Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмета шлюбного договору. Відповідно до ч. 1,2 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя,встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити:а) правовий режим належного їм майна (ст. 97 СК України);б) порядок користування житлом (ст. 98 СК України);в) право на утримання (ст. 99 СК України). [10, c. 313]
Крім цього, шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.Хоча закон не деталізує це положення, можна припустити, що подружжя може в шлюбному договорі встановити порядок надання дитині утримання, форму такого утримання (грошова або натуральна), визначити питання, пов'язані з наданням коштів на догляд за дитиною, розвиток її здібностей, відпочинку, поїздок за кордон тощо. Незважаючи на широкі можливості сторін щодо формування змісту шлюбного договору, існує ряд умов, які в договір включатися не можуть. Деякі з цих умов прямо названі в законі, інші – можуть визначатися, виходячи з його загального змісту.В ч. 3–5 коментованої статті прямо визначаються умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору. В першу чергу, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Ця норма достатньо чітко окреслює межі шлюбного договору і в цьому сенсі однозначно вказує на неможливість включення до нього умов особистого характеру. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовнихпріоритетівтощо. Можна відзначити, що норми законодавства України, які визначають зміст шлюбного договору, істотно відрізняються від законодавства більшості закордонних країн, які надають широкі можливості включення до шлюбних контрактів умов щодо особистих немайнових прав та обов'язків подружжя. В американському праві вони одержали назву «умови про стиль життя». При цьому спектр таких умов дуже широкий. Сторони можуть, наприклад, включити в договір положення, що стосуються: інтересів дітей (про методи виховання та контролю за дитиною; визначення її релігії; порядку зустрічей з дитиною дідусів та бабусь тощо); друзів дружини та чоловіка (скільки і яких друзів вони хотіли б мати, скільки часу вони планують проводити із друзями і які форми спілкування з ними є найкращими); роботи дружини та чоловіка (хто з подружжя буде працювати, скільки приблизно часу дружина та чоловік будуть витрачати на роботу, яким чином вони будуть приймати рішення про зміну роботи тощо); сексуальних відносин дружини та чоловіка (періодичність, способи сексуальних відносин тощо) [13, ст. 670]. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93 СК). Вказана норма є відповідною гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житловому приміщенні тощо. Треба, однак, відзначити, що ч. 4 ст. 93 СК України сформульована занадто вузько, бо містить вказівку на неможливість зменшення тих прав дитини, які встановлені саме Сімейним кодексом. Разом з тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно від місця їх нормативного закріплення – в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому більш точним буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, які встановлені законодавством.
Згідно із ч. 4 ст. 93 СК України шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Ця норма є новою для вітчизняного сімейного законодавства. В ній вперше закріплюється таке оціночне поняття, як «надзвичайно невигідне матеріальне становище», хоча і не надається його визначення або загальних орієнтирів, за допомогою яких можна було б з'ясувати його зміст. Очевидно, що в реальному житті надзвичайно невигідне матеріальне становище може мати різні конкретні прояви. Наприклад, воно може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість передаватиметься одному з них, натомість другий буде отримувати рухоме майно незначної вартості. Таке становище може виникнути також, коли один із подружжя бере на себе явно обтяжливі обов'язки, наприклад, зобов'язується у разі розірвання шлюбу утримувати свого колишнього дружину/чоловіка, його дітей та близьких родичів тощо. Умови, які не можуть включатися до шлюбного договору, визначаються не лише спеціальними нормами СК України (ч. ч. З – 5 ст. 93 СК України). Для договірної практики подружжя неприпустимими є й інші умови, що порушують загальні норми договірного права. Не можуть сторони закріпити в договорі відмову від прав, які включаються до загального цивільного статусу особи, наприклад, відмову одного з подружжя від одержання в майбутньому заробітної плати на користь другого з подружжя. Аналогічні заборони існують щодо умов, якими подружжя обмежують правота дієздатність своїх дітей або інших родичів. У шлюбному договорі не можуть також передбачатися умови, за якими зобов'язаною особою ставали б не самі сторони (дружина та чоловік), а треті особи – діти подружжя або їхні родичі.
