Якщо бачити в праві і законах засіб придушення і насильства, засіб класового панування, то, природно, ні про яку легітимність не може бути і мови. Легітимні можуть бути тільки закони, що втілюють основні початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, що проводять ідеї соціальної справедливості. Тільки змінивши представлення про право і зміст законів, можна чекати того, що закони будуть правовими й одержать підтримку людей, знайдуть легітимність.
Проблема не має простого й однозначного рішення. Якщо основна ідея права і соціальної справедливості — ідея суспільної згоди і соціального компромісу — буде проведена в законах, є, з погляду теорії, підстави вважати такі закони правовими. Але компроміс по самій своїй природі не може задовольнити усіх, завжди залишаються незадоволені прихильники крайностей. Тому повної легітимності компроміс, втілений у законі, дати не може. Легітимним можна і потрібно вважати закон, що забезпечує інтереси більшості. Це дуже важливий, принциповий момент. Легітимність і більшість нерозривні. От чому загальний рівень політичної і правової культури людей впливає на легітимність закону в неменшому ступені, чим зміст самого закону. Можливо і таке, коли, з погляду правової теорії, з погляду юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільств його не сприймає. Прикладів тому скільки завгодно. Хоча б те ж питання про можливість скасування страти. У цьому змісті правовий характер закону обумовлюється загальним рівнем правосвідомості. От чому наш рух до правової держави, до правових законів повинне йти як по лінії підвищення якості законів і професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення загальної політичної і правової культури суспільства. Досягнення легітимності закону можливо в міру сполучення обох ліній розвитку.
Таким чином, сполучення змісту закону, його правового характеру, з одного боку, і легітимності закону, його підтримки людьми, з інший, це сполучення суперечливо. Закон, що відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, що саме цих вимог не розділяє. Правовий закон може бути не легітимний. І навпаки, ті ідеї, що підтримує більшість, суцільно і поруч виявляються не правовими. Коли подібні ідеї зводяться в закон, більшість людей цей закон підтримує, ми маємо справу з легітимним законом, але не правовим. Протиріччя це природне, воно відбиває диференціацію суспільства, суперечливу природу демократії. Можна думати, що остаточного рішення проблема не одержить і в доступному для огляду майбутньому, у всякому разі доти, поки ми будемо сповідати принцип «більшість завжди прав». Але і відмовитися від даного принципу не можна, тому що це — один з підвалин демократії. Головною задачею тут є поступове зближення крайностей, підвищення загальної правової культури населення і професіоналізму законодавця. Ще один аспект реалізації правових норм— їхня ефективність. Приймаючи ту чи іншу норму, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, чи стабілізацію згортання визначених суспільних відносин. Намічену мету вдається досягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм може не збігтися з наміченої законодавцем метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманим результатом розуміється як ефективність норми.
Потрібно раз і назавжди відмовитися від представлень про заздалегідь визначену ефективність норм. Більш того, навіть передбачати заздалегідь чи ефективність неефективність норм практично неможливо. Це виявляється тільки в ході реалізації норм. Прийнято, наприклад, закони про боротьбу з організованою злочинністю (передбачені нові склади злочинів, підвищені міри відповідальності й ін.). У результаті після визначеного часу організована злочинність знизилась, отже, закони ефективні (результат досяг мети). Чи злочинність чи не знизилася навіть зросла, отже, норми виявилися не ефективний (результат не досяг мети). Справедливості заради потрібно вказати, що ефективність правових норм залежить не тільки від їхнього змісту, але і від багатьох інших, часто неправових факторів. Наприклад, закон про боротьбу з організованою злочинністю по змісту може бути не поганий, але органи міліції укомплектовані погано і комусь реалізувати закон. Виявлення ефективності правової норми складає тому непросту задачу, її рішення досягається за допомогою соціології права, самостійної правової дисципліни.
Соціологічні дослідження розкривають реальне життя правових норм, показують, чи застосовуються ці норми чи фактично ігноруються, який результат їхнього застосування. Соціологічні дослідження включають аналіз реальних суспільних відносин, динаміку їхнього розвитку, а також відносини людей до норм. На основі отриманих даних соціологія дає відповідь про чи ефективність неефективності прийнятих норм. Дані соціології відбивають у концентрованому виді зворотний зв'язок практики і законодавця і дають вихідний матеріал для зміни, розвитку й удосконалювання законодавства.
