1) Погляди на кримінальний закон. Закон за Фейєрбахом загальний і необхідний, він загрожує кожному, хто винний у злочині. Він слідом за Кантом вважав кримінальний закон категоричним імперативом, що підлягає обов'язковому виконанню. Він виступав за різке звуження суддівського розсуду, за встановлення абсолютно визначених санкцій, зумівши це втілити в КК Баварії 1813 р.2) Погляд на злочин. Злочин - це дія, небезпечна для суспільства, і хоча вона визивається свободною волею, вона підпорядкована закону причинності, детермінована. Причиною злочину є прагнення людини отримати задоволення або уникнути незадоволення, тобто почуттєва природа людини. Фейєрбах створив наукову підставу для розробки найважливіших інститутів кримінального права - складу злочину, вини, замаху, співучасті й ін. Він розрізняв об'єктивні і суб'єктивні підстави кримінальної відповідальності (злочинне діяння, заборонене законом, і вину особи - умисел або необережність, їх види і ступені).3) Погляди на покарання втілилися у так званій фейєрбахівській теорії психологічного примусу. Злочин виникає, за Фейєрбахом, з почуттєвих спонукань людини, а тому потрібно щось протиставити цим прагненням. Цю роль відіграє покарання, для чого необхідно, щоб кожен був переконаний, що за вчинення злочину він понесе більше страждань, ніж ті незадоволення, що він відчуває при стримуванні себе від вчинення злочину. Покарання виступає в ролі контрмотива. Воно своєю погрозою змушує людину зупинитися і не вчинювати злочин. Застосування покарання за злочин і робить погрозу покаранням, передбаченим в кримінальному законі, цілком реальною.
Ця теорія загального попередження за своєю суттю являє теорію залякування. Вона мала багато прихильників, але і не менше супротивників. Грольман - відомий сучасник Фейєрбаха, висунув ідею спеціального попередження, вважаючи, що метою покарання є попередження злочинів шляхом впливу на засудженого. Це досягається або залякуванням злочинця, до якого застосоване покарання, або тим, що він позбавляється фізичної можливості вчинити новий злочин. У зв'язку з цим Грольман був за широкі рамки розсуду суддів при застосуванні покарання.
6. Найбільш відомими представниками російської школи класиків були М.С. Таганцев і О.Ф. Кистяківський.
Н.С. Таганцев - автор Курсу кримінального права, над яким вчений працював біля тридцяти років. Останнє видання 1902 р. “Російське кримінальне право. Лекції” у двох томах, перевидане в 1994 р., стало доступним для всіх юристів. М.С. Таганцев був помірним лібералом, прихильником точного застосування кримінальних законів, глибоко розробив проблеми майже всіх інститутів кримінального права, різко виступав проти смертної кари. “Зробити злочин за допомогою покарання таким, що не існував, неможливо, - писав він, - ніяке покарання вбивці не воскресить вбитого, смерть дає в результаті не життя, а дві смерті”. І далі: “Погроза стратою, якщо вона з десятьох злочинців не застосовується до дев'яти, менш діюча, ніж погроза тюрмою, якщо тільки погроза неминуче здійснюється стосовно будь-якого злочину”. Таганцев різко виступав проти ідей соціологів про небезпечний стан: “Караючи ж за злочинні схильності, можливість майбутніх порушень, ми даємо страшенну зброю деспотизму влади, знищуємо існування усякої свободи”.
Ліберальних поглядів дотримувався й О.Ф. Кистяківський, підручник якого з Загальної частини кримінального права витримав декілька видань. Особливо різко Кистяківський виступав проти смертної кари, видав з цього питання окрему книгу. У своїх роботах Кистяківський дав переконливу критику антропологічного напрямку і у той же час використовував при дослідженні інститутів кримінального права не тільки юридичний метод, але і соціологічні характеристики.
Класична школа зробила вирішальний вплив на зміст як ранніх кодексів (КК Франції 1791 і 1810 р., Баварське Укладення 1913 р.), так і на більш пізні кодифікації (Німецьке кримінальне уложення 1871 р., Голландське Кримінальне Уложення 1881 р., Італійський КК 1889 р., Російське кримінальне уложення 1903 р., головним упорядником якого був М.С. Таганцев). Та й у ХХ ст. кодекси, що приймалися в різних країнах, хоча і відчули на собі вплив соціологічної школи, але зберегли всі основні положення, розвинуті класичною школою, і властиві кримінальному праву будь-якої цивілізованої держави (наприклад, КК Бельгії 1930, Швейцарії 1950, Швеції 1965, Австрії 1975, Франції 1992, Іспанії 1995 р.).
Антропологічна школа виникла на початку 70-х років ХІХ століття. До цього часу розвиток промисловості, зростання міст, люмпенізація населення і ряд інших факторів призвели до значного зростання злочинності (особливо професійної) у багатьох країнах. Суспільство шукало пояснення цьому феномену, відшукувало причини злочинності, вимагало розробки відповідних заходів, які б могли хоча б стримати зростання злочинності. Саме тоді і з'явилася антропологічна школа, яку часто називають ломброзіанством за іменем її зачинателя - італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1836-1909). Ідеї Ломброзо отримали свій розвиток у роботах його учня Феррі (1856-1929) та іншого італійського юриста Гарофало (1851-1934). Філософською основою антропологічної школи була ідея біологізації суспільних явищ, в тому числі злочинності. Виходячи з цього основне завдання кримінального права антропологи бачили в вивченні не злочину, а особи злочинця. На підставі цього було створене вчення про природженого злочинця та його типи. Злочинність визнавалась біологічним явищем, тому з нею слід боротися не шляхом покарання, а шляхом застосування жорстоких заходів репресії, превентивних заходів безпеки. Звідси відмова від демократичних інститутів цивілізованого кримінального права, відстоювання реакційних заходів боротьби зі злочинністю.
