4. Захисник за угодою або за призначенням органів розслідування і суду залучається до участі в справі для допомоги обвинуваченому[11].
Ці аксіоми відповідають конституційному принципу забезпечення обвинуваченому права на захист від обвинувачення, на захист своїх законних прав, майнових і немайнових інтересів.
Важливою гарантією дотримання прав людини в стадії досудового розслідування є правильний вибір моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого та пред'явлення обвинувачення.
Правовий статус обвинуваченого складається із значно більшого обсягу прав і обов'язків, ніж, наприклад, статус свідка. Однак на практиці бувають випадки, коли особу залучають у сферу кримінально-процесуальних відносин як свідка, незважаючи на те, що її слід було б залучити як обвинуваченого. Обвинувачений знає, в чому він обвинувачується, і може захищатися від пред'явленого обвинувачення. Свідок же, якому ставлять питання, що викривають його, не знає, в чому конкретно він обвинувачується, і захищатися не може. У нього лише залишається конституційне право не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63 Конституції). Проте замовчування мети допиту призводить до можливості отримання таких відомостей (викривальних і обвинувальних щодо даної особи) майже від кожного з допитуваних. Врешті-решт, ніхто не позбавляє слідчого (особу, що провадить дізнання) права попередити про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і відмову від дачі показань[12].
Обвинувачений не зобов'язаний доводитисвою невинуватість або меншу вину, ніж йомуінкримінується. Більше того, він вправі взагалі відмовитися від дачі показань. А вищезгаданий «свідок» фактично вимушений, підзагрозою кримінальної відповідальності, давати показання, спрямовані проти нього самого, тобто повинен або брати участь у доведенні своєї винуватості, або давати неправдивіпоказання. Така практика обмежує права особи і суперечить діючим у державі кримінально-процесуальним і моральним принципам[13].
Вітчизняна практика здійснення кримінального судочинства виявила немало проблем, пов'язаних з необхідністю дотриманнязахисту конституційних прав особи. В такійситуації, безперечно, необхідно врахуватипозитивні здобутки організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалося в зарубіжних країнах зі сталимидемократичними традиціями, а також потреб у розробці, на основі вивченого матеріалу, цілої низки пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального права та практики його застосування.
Державою, яка небезпідставно має право пишатися сформованою в ній правовою системою, яка постійно розвивається, є Сполучені Штати Америки, де особливої уваги в кримінальному процесі заслуговує правове положення здійснення функції захисту в досудовій стадії. Наприклад, право заарештованого на захист у кримінальному процесі США створює вся сукупність прав, що йому належать, здійснення яких дає можливість оскаржувати підозру чи обвинувачення в здійсненні злочину, які висуваються проти цього, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість, захищати інші законні інтереси у справі (моральні, майнові та ін.).
Право заарештованого на захист включає всебе й право мати захисника, а також правокористуватися встановленими законом правовими нормами, спрямованими на захистправ особи в кримінальному процесі[14].
У США основні положення, що визначають права громадян при арешті та права,що визначають процесуальний статус підозрюваного та обвинуваченого, зведені в рангконституційнихпринципів. Вони сформульовані в Білі проправа 1791 р. (перші десять поправок доКонституції США 1787 р.). Передусім ці положення, що випливають зі змісту IV поправки, мають відношення до арешту, а саме:
1. Такий засіб процесуального примусу,як арешт, має здійснюватися під контролем судової влади і тим самим запобігатиутриманню в руках представників виконавчої влади (поліції) безконтрольних повноважень відносно особи та майна громадян.Формою здійснення такого контролю єпроцедура видачі судового ордера.
2. Ніхто не повинен примушувати в кримінальній справі бути свідком проти самогосебе. Це положення передбачає важливу гарантію забезпечення права заарештованого назахист - привілею проти самообвинувачення. За цим правом заарештований може відмовитися відповідати на будь-яке запитання,якщо його відповідь може бути використанаяк доказ проти нього. Саме «привілей протисамообвинувачення» багато в чому визначаєзмагальний характер кримінальної процедури. (Це поняття, на нашу думку, є синонімом «презумпції невинуватості», яка є основою українського кримінального процесу).
3. Обвинувачений (заарештований) маєправо знати, за що він заарештований, вимагати проведення процесуальних дій, які можуть його реабілітувати (право на очну ставку зі свідками, які свідчать проти нього). Правила Міріанди, встановлені Верховним Судом США, спрямовані на усунення незаконних методів у проведенні допиту затриманого, який визначається як«опитування співробітниками правозастосувальних органів, що проводиться після того, як особа взята під варту або її свобода іншим чином обмежена»[15].
У загальному вигляді правила Міріандиполягають у тому, що перш ніж поставитибудь-яке перше запитання, співробітник поліції зобов'язаний попередити затриманогопро те, що: він має право зберігати мовчання; все, що він скаже, може бути використано як доказ проти нього; у нього є право на присутність адвоката при допиті. У будь-який момент, коли заарештований у ході допиту відмовиться далі відповідати на запитання або вирішить, що йомупотрібна консультація адвоката, допит маєбути зупинено.
Співробітники поліції при допиті будь-якої затриманої особи зобов'язані дотримуватись правил Міріанди, які були встановлені для того, щоб не порушувався привілей проти самообвинувачення. Тільки при дотриманні цих правил отримане зізнання у скоєному може бути отримано у суді.
Верховний Суд встановив також, то під терміном «поліцейське опитування» відповідно до застосування правил Міріанди розуміються не тільки прямо поставлені запитання, а також будь-які слова або дії співробітників поліції (крім тих, що природно асоціюються з арештом і взяттям під варту), які, з їх точки зору, можуть призвести до витягування самоінкрімінуючої заяви з арештованого[16].
Підсумовуючи викладене, слід зауважити, що реформа кримінально-процесуального законодавства України, яка провадиться в наш час, значно підвищила зацікавленість до врахування позитивних надбань організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалися в зарубіжних країнах з демократичними устоями. Однак слід мати на увазі, що запозичення правових надбань має бути творчим, враховуючи тільки позитивне, тобто те, що органічно вписується в систему кримінального процесу, яка склалася в Україні і яка в своїй основі де в чому відрізняється від моделей кримінального процесу в інших країнах.
Так, незважаючи на всі позитивні риси інституту арешту в кримінальному процесі України, порівняльний аналіз його з аналогічним інститутом у кримінальному процесі США дає змогу виявити упущення, які можна усунути, використовуючи досвід США.
Як і в США, затримання та арешт в Україні часто використовується не за своїм прямим призначенням, а з метою зламати волю підозрюваного, справити на нього психічний вплив, змусити його визнати свою вину у скоєному злочині. Такий засіб небезпечний не тільки тому, що можуть бути засуджені невинуваті, а й тому, що це є проявом грубого порушення прав і свобод особи.
Хоча в кримінальному процесі України діє правило, закріплене в ст. 63 Конституції, про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, вбачається доцільним прямо закріпити в КПК норми, що складають суть правила Міріанди.
Важливо не тільки декларувати ці права, а й забезпечити їх реалізацію на практиці. У зв'язку з цим пропонуємо внести доповнення до ст. 53 КПК України наведеним переліком прав, з яким працівники органів дізнання та досудового слідства будуть зобов'язані ознайомити кожного затриманого через окремий процесуальний документ. Це б стало важливим кроком на шляху забезпечення реалізації функції захисту в кримінальному процесі України.
4. ПОКАЗАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО І ОБВИНУВАЧЕНОГО ЯК ЗАСІБ ЗАХИСТУ ВІД ОБВИНУВАЧЕННЯ
Показання підозрюваного і обвинуваченого мають дуже важливе значення для повного, всебічного і об'єктивного розслідування кримінальної справи і відображаються у протоколах допиту цих суб'єктів кримінального процесу.
Показання підозрюваного - це повідомлення, зроблене особою, яка в установленому законом порядку була затримана органом дізнання чи слідчим, а також особою, до якої ще до пред'явлення обвинувачення було застосовано запобіжний захід на установлений законом строк.
Основна мета допиту такої особи - перевірити правильність підозри, що виникла, і заповнити прогалини в зібраних доказах, які перешкоджають вирішенню питання про достатність підстав для пред'явлення обвинувачення[17].
Допит підозрюваного провадиться з додержанням вимог ст. 43, 44-48, 107, 134-136, 143-146 КПК України[18]. Допит підозрюваною — це слідча дія, яка провадиться шляхом опитування особи, що має статус підозрюваного, з метою одержання даних з приводу обставин, які стали підставою для її затримання або застосування запобіжного заходу, а також для отримання іншої інформації, яка має доказове чи інше значення для справи.