Таким чином, реалізація норм є завершальним етапом їхнього життя й у той же час передумовою появи нових норм.
Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах. Теорія правовідносини були ретельно розроблені й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма — модель правовідносини. У нормі даний ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несуть відповідальність за порушення.
Справа в тім, що реалізація норм через правовідносини — один з ознак зарегульованості суспільних відносин. Не регулювання, а саме зарегульованість, коли правове регулювання дає не волю поводження, а намічає конкретні, заздалегідь визначені вчинки. У перспективі головним правовим предметом може стати заборона, на що зверталася увага в літературі. Заборона охоплює визначену сферу поводження, велику чи меншу. Але він залишає вільним будь-яке поводження за межами заборони. От чому заборона, незважаючи на його удавану недемократичність, насправді є правовим засобом волі поводження набагато більшого ступеня, чим дозвіл і розпорядження. А воля поводження, коли суб'єкт права вільний у своїх учинках, коли він захищений неприпустимістю втручання в його дії, така воля поводження не вписується в звичні рамки правовідносини. Відповідно увага науки і пошук правових моделей переключається від правовідносини до інших форм, у більшому ступені опробуючим волю. У розвитих демократичних країнах широко використовується в тих чи інших модифікаціях механізм невтручання державно-правового регулювання в поводження учасників суспільних відносин. За допомогою правових норм установлюються рамки можливого поводження, його межі, причому широко використовується форма заборон. За допомогою правових норм установлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко переконатися, що подібний механізм реалізації норм протилежний правовідносинам з точно визначеним поводженням їхніх учасників. Зрозуміло, ми в перспективі неодмінно перейдемо до більш широкого використання механізму волі і заборон, але ще довгі роки буде переважати типовий для нас механізм правовідносин. Було б невірно відмовитися від механізму правовідносин і зруйнувати його. Реалізація норм через правовідносини і поза ними — два самостійних рівноцінних шляхи застосування права. Кожний з цих шляхів зв'язаний з визначеними групами суспільних відносин і з визначеними правовими засобами.
Практика правового регулювання виявила дві великі області, де реалізація норм йде не через правовідносини. По-перше, це область прав людини. Правове регулювання в цій сфері в міру просування до правової держави буде розвиватися і поглиблюватися. По-друге, область застосування заборон, насамперед область карної й адміністративної відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.
Для того, щоб норма стала діяти і застосовуватися, повинні мати місце визначені фактичні обставини. Обставини, з якими зв'язується настання правових наслідків, прийнято іменувати юридичними фактами. Настання юридичного факту пускає в хід правову норму.
З усього вищевикладеного видно, що наука в питанні реалізації норм права постійно розвивається і вже на даний час досягла великого прогресу, в цьому питанні. І ця тенденція розвивається.
Сучасний стан розвитку права в Україні і стан з реалізацією норм права розглянемо й на деяких прикладах. Одним з цих прикладів – приклад єдності правотворчої і правозастосовчої діяльності.
Після проголошення Україною незалежності одним з найважливіших завдань стало створення правової держави, якій за сучасних умов немає альтернативи. Як відомо, наріжним каменем фундаменту правової демократичної держави є право, закон. Саме закон повинен правити державою. Забезпечення верховенства, диктатури закону, неухильна охорона закріплених в ньому прав і свобод громадян, досягнення соціальної справедливості — це основні завдання правової держави. Така держава не може існувати без досконалої правової системи, стрижнем якої є законодавство. Тому в даний час йде процес активної законотворчості. Можна без перебільшення сказати, що таких темпів законотворчої діяльності наша держава не знала ніколи. За останні роки прийнято 621 закон, що вимагає глибинних концептуальних розробок кодифікаційного процесу.
Однак не можуть не викликати стурбованості такі важливі ключові проблеми сьогодення, як реалізація норм законів, ставлення до них громадян, особливо посадових осіб підприємств, установ, організацій. Нас не може не турбувати те, як виконуються і чи виконуються взагалі закони, що приймаються.