Свої погляди Ломброзо сформулював у роботі “Злочинна людина” (1872-1876 р.): а) злочин таке ж явище “як зачаття, народження, смерть, психічні хвороби”; б) причини злочинів закладені в самій біологічній природі людини; в) головне місце повинно займати не діяння, а діяч - злочинець - його потрібно вивчати, застосовуючи відповідні методи виміру.
Ломброзо розвив своє вчення про природженого злочинця, якому від народження властиві певні клейма - стигмати.
Зовнішні стигмати - це, наприклад, відхилення розміру голови від типу властивого расі, надмірні розміри щелеп, асиметрія обличчя, надмірно малий або великий розмір вух, ніс плоский - у злодіїв, або гострий - у вбивць, велика кількість різних, передчасних зморшок, дефекти грудної клітини, надмірна довжина рук, зайве число пальців і т.п. Про окремих злочинців він писав: “Як правило, злодіям властиві рухливість рук і обличчя, невеличкі, рухливі, неспокійні, найчастіше косі очі. Звичні вбивці мають холодні, скляні очі, нерухомі й іноді наповнені кров'ю, щелепи сильні, вилиці широкі, ікла добре розвинуті" і т.п.
школа кримінальне право злочин
Внутрішні стигмати - знижена чутливість до болю, підвищена гострота слуху, нюху, велика моторність, підвищена сила лівих кінцівок, відсутність каяття або муки сумління, цинізм, зрадництво, жорстокість, марнославство, мстивість, лінощі, любов до оргій і азартних ігор, поширеність татуїровок, особлива мова “арго”.
Природжений злочинець - це явище атавізму, він відтворює риси дикуна. Ці стигмати були піддані критиці, внаслідок якої було доведено, що, з одного боку, названі Ломброзо стігмати виявилися в багатьох людей, у тому числі у видатних державних діячів, з іншого, - у книзі Моргана “Стародавнє суспільство" було показано, що дикуни не мають тих рис, які Ломброзо знайшов у злочинців. Під впливом критики Ломброзо змінив свою точку зору, визнавши, що, злочинець - це морально-помішана людина (божевілля в сфері етики), а потім вже стверджував, що злочинець це епілептик. Але і це не підтверджувалось: багато закоренілих злочинців не виявляли ніяких ознак епілепсії, а багато епілептиків ніколи ніяких злочинів не вчинювали.
Якщо злочин, як вважали антропологи, - це біологічне явище, то покарання не може досягти своєї мети, а тому треба відмовитися від понять осудності і вини, моральної відповідальності. Треба застосовувати замість покарання заходи безпеки до осіб, що володіють стигматами злочинця. “Пора перестати жаліти злочинця, - казали антропологи, - треба пожаліти і суспільство”. Вони висували вимоги відмови від суду присяжних, заміни судів медичними установами. Як писали критики, с точки зору Ломброзо, для злочинця не потрібний суд, а треба діяти за правилом “виміряв, зважив і повісив”. Ломброзо виступав за широке застосування смертної кари; це, на його думку, штучний відбір у суспільстві, у результаті якого повинні бути знищені звичні злочинці. Антропологи - за широке застосування вислання злочинців у колонії, у малярійні місцевості на довічну каторгу, тілесні покарання, розстриг жінок за вчинені злочини і т.п. “Ми повинні, - писав Ломброзо, - відмовитися від сучасного сентиментального відношення до злочинця: вища раса завжди пригнічує і винищує нижчу - такий закон людства. Де справа йде про порятунок вищої раси, там не може бути місця жалібності”.
Реакційна програма антропологів не могла бути прийнята ні теорією кримінального права, ні законодавцем того часу через свою антинауковість, а також тому, що зводила кримінальне право до засобу розправи над людиною через його біологічні характеристики. В Україні, та й у Росії прихильників ломброзианства серед юристів майже не було. Цікаво відмітити такий факт, що після відвідання Ломброзо в 1897 р. Ясної Галявини, Л. Толстой записав у своєму щоденнику: “Був Ломброзо, обмежений, наївний дідок”. Його погляди Толстой вважав “повною убогістю думки, розуміння і чуття”.
Певну трансформацію погляди антропологів отримали в працях Енріко Феррі (1856-1929), який вже стояв ближче до соціологічної школи: не заперечуючи біологічних факторів злочинності, Феррі вважав такими факторами клімат, географічне середовище, а також соціальні фактори, що впливають на злочинність. Він висунув ідею замінити покарання заходами соціального характеру, сформулював кримінально-статистичний закон рівня “кримінальної насиченості" злочинності в кожному даному середовищі у визначений момент, випередивши тим самим багато ідей соціологічної школи. Підкреслюючи реакційність антропологічної школи, слід водночас відзначити, що вона дала поштовх до вивчення особи злочинця, а також з’явилася предтечею нового соціологічного напрямку, що значною мірою вплинуло не тільки на розвиток науки кримінального права, але і на кримінальне законодавство як кінця ХІХ, так і ХХ ст.