3. Реалізація державної політики, яка охоплює здійснення функцій державного управління (оперативне й тактичне управління).
Щодо другого напряму, автор вважає, що віднесення категорії державної політики до системної діяльності державного управління не зовсім коректне, оскільки для державного управління властива концентрація енергії, засобів і методів для найефективнішого впровадження державної політики в життя, тобто виконання функції владного механізму впровадження державно-політичних рішень. Проте широта завдань державного управління і вплив бюрократичного апарату на специфіку розробки державної політики дозволяє говорити про неоднозначність тверджень та про взаємопереплетення цих понять. Докладніше зосередимося на третьому напрямі.
Перелічимо загальноуправлінські принципи впровадження державної політики.
- Раціональна організація управлінських процесів: пропорційність («пропускна» здатність управлінських інституцій, пропорційне забезпечення ресурсами, інформацією), неперервність, паралельність (сумісність операцій в часі), прямоточність (оптимальність шляху проходження управлінської праці, інформації), ритмічність (рівномірність у часі), концентрація однорідних предметів, гнучкість, згладжування потреб у ресурсах (розпаралелення і зниження інтенсивності), самоорганізація, зворотний зв'язок.
- Ресурсозбереження: універсальний підхід до вирішення проблем з мінімальними витратами ресурсів (людських, інформаційних, фінансових, матеріальних, часу).
- Програмно-цільовий підхід: орієнтація програми на кінцевий результат, побудова програми як комплексу впорядкованих, взаємозалежних видів діяльності різного рівня, визначення програми як одного з елементів системи заходів організації (рівень держава—уряд), зв'язок з іншими програмами, розуміння програми як цілісного об'єкта управління, системний розгляд процесу управління програмою на всіх її стадіях, створення відповідної організаційної системи управління програмою на базі окремого органу (чи перерозподілу прав і відповідальності), забезпеченість необхідними ресурсами, використання методів аналізу та оцінки обґрунтування рішень на етапі його впровадження.
- Оптимальність — найкращий варіант з можливих. Розрізняють: сувору оптимальність — досягається за допомогою економіко-математичного або соціально-математичного моделювання; спонтанну оптимальність — вибірковість, що ґрунтується на мінімізації економічної діяльності.
- Неповна визначеність меж і умов управлінської роботи. Через відкритість управлінської діяльності значення має особистий досвід управлінської діяльності.
- Обмеженість інформації — неможливість мати повну й точну інформацію щодо об'єкта управління через її обмеженість (за обсягом і точністю). Подоланню сприяє запровадження релевантності інформації та одноразового введення інформації.
- Соціальна відповідальність — оцінка соціальних проблем.
- Первинність стратегії — стратегія визначає структуру (структура будується під стратегію для її реалізації).
Зміст державного управління найповніше виявляється в його функціях. Під цим поняттям розуміють:
- стійкий спосіб активної взаємодії речей, за якого зміна одних об'єктів призводить до зміни інших;
- роль, що виконується певним елементом соціальної системи в її організації як цілого, в здійсненні цілей та інтересів соціальних груп;
- залежність між різними соціальними процесами, яка виражається у функціональній залежності змінних;
- стандартна соціальна дія, що регулюється певними нормами і контролюється соціальними інститутами.
Серед визначальних функцій державного управління можемо назвати такі:
- загальні (основні): адміністративно-політичні, економічні, соціальні, культурно-освітні;
- спеціальні (спеціалізовані): прийняття управлінських рішень, організація діяльності, мотивації, управлінсько-контрольна;
- допоміжні: управління людськими ресурсами, фінансова діяльність і бюджетний процес, юридично-судові.
Функції є засадничо визначальними для ролі й значення державного управління при впровадженні державної політики. Через функції виявляється суть і зміст, цілі та завдання державного управління. Загалом набір функцій залежить від місця і ролі держави в житті суспільства. Змістом державного управління при впровадженні державно-політичного рішення є діяльність з реалізації управлінських функцій.
Серед методів державного управління як механізму впровадження державної політики можемо виділити:
- традиційні для тоталітарних режимів методи лозунгової демократії;
- загальні, спеціальні та окремі методи на кожному рівні державного управління, зміст яких відображає протилежно спрямовані інтереси окремої особи, соціальних спільнот та держави.
Окремо визначають нетрадиційні методи державного управління: загальні, спеціальні та гуманістичні, соціальні, евристичні, наукові, пізнавальні, організаційні, виховні, валеологічні, геронтологічні, психологічні, комунікативні, інноваційні, аналітичні, прогностичні, діагностичні та інші.
Передовсім слід зазначити проблему комунікації, що випливає із самого процесу формування політики, адже розробники політики не завжди точно передбачають її наслідки. Це ще раз підтверджує роль і значення непередбачуваності в політиці. Окрім того, різні варіанти інтерпретації та різнобачення (інакше розуміння суті і змісту понять) також є суттєвим чинником впровадження рішень. Досить ефективним варіантом запобігання цьому є штабна модель державного управління.
Не менш важлива і проблема координації. Складність спільних дій великої кількості людей зумовлює, що навіть чітка програма, викристалізувані цілі, ресурсне забезпечення не Гарантують ефективного впровадження рішення в практику. Реальності суспільного життя вимагають досягнення координації, компромісу. Хоча слід зазначити, що компроміс найближче стоїть до поняття затримки, затягування (із затратою значних ресурсів: людських, фінансових тощо), тобто бездії у впровадженні рішення. Проблема координації в державному управлінні має два характерні аспекти:
- Міжвідомчий характер координації. Дослідники розглядають її крізь призму прагнення державного службовця до самостійності й автономії при розпорядженні ресурсами та володіння навиками захисту престижу своєї організації і відстоювання свого бачення альтернативи державно-політичного рішення.
- Бюрократичні перешкоди у просуванні вперед при здійсненні політики. Гальмування координації між людьми, що працюють на політику, можливе й у чітко ієрархізованих структурах, оскільки організації нижчого рівня мають суттєву владу завдяки монополії на інформацію та контактам з клієнтами, розумінню залежності ефективності й результативності роботи конкретної організації для всієї структури. У такий спосіб ієрархії схильні перетворюватися на мережі взаємної залежності (мережа очікувань, відданості й лояльності). Слід звернути увагу на розбіжності в поглядах лідерів зацікавлених груп чи «сильних» політиків. Україна має негативний історичний досвід неузгодженої координації та втрати можливості в проведенні напряму політики. Непоступливість та амбіційність є серйозними вадами навіть ефективно розроблених і раціонально обґрунтованих напрямів державної політики. Менеджментський вплив і організаційна близькість структур сприяють запобіганню організаційної віддаленості та посиленню конкурентоспроможності і конфліктам.
Ще одним аспектом загрози здійсненню політики є зовнішні чинники. Це набуває яскравого вираження, коли зацікавлена група може чинити організований опір змінам, які передбачаються напрямом політики. Це також стосується ситуації, коли група прихильників напряму політики розширюється або поведінка її членів обмежується. За таких обставин на темп здійснення політики суттєво впливають якраз зовнішні зацікавлені суб'єкти. При цьому слід мати на увазі, що можлива ситуація, коли загальна політика стосується великої групи, котра об'єднує декілька груп, що представляють широкий і суперечливий спектр інтересів. Через те значний час і ресурси витрачаються на переговори та пошук консенсусу.
Дієва координаційна діяльність при впровадженні державної політики можлива за таких умов:
- задіяні сторони мають широке поле співробітництва й мало конфліктів;
- усі задіяні сторони мають можливість часто спілкуватися між собою;
- прихильники напряму політики мають більше влади, ніж опоненти.
Проблеми впровадження державної політики досить часто є визначальним чинником суспільного розвитку. Непоступливість «принципами» зовнішніх груп інтересів чи їхніх лідерів можливо перебороти маленькими цілеспрямованими змінами (мікрозмінами) та обмеженням влади інтересів невеликою цільовою групою. Але цей шлях має дуже багато суттєвих недоліків: від втрати цілі чи перекручування її змісту до неможливості здійснити великі нагальні зміни. Варто додати також напруження, пов'язане з централізованим контролем заради підвищення ефективності та звітності і реакції на справжні потреби людей, а також необхідність проводити політику під тиском громадськості.
Намагання передбачити й уникнути проблем впровадження напряму державної політики є суттєвим елементом всього аналізу державної політики. Дослідники (П. Браун, Д. Мазманьян, В. Парсонс, П. Сабатьє) описують передбачувально-уникнувальну модель впровадження політики. Вона містить змінні, при віднесенні яких до колонки позитивних збільшуються шанси успішного здійснення політики.
Найголовнішим моментом цієї системи показників є необхідність розглядати здійснення політики як невід'ємний складник вироблення чи аналізу з метою вибору курсу політики. Р. Г'юїт пише про «здійсненність політики», що є міркуванням виробників політики у процесі відбору політичних . пріоритетів і програм щодо бажаності, прийнятності та можливості пропонованої політики.