В наш час не в одній країні із мусульманської правової сім’ї, мусульманське право не є єдиним діючим правом, але в той же час воно не втратило своїх позицій в якості діючих правових норм.
В мусульманській традиції розрізняють 5 цінностей і 5 вчинків:
Цінності:
- релігія;
- здоров’я;
- розум;
- потомство;
- власність.
Вчинки:
- обов’язкові;
- допустимі;
- небажані;
- заборонені.
Отже можна сказати про своєрідні відмінності і єдності правових норм в мусульманській правовій системі. В цілому, це право не зливається з релігією і не виступає частиною ісламу, як релігійної системи, хоч багато його норм і співпадають з релігійними правилами поведінки. [6, с. 17]
Представники: всі країни в яких поширена релігія іслам, Алжир, Афганістан, Азербайджан, частина Індії. Отже можна сказати про своєрідні відмінності і єдності правових норм в мусульманській правовій системі. В цілому, це право не зливається з релігією і не виступає частиною ісламу, як релігійної системи, хоч багато його норм і співпадають з релігійними правилами поведінки.
Цінність тієї чи іншої нормативної системи залежить від її здатності до впорядкування людських відносин. З цього погляду вельми своєрідною є далекосхідна правова сім'я. Походить вона з Китаю і пов'язана з філософським вченням Конфуція – це є одною з характерних рис цієї правової системи. Також характерними рисами є:
1. Велику роль відіграє особистий статус людини.
2. Готовність визнати свою неправоту.
3. Головний регулятор відносин не право, а мораль.
4. Широке поширення інституту посередників (наприклад: при розподілі майна звернутися до старших людей за порадою ніж до суду).
5. Недосконалість роботи суду.
В основі конфуціанства лежить прагнення людини співвідносити свою поведінку з космічною гармонією. Той, хто прагне поводити себе правильно, повинен любити лише праведні вчинки, не порушувати встановлену природою рівновагу, підпорядковувати власні інтереси збереженню гармонії. Правила, яких слід дотримуватися, під назвою «лі», не є однаковими для всіх, а залежать від статусу людини, його статі, фаху, службового становища, сімейного стану. Право з позицій конфуціанства має дуже загальний характер, не враховує багатоманітності людських відносин. Водночас правила «лі» дають можливість досить точно обумовлювати поведінку сторін у конкретній ситуації. Попри все втручання офіційних судових органів не в змозі відновити порушену гармонію. Тому перевагу в конкретних ситуаціях слід віддавати узгоджувальним процедурам, домагаючись відновлення прав шляхом взаємних поступок і терпіння.
Прибічники школи легістів дотримувалися протилежної позиції і відверто ворогували з конфуціанцями. Людина за своєю сутністю егоїстична, тому її інтереси повинні бути обмежені законодавством і засобами державного примусу. Проте китайська державність протягом понад 2000 років ґрунтувалася на філософському вченні Конфуція. З роками його прибічники визнали закони як необхідну форму регулювання відносин у суспільстві. [3, с. 304]
Інтенсивний розвиток законодавства в сучасному Китаї за континентальним зразком, проголошення його особливого шляху не виключає збереження багатьох інститутів традиційного права і морально-етичних передбачень у суспільстві.
Звичаєве право держав Африки, Азії та Океанії являє собою унікальну правову систему, коріння якої сягають тисячоліть.
Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому і впливу колишніх метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав.
Неповторність системи традиційного права полягає в збереженні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державного визнання. Звичай тією чи іншою мірою відомий усім правовим системам, проте в романо-германському та англо-саксонському праві він виконує допоміжну (субсидіарну) роль.
Звичаєве право африканських держав має переважно неписаний характер і передається з покоління в покоління окремими народами або племенами, що робить його іноді єдиним джерелом права і дає уявлення про особливості культури цих народів.
Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти людей (роду, племені, родини, селища), а не суб'єктивних прав конкретних осіб. Наприклад, шлюб – це угода між родинами, за якою наречений чи його представник розраховується за майбутню дружину викупом або зобов'язується відпрацювати за неї. Правила про успадковування майна побудовані так, щоб родина ніколи не втрачала контролю над майном.
