Наявність розвинутої нормативної бази є важливою, але не єдиною передумовою побудови в Україні правової держави. Не менше значення має неухильне виконання законів та підзаконних актів. Правову державу не можна побудувати без глибокої поваги до закону, його неухильної реалізації.
Однак прийняття законів не повинно бути самоціллю. Питання, пов'язані з правотворчістю, не можна розглядати поза зв'язком з правозастосовчою діяльністю. Правотворчість і правозастосування — дві сторони однієї медалі. Проблему ефективності законодавства та практики його застосування треба вважати невід'ємною складовою частиною кодифікаційного процесу, його наслідком.
Існування законів ще не свідчить про наявність законності, правопорядку. Це може лише створити видимість, ілюзію цього. Таке "надбання" розвинутого соціалізму дісталося нам у спадщину, від якої ми ще не відмовились. Треба зрозуміти очевидну річ: краще закон не приймати взагалі, ніж прийняти його і не додержувати. Закон, який не виконується, не "працює", девальвується, перетворюється на пустий звук. Від нього більше шкоди, ніж користі. Адже невиконання законів породжує неповагу до них, правовий нігілізм.
Загальновідомо, що основними функціями права є регулятивна і охоронна. Регулюючий вплив правових норм дістає вияв у їх впливі на суспільні відносини. Норма, яка не впливає на суспільні відносини, є безрезультативною, неефективною, залишається нереалізованою. Така норма не є еталоном, правилом, мірилом поведінки. Застосування правових норм передбачає їх додержання і виконання. Словом, закон живе і діє тоді, коли він виконується.
Кодифікаційний процес у нас пішов і йде непогано. Але що ми маємо? А маємо небувалий сплеск беззаконності, розгул злочинності, в тому числі й організованої, тотальну корумпованість всіх гілок влади, атмосферу вседозволеності і безвідповідальності, порушення законних прав і свобод особи, винятково цинічне ставлення до закону навіть з боку правоохоронних органів, в тому числі прокуратури і суду.
Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це — державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).
Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:
- цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;
- застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;
- вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;
- це — організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;
- вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;
- зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);
- у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.
Випадки реалізації права у формі застосування:
- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);
- за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір Із приводу права на спадщину);
- коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:
- законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);
- обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);
- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно до якої виноситься рішення);
- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).
Правозастосовна діяльність здійснюється у певних стадіях:
- аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб'єктів до скоєного та ін.);
- вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація — оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз відносно справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);
- ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення суб'єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання право застосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.
Правозастосовний акт — індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.
Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління мають складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).
Види правозастосовних актів:
- за суб'єктами видання — акти органів державної влади та органів управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і громадських організацій;
- за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;
- за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.
Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чи припиняються. Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.
Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Групувати правовідносини можна за такими підставами: залежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); за методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регулятивні та охоронні).
Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єктів; об'єкти; зміст правовідносин.
Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.
Суб'єктами правовідносин уважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.); громадянське суспільство.
Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.
Правоздатність — здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.
Угодоздатність — здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.
Деліктоздатність — здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.
Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можна поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти.
Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському суді та нести юридичну відповідальність за свої дії.
Об'єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.
Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.
Юридичний зміст — суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів*