Вступ
1. Поняття і форми реалізації норм права
2. Правозастосування: поняття, стадії правозастосувального процесу, акти застосування норм права
3. Основні вимоги правильного правозастосування
Висновки
Список використаної літератури
Реалізація норм права є втілення їх приписів в поведінці людей. Дійсно право без його реалізації, втілення в життя, це лише певний набір спів юридичного змісту. Тому що за прийняттям юридичного акту, потрібно слідувати його реалізації, реалізація котра відповідає духу прийнятого акту, прийнятої норми права. Хоча відомо, що ідеалу не може бути, він занадто важко досяжний, тим не менш всі норми права передбачають, що вони будуть ретельно і послідовно втілюватися в життя. І повинні вони втілюватися в життя владними органами і посадовими особами, вповноваженими на те, і повинні дотримуватися їх усі особи, що передбачали даними конкретними нормами права. Але саме тому, що реалізують це право люди, котрі не завжди досконалі, і застосовується це право до тих же людей, існує багато проблем в реалізації норм права. Особливо яскраво це, нажаль, видно на прикладі реалізації і застосування норм права, в Україні. Суди котрі повинні забезпечувати повну і точну реалізацію права інколи нажаль не справляються з даною задачею. Не справляються з різних причин, іноді, як це не прикро, це випадки корупції, іноді це випадки некваліфікованих дій. Наслідків може бути багато, але причина одна – незабезпеченість і судів і інших правозастосовуючих органів фінансами, матеріальною базою, що й призводить до таких наслідків. Але багато в чому вирішення всіх цих питань залежить від законодавців, котрі, з різних причин, теж не завжди є фахівцями права. Виникає зациклене коло. Але здорові сили суспільства в парламенті нашої держави постійно полигаються і інколи добиваються змін в такому стані речей. Але повне втілення норм права в суспільстві буде тільки тоді коли все суспільство, при принаймні більшість його усвідомить важливість цієї проблеми, і тоді всі наслідки проблем створених небажанням реалізовувати норми права в Україні будуть усунуті. Але для цього треба пройти ще дуже великий шлях.
Загалом ситуацію в Україні з реалізацією норм права можна назвати терпимою. Але часто виникають сумніви з точки зору юриста стосовно самих норм права, які треба втілювати в життя. Безперечно, що люди котрі повинні втілювати в життя норми права і котрі повинні дотримуватися їх, значно швидше виконували приписи норм права, якщо б ці норми викликали задоволення.
Пропозиціями щодо покращення і зміни ситуації можуть бути пропозиції щодо негайного звернення уваги всього суспільства на цю проблему, і напрацювання фахівцями пропозицій щодо зміни ситуації, пророку нових, досконалих законів, забезпечення матеріальне, всіх правозастосовуючих органів, проведення роз’яснювальної роботи серед населення, з метою роз’яснення важливості участі, більш активної участі громадян в змінені цієї ситуації. І головне, це виработка концепції виходу з такої важкої правової ситуації.
Одним з головних компонентів, який каже, що наше суспільство готове, і може здійснювати такі зміни, це Конституція України, котра довела всім, що суспільство готово і справляються з дуже нелегкими ситуаціями, треба лише тільки додати йому (суспільству) час і не заважати, як це нажаль роблять деякі елементи в нашому неоднорідному часом, суспільстві.
Конституція України довела що нормальні правові норми можуть прийматися в Україні. Тепер Конституція доводить, що наполегливе втілення її в життя, реалізація її положень приносить саму користь суспільству в цілому, і кожній людині зокрема.
Пропозиції можуть складатись з тезисів, що передбачали б наприклад в кримінальному законодавстві прийняття таких положень, що проступки, злочини не дуже безпечні для суспільства, держави і людини, каратися б більш гуманно, іноді в основному фінансово і морально, а злочини дійсно небезпечні каратися б навіть більш суворо. Прикладів для такої пропозиції багато і вони доведені, в частині щодо суворості статтями. Це приклади коли жорстока кара попереджувала злочини і сприяла реалізації норм права в суспільстві, бо ж як відомо якщо в полі залишити хоча б один бур’ян він буде розростатися, а якщо його викорінювати не дуже пильно, без зусиль він заточить усе там.
Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон.
Використання — форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).
Виконання — форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).
Дотримання — форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).
Суб'єкти використання, виконання і дотримання — державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи тих матеріальних або ідеологічних результатів.
Правова норма сама по собі — тільки визначений текст із юридичним змістом. Головне призначення норми — перетворитися в суспільну практику. Тільки суспільна практика, конкретні відносини людей складають реальне життя правової норми.
Регулююча дія правових норм складається в їхньому впливі на суспільні відносини. Якщо норма містить заборону і відповідні «заборонені» відносини не мають місця, ціль досягнута. Якщо норма містить чи розпорядження дозвіл, то їхній ще має бути реалізувати в суспільних відносинах. Норма, що не зробила впливу на суспільні відносини, безрезультатна, неефективна, вона не реалізована.
При характеристиці реалізації права потрібно перебороти деякі термінологічні труднощі. У нашій правовій літературі традиційно розрізнялися реалізація права і застосування права. Реалізація права розумілася як категорія більш широка, вона охоплювала всі шляхи перетворення норм у практику. Застосування права розглядалася тільки як владна діяльність органів держави, що у відповідності зі своїми повноваженнями приймали індивідуальні правозастосуючі акти. Тим самим визнавалося, що громадяни не є правовикористачем.
При твердженні представлень про право як про ціннісний і гуманітарний феномен, про пріоритет людини і його прав у суспільстві минулі термінологічні суперечності можуть вважатися перебореними. Нагадаємо, що зміст розходжень між реалізацією і застосуванням права складався в розрізненні рівнів правовикористачів: більш високий і авторитетний у держави і його органів, більш низький — у громадян. При сучасному розумінні проблеми можна, очевидно, не проводити розходжень між реалізацією і застосуванням права. Реалізувати право можна, тільки застосовуючи його. Чи реалізація, іншими словами, застосування права — це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику. Шляхи, конкретні засоби реалізації права різні: вони залежать насамперед від того, у якій саме області суспільних відносин застосовуються норми (предмет), від того, який характер регулювання (метод) і від того, хто застосовує норму (громадянин чи державний орган). Конкретні шляхи застосування права розглядаються в галузевих дисциплінах: реалізація карних норм відрізняється від реалізації цивілістичних норм, а їх обох — від реалізації норм процесуальних. На рівні загальної теорії реалізація норм повинна розглядатися насамперед як поводження людей.
Найважливіша ключова проблема реалізації норм — відношення людей до норм. Тут можна говорити про можливі варіанти. Перший, самий сприятливий варіант — коли громадяни схвалюють, підтримують норму й охоче перетворюють її в життя. Другий, менш сприятливий варіант — коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма — сама по собі, а поводження громадян — саме по собі. Норма не проводиться в життя, але і не порушується, вона ігнорується. Третій, самий несприятливий варіант — коли громадяни набудовані проти норми, вони активно їй протистоять, а часом і порушують. У подібних, найбільш гострих для суспільства ситуаціях невиконання норми спричиняє відповідальність. За цими варіантами схована проблема підтримки громадянами закону, проблема легітимності закону, закону правового і неправового.
Адміністративно-командна практика і нормативістська теорія не знали, на перший погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм, виходить, усякий закон — правовий, неправовий закон неможливий. Далі малося на увазі, що весь чи майже весь народ підтримує і схвалює радянські закони, активно перетворює їх у життя. А що стосується деякого невеликого числа несвідомих громадян, порушників законів, туніядців, прогульників і т.п., те до них суспільство застосовує механізм примуса. «Нехай горить земля під їхніми ногами» і т.д. По цій простій логіці головне полягало в прийнятті чергової норми — чи закону постанови. Буде нова постанова, відповідно зміниться і наше життя. От чому такі постанови приймалися десятками і сотнями. І також десятками і сотнями не виконувалися.
Як домогтися реалізації законів, їхньої підтримки людьми, їхньої легітимності? Звичайно, це задача практична, але в основі її рішення лежить теорія.