Специфіка шлюбного договору багато в чому визначається тим, що його укладають особи, які пов'язані особливими, особисто-довірчими відносинами. Це дає підставу деяким закордонним юристам визначати шлюбний договір як особистий або навіть інтимний договір. Однак при цьому виникає ряд проблем, пов'язаних з тим, що в ряді випадків укладення шлюбного договору (у частині належності подружжю майна та обсягу їхніх прав на таке майно) зачіпає інтереси третіх осіб і тому не може становити для останніх таємниці. У зв'язку із цим законодавство деяких країн містить істотні обмеження ступеня таємності шлюбних контрактів. Наприклад, у Франції й ряді інших європейських країн шлюбний договір повинен бути обов'язково опублікований, якщо один із подружжя є комерсантом (ст. 1394 ГК Франції). Подібна норма міститься у ст. 46 Сімейного кодексу Російської Федерації, у якій сказано, що чоловік та дружина зобов'язані повідомляти своїх кредиторів про укладення, зміну або розірвання ними шлюбного договору або розділ їхнього спільного майна. При невиконанні цього обов'язку подружжя-боржники не вправі у випадку спору посилатися на положення шлюбного договору або на зроблений поділ їхнього спільного майна. [12, с. 197]
2.4 Порядок і умови укладення шлюбного договору
Шлюбний договір має істотне правове значення для регулювання сімейних відносин, особливо у випадках, коли наречені (подружжя) істотно відхиляються від установлених законом умов регламентації матеріальних взаємовідносин, визначених законом прав та обов’язків. Водночас, шлюбний контракт(договір) не є документом, який встановлює та підтверджує право власності на майно, не є «панацеєю» від майбутніх конфліктів, це лише один із засобів їх уникнути або встановити наперед шляхи їх вирішення, обговорити способи захисту прав кожного із подружжя.
Шлюбний договір – двосторонній правочин, специфічність якого визначається предметом правового регулювання – майновими відносинами, майновими правами та обов’язками подружжя [14, с. 162].
Тобто шлюбний договір виступає особливим способом врегулювання існуючих між подружжям майнових відносин, або відносин, що можуть виникнути в майбутньому, виступає засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов’язків.
Особливості шлюбного договору проявляються як у порядку його укладення, так і в його змісті:
1. укладення шлюбного договору є правом, а не обов’язком осіб (наречених, подружжя);
2. шлюбний договір відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам;
3. шлюбний договір укладається тільки у письмові формі і підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Якщо шлюбний договір укладається неповнолітньою особою до реєстрації шлюбу, необхідна письмова згода батьків (піклувальників) на укладення неповнолітнім шлюбного договір, посвідчена нотаріально.
4. шлюбний договір можуть укладати особі, які подали заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, а також особи, які вже зареєстрували шлюб. У зв’язку з цим шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, набуває чинності з моменту його реєстрації. Якщо шлюбний договір укладено після реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення;
5. шлюбний договір регулює лише майнові відносини, у разі закріплення в ньому умов щодо регулювання особистих немайнових відносин, він визнається недійсним;
6. умови шлюбного договору обмежені при встановлені чинним законодавством режимами власності на майно: особистої, приватної, часткової, спільної, сумісно;
7. умови шлюбного договору не можуть ставити одного із подружжя в надзвичайно не вигідне матеріальне становище, а також не можуть обмежувати подружжя, як власника у праві щодо розпорядження належному йому нерухомого чи рухомого майна.
За договором режим спільного майна подружжя може бути поширений за рахунок включення в нього рухомого і нерухомого майна, що подружжя набуло до шлюбу, успадкувало, отримало в дарунок; придбало за особисті кошти чи отримало іншими способами, яке при легальному режимі було б віднесене до роздільного майна; може бути передбачено право кожного подружжя розпоряджатися всією спільною власністю без згоди іншого, можливість управляти спільним майном тільки одним із подружжя тощо. [12, с. 158]. Відповідно до ст. 96 СК України, у шлюбному договорі може біти встановлений загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків. За домовленістю сторін, у шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Так, у шлюбному договорі подружжя може зазначити, що деякі його умови почнуть діяти не з моменту реєстрації шлюбу, а через три роки або з моменту народження дитини; так само вони можуть обумовити, що умови шлюбного договору діють тільки протягом перших трьох років їхнього сімейного життя тощо. Після спливу зумовлених договором строків, подружжя має право укласти новий договір або погодитись із легальним режимом правового регулювання майнових відносин між подружжям, який встановлено законодавством України. [15, c. 120].Важливим також э положення щодо можливості встановлення сторонами у договорі прав та обов’язків, які можуть виникнути після розірвання шлюбу.