ВСТУП
Актуальність теми сьогодні сфера правозастосовчої практики переживає значні зміни, пов’язані також з наявністю нового законодавчого масиву, що регулює правовідносини в базових галузях права. Зокрема, це стосується прийняття нових кодексів, що регулюють відносини в цивільному й адміністративному процесах, що тягнуть, у свою чергу, значні зміни в цивільному процесі. Вступ у чинність нових кодексів істотно змінює роль і значення судової практики. На жаль, при всіх позитивних моментах, пов’язаних з реформуванням вітчизняного законодавства й спрямованих на приведення його у відповідність із сьогоднішніми державними, економічними, політичними й соціальними реаліями, нові кодекси виявилися наповнені посиланнями на оцінні поняття й категорії, зміст яких недостатньо або взагалі не визначений чинним законодавством або в черговий раз являє собою правові пробіли або колізії.
Крім того, однією з істотних проблем стала підсудність справ, розглянутих судами загальної юрисдикції, господарськими й новими адміністративними, і, відповідно, спеціалізація судів.
Підсудність – це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції. Інститут підсудності має подвійну правову природу, що проявляється в його одночасному закріплені як в процесуальному праві, так і в судоустрої.
Правила підсудності визначають стійкий юридичний зв’язок між юридичною справою та судом на основі збалансування публічних інтересів правосуддя з правами приватного інтересу в сфері юстиції. Правила підсудності дозволяють визначити конкретний суд та його склад, які повинні розглянути справу по першій інстанції; лежать в основі права особи на законного суддю; сприяють досягненню завдань кримінального судочинства; підвищують виховну та попереджувальну роль правосуддя; є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини; забезпечують реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та можуть виступати елементом регулювання міжнародних відносин. Правила підсудності чітко окреслюють суверенне право держави на здійснення правосуддя в межах своєї території.
До наукової розробки теоретичних питань сутності та видів підсудності цивільних справ, порядку визначення підсудності у цивільному процесі у законодавстві України та на міжнародному рівні свого часу звертались такі науковці як: Гнєздов О.С., Кравчук В.М., Оверчук С.В., Радченко П.І., Стефан М.Й., Білоусов Ю.В., Осокіна Г.Л. та інші.
Мета курсової роботи полягає у визначенні підсудності як основи побудови судів цивільної юрисдикції, дослідження поняття, видів підсудності цивільних справ та з’ясування порядку визначення підсудності цивільних справ у законодавстві України та міжнародних договорах.
Відповідно до зазначеної мети в курсовій поставлено і послідовно вирішуються такі завдання:
з’ясувати теоретичні засади поняття підсудності та її ролі у здійсненні цивільного судочинства на всіх стадіях цивільного процесу;
визначити види підсудності цивільних справ, зокрема їх загальну характеристику, підсудність цивільних справ Верховному суду України як окремий вид підсудності та підсудність цивільних справ з іноземним елементом;
дослідити порядок визначення підсудності цивільних справ за національним законодавством України та згідно укладених між Україною та іншими країнами договорів.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення правосуддя при визначенні підсудності цивільних справ.
Предметом дослідження є методологічні, теоретичні та прикладні проблеми вивчення підсудності цивільних справ.
Методи дослідження. Для досягнення мети та завдань курсової роботи використані такі методи дослідження: системного аналізу та аналогії – для поглиблення соціально-економічного змісту поняття підсудності та його окремих видів; класифікаційно-аналітичний метод – для оцінки впливу підсудності на здійснення правосуддя в Україні; статистично-аналітичні методи (порівняння, динамічних рядів, індексний) – для оцінки стану становлення окремих видів підсудності цивільних справ в Україні та порівняння підсудності та підвідомчості при здійсненні цивільного судочинства.Курсова робота складається з трьох розділів восьмипідрозділів,висновку та списку використаних джерел,що налічують 28 найменувань.Загальна кількість курсової роботи складає 38 сторінки.
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ПІДСУДНОСТІ
1.1 Загальні положення про цивільну юрисдикцію
цивільна юрисдикцію підсудність законодавство
У законодавстві закріплено розмежування функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Серед них є органи, які своїм призначенням мають розгляд певних правових спорів та вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність). В силу особливого характеру деяких прав або особливого положення, яке займають суб’єкти права і т.д., держава залишає частину функцій по захисту права у віданні адміністративних органів або засновує для захисту окремих прав спеціальні органи. Розмежування компетенції щодо розгляду та вирішення спорів та інших правових питань складає зміст інституту юрисдикції (її ще називають підвідомчістю). Підвідомчість (юрисдикцію) ще можна розглядати як певну властивість конкретних правовідносин у разі виникнення спору підпадати під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу. Або ж як коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного або громадського органу.
Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України, відповідно до яких юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, постає питання про розмежування компетенції щодо вирішення цивільних справ, адже це безпосередньо пов’язано із правом на судовий захист. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою слід розуміти нормативне визначення компетенції суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже як вже згадувалось суд може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).
Відповідно до ст. 15 ЦПК до справ цивільної юрисдикції відносяться: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме). Справи, які окремо віднесені до юрисдикції суду вирішуються за правилами, визначеними законами України.
Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних органів, чи до компетенції декількох, при допущенні вибору заінтересованої особи, за згодою сторін і недопущення такого, цивільна юрисдикція поділяється на види:
виключну; альтернативну; договірну; імперативну (умовну); а зв’язком справ.
Виключна – юрисдикція, за якою розгляд певної категорії цивільних справ входить виключно до компетенції суду. Так, лише у судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи недієздатною і т.д.
Альтернативна – юрисдикція справи як суду, так і іншого юрисдикційного органу. Така юрисдикція визначається за вибором заінтересованої особи, оскільки саме їй належить право вибору до якого органу звернутися за вирішенням спору. Так, наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, а також шляхом звернення до суду із відповідним позовом.
Договірна – юрисдикція, яка визначається за взаємною згодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Так, відповідно до ст. 17 ЦПК за згодою сторін спір може бути переданий на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених Законом України «Про третейські суди». У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).
Доволі небезспірною виступає наявність імперативної (умовної) юрисдикції. Протягом тривалого часу під нею розумілось те, що ряд спорів можуть стати предметом судового розгляду та вирішення тільки при дотриманні «досудового вирішення спору». Однак, Конституція України визнала можливість судового захисту без додержання попередньої судової форми вирішення спору, в якому бере участь фізична особа. Це знайшло своє підтвердження у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». У рішенні Конституційного Суду України у справі громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи проголошено, що суд не вправі відмовити у прийнятті заяви на підставі того, що раніше прийнятим законом був встановлений попередній розгляд справи в досудового порядку.
Такий вид юрисдикції може визнаватися, однак в іншому значенні, адже інколи можливість звернення до суду (а відповідно можливість судового розгляду справи) пов’язане із певними умовами чи дотриманням певного порядку. Так, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову.