Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її – акцептантом. Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:
• у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору (предмет, ціна, строк та ін.), щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Пропозиція укласти договір повинна виражати і намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов'язує
• оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різноманітні реклама, об'яви, прайс-листи не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиція невизначеному колу осіб зробити оферту.
Відповідь особи, якій адресована оферта, про прийняття нею пропозиції визнається. Договір вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо для укладення договору, крім згоди сторін, потрібні передача майна (реальний договір) або вчинення іншої дії (договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Він може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України договір ренти укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.
Договір може бути змінено чи розірвано за згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором (зокрема, зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує.
При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої зі сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.
Коли договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору. [14, с. 312]
Отже, можна зробити висновок, що договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.
шлюбний договір сімейний законодавство
1.2 Значення та правова природа шлюбного договору
В основі сімейних зв’язків лежить не тільки духовна спільність, а й матеріальна база. Для виконання сім’єю її багатогранних функцій у суспільстві необхідна наявність достатніх для цього матеріальних благ, оскільки будь-яка сфера сімейного життя потребує відповідних витрат.
Тому між подружжям виникають не тільки особисті, а й майнові правовідносини. Як і сфера особистих немайнових відносин, сфера майнових відносин підпадає під дію закону, метою чого є забезпечення нормального функціонування сім’ї, захист майнових прав подружжя, дітей, інших членів сім’ї.
Майнові права та обов’язки досить детально регламентуються у правових системах сучасності. Це відносини з приводу режиму майна подружжя, порядку управління ним, надання матеріального утримання ним, надання матеріально утримання один одному. Вирізняють три основні види правового режиму майна подружжя: спільний, роздільний ті змішаний.
Режим спільності майна подружжя означає право спільної сумісної власності на майно, нажите за час шлюбу. Однак майно, яке належало їм до шлюбу, а також отримане під час шлюбу за договором дарування або у спадщину, залишається в роздільній власності. Режим роздільності передбачає належність кожному з подружжя не тільки його дошлюбного майн, а й майна, набутого під час шлюбу, але за власні кошти. Змішаний режим означає, що в період перебування у шлюбі подружжя розпоряджається майном окремо, а в разі розлучення це майно стає загальним і ділиться порівну. [12, с. 196]
Юридичною підставою застосування певного режиму майна може бути закон держави або шлюбний договір (законній та договірний режими майна) Передбачається, що подружжя вправі змінити встановлений законом режим спільності майна, передбачивши у шлюбному контракті будь-які умови, які не суперечать законодавству, а саме: спільність буде включати лише рухоме й нерухоме майн, яке буде на буде подружжям в період шлюб; із загальних правил режиму спільності майна будуть зроблені винятки; один із подружжя буде мати право отримати певне майно, сплативши за нього відповідну компенсацію; один із подружжя буде мати право у разі розлучення отримати пастку майна до його поділу; частки майна не будуть рівними;
За шлюбним договором подружжю надається можливість врегулювати майнові відносини за своїм бажанням. У ньому може визначатися статус дошлюбного, шлюбного майна подружжя та його поділ у разі розірвання шлюбу.
Законодавство багатьох держав передбачає порядок укладення шлюбного договору. Як правило, для цього обов’язковою є присутність обох сторін і нотаріальне посвідчення їхніх підписів (Німеччина). Інколи допускається присутність представників сторін (Франція). Договір про майнові відносини між подружжям найчастіше укладається до шлюбу і може породжувати правові наслідки лише з часу його реєстрації (Франція). У державах, де відсутній легальний режим майн, подружжя обов’яково укладає шлюбний договір.
Порядок управління майном також може бути встановлений законом або шлюбним договором. Так, у законодавстві Аргентини, Бразилії, Іспанії передбачено, що спільним майном управляє чоловік. Однак, розпорядження нерухомістю подружжя здійснюються здебільшого спільно (Німеччина).
У правових системах, де передбачено укладення шлюбного договір, питання утримання подружжя переважно ним і регулюється. У такому разі норми шлюбного договору не повинні суперечити нормам моралі та ставити подружжя у гірше становище, ніж запропоноване нормами законодавства. Таких принципів було дотримано і вітчизняним сімейним законодавством при регулюванні майнових відносин за наявності укладеного між подружжям шлюбного договору. [10, с. 160]
В Україні, регулювання майнових відносин між подружжям регламентується відповідними нормами СК України, якими визначено наявність у дружини та чоловіка права особистої приватної власності, права спільної сумісної власності подружжя; прав тв. Обов’язкі подружжя щодо утримання; права на укладення шлюбного договору.
Тобто національне сімейне законодавство передбачає законний (легальний) – (глави 7–7 СК) та договірний – (глава 10 СК України) – режими майна подружжя.
Сімейним кодексом України встановлено, що шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначають їхні майнові права та обов’язки. Якщо такий договір не укладено, то на майно подружжя поширюватиметься режим, передбачений законодавством.
У разі виникнення спору між подружжям з приводу майна, за наявності договору суд, передусім, бере до уваги умови шлюбного договору. Зазначене є суттєвим, адже норми законодавства та умови шлюбного договору можуть ро-різному трактувати ті самі поняття, наприклад, щодо юридичної долі майна.
Отже, шлюбний договір – це документ, який укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується між подружжям, а також особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, регулює майнові відносини між подружжям (наприклад, визначає розмір часток кожного із подружжя зі спільного майна), у тому числі визначає їхні майнові права та обов'язки як батьків.
2. Шлюбний договір за сімейним законодавством України
2.1 Поняття та суб’єкти шлюбного договору
Вперше інститут шлюбного контракту був передбачений Законом України від 23 червня 1992 р. «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України», згідно з яким до Кодексу було включено ст. 27–1, що передбачала можливість укладення цього контракту між особами, які вступають у шлюб.
Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.
Таким чином, чоловік і жінка, які прагнуть укласти шлюб, не зобов’язані укладати договір до шлюбу, оскільки вони можуть це зробити в будь-який момент, перебуваючи у шлюбі.
Шлюбний договір за своєю правовою природою є особливим видом цивільного договору, специфіка якого полягає в тому, що його суб'єктний склад визначається сімейним правом, а предметом регулювання є майнові відносини, основу яких становлять відносини власності. Шлюбний договір регулює не тільки відносини власності між подружжям, а й їх майнові права та обов'язки як батьків (ч. 2 ст. 93 СК). Згідно з ч. 1 ст. 99 СК дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі додаткові умови надання утримання одним з подружжя другому з них. Правовий режим майна подружжя також має сімейно-правовий, а не цивільно-правовий характер.
Я зробила висновок, що шлюбний контракт є єдиним подружнім договором, вступ якого в силу пов'язаний з іншим юридичним фактом – реєстрацією шлюбу. Тобто суб'єктами шлюбного договору є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором має передувати укладення шлюбу, тобто у цьому разі дістає вияв похідність регулювання майнових сімейних відносин від регулювання особистих немайнових відносин, що характерно для відносин, які регулюються сімейним правом. Регулювання шлюбним договором шлюбних відносин між подружжям спрямоване на виконання завдань, передбачених ч. 2 ст. 1 СК. Набрання ж чинності цивільно-правовим договором не залежить і не є похідним від правового регулювання особистих відносин між його учасниками. Правове регулювання відносин, що виникають на підставі цивільно-правових договорів, має відповідати загальним принципам цивільного законодавства, передбаченим ст. З ЦК, і не спрямоване на виконання завдань, наведених у ч. 2 ст. 1 СК.