Для оцінки звичаєвого права як архаїчного не має достатніх підстав, оскільки навіть тепер рішення, прийняті за його нормами, рідко заперечуються сторонами. За даними ряду дослідників, у колишніх франкомовних колоніях лише один відсоток справ доходить до офіційних судів. Мабуть, жодна з національних правових систем світу не має такої високої ефективності розгляду юридичних справ.
Слід відзначити тенденцію до поступового формування загальних правових принципів на африканському континенті під впливом норм міжнародного права і міждержавних об'єднань, а також ідей становлення ринкових відносин та демократії. [2, с. 77]
Представники: Китай, Монголія, держави Індокитаю, Малайзія, Бірма, Японія, південна Корея, Філіппіни.
Отже можна зробити висновок, що право Далекого Сходу базується на особистому статусі людини, регулятором відносин є мораль, а не право, це все відіграє важливу роль в суспільних відносинах.
2.6 Система звичаєвого права
Розглядаючи і характеризуючи соціально-політичний устрій і правові системи африканських держав, необхідно спочатку врахувати особливості традицій, як правових елементів, їх різноманіття і складність, так як вони існують в економіці, політиці, і праві цих країн.
Характерними рисами є:
- основне джерело права – правовий звичай;
- великий правовий партикуляризм;
- нормативні акти (писані закони) мають вторинне значення;
- правовий прецедент не набуває певного значення як джерело права;
- вузька сфера правового регулювання.
Хоч країни африканського континенту і були довгий час колоніями більш сильних держав, які нав’язували свої правові системи, але не дивлячись на це збереглися і місцеві правові звичаї і релігійно-юридичні норми. В багатьох країнах існують колоніальні законодавства, щоб знайти необхідні умови для подальшого розвитку. Перш за все це стосується конституційного законодавства, але все рівно ще до цього часу діють багато актів колоніального періоду.
Однією із найхарактерніших рис, які властиві праву африканських країн, є їх неоднорідність. Крім цього, те що тут діє колоніальне законодавство, величезний вплив справляє і національне право, а в деяких країнах і доволі таки поширена система релігійно правових норм, що регулює в основному цивільні і шлюбно-правові відносини. Майже скрізь розповсюджений правовий звичай, що регулює взаємовідносини, які характерні для родоплемінної організації суспільства і феодалізму.
Серед умов, котрі вплинули на те, щоб соціальні звичаї переросли в правові, головними є сила традицій, внутрішня необхідність виконувати традиції, належність до одного роду, племені, статі і віку, розвиток патріархально-феодальних відносин, укріплення влади родоплемінної знатті, затвердження в традиціях майнової і соціальної нерівності. Але найголовнішим фактором стало утворення держав, коли традиції отримали дозвіл вже з боку державної влади, тобто остаточно отримали правову форму.
В правових системах африканських держав переплітаються і органічно співіснують три види права: загально-територіальне, релігійне і звичайне. Як раз ця цілісність і органічність і є дуже цікавою особливістю цих правових систем. Але в теперішній час значення звичайного права зменшується і підвищується значення загально-територіального права. Модифікуючись, звичайне право стає писаним і об’єднується з загально-територіальним.
У зв’язку з колоніальними завоюваннями і впровадження європейського права, насильницькій трансформації традицій в правову форму, звичайне право змінилося, стало розвиватися і еволюціонувало.
Представники: країни екваторіальної Африки, Мадагаскар, певною мірою Індія.
3. Правова система України
У історії України правова система формувалася в періоди становлення державності – Київської Русі, гетьманщини XVII–XVIII століть, УНР, ЗУНР, Гетьманату П. Скоропадського початку XX ст., своєрідно – в УРСР. Стабільності в її розвитку не було, оскільки була відсутня незалежна державність в Україні.
Розвиток української правової системи в IX – на початку XIX століть, сприйняття нею візантійської культури, духу пізньоримського права, а також вплив Литовських статутів, Магдебурзького права та ін. (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 р. – «Права, за якими судиться малоросійський народ»), дозволяють дійти висновку про її корені у романо-германському типі правової системи. [8, с. 9]
Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.
Проте галузі, інститути і поняття права розглядалися з позицій домінування публічного права і класового інтересу. Відкидався поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що радянська держава не визнає нічого приватного, заборонялися приватна підприємницька діяльність, валютні операції, комерційне посередництво та ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єктів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацією підприємств, банків та ін.