законодавства як важливої умови забезпечення прав і свобод людини. Особливо це стосується найбільш вразливої категорії нашого населення - дітей.
Найсерйознішою проблемою у сфері прав дитини в Україні на сьогодні є дитяча бездоглядність, безпритульність.
Проблема дитячої безпритульності в Україні має місце вже досить давно. Лише в останні роки політика держави щодо соціального захисту безпритульних дітей почала ґрунтуватися на положеннях законів України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24.01.1995 р., "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" від 21.06.2001 р., "Про охорону дитинства" від 26.04.2001 р., указів Президента України "Про Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003 - 2005 роки", "Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001 - 2005 роки".
22 грудня 2003 року відбулися парламентські слухання, на яких велика увага приділялася питанню подолання проблеми безпритульних дітей. З метою ефективного вирішення основної проблеми безпритульних дітей учасники парламентських слухань рекомендували Кабінету Міністрів України:
удосконалити механізм державного управління і контролю за виконанням положень Конвенції ООН про права дитини, законодавчих актів України;
забезпечити фінансування заходів, затверджених Національною програмою "Діти України", Державною програмою запобігання дитячій бездоглядності на 2003 - 2005 роки, Державною програмою відпочинку та оздоровлення дітей на період до 2008 року;
внести відповідні зміни до законодавства з метою посилення відповідальності батьків або осіб, які їх замінюють, посадових осіб за неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними, втягнення до жебракування, тощо;
внести відповідні зміни до законодавства щодо вдосконалення системи роботи органів опіки та піклування;
запровадити комп'ютеризовану систему обліку дітей кризових категорій;
забезпечити поширення соціальної реклами з актуальних питань соціального сирітства, запобігання дитячій бездоглядності, безвідповідального батьківства, насильства в сім'ї.
Основним нормативним актом у роботі з безпритульними дітьми на сьогоднішній день є Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», який набрав чинності з 1 січня 2006 року.
Цей Закон визначає загальні засади соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, забезпечує правове регулювання відносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію бездомними громадянами і безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією України та чинним законодавством, створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального захисту населення.
Відповідно до Закону безпритульними дітьми є діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.
З метою подолання дитячої безпритульності і бездоглядності, запобіганню соціальному сирітству, створенню умов для всебічного розвитку та вихованню дітей Кабінет Міністрів України затвердив Програму подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006-2010